ДІДУСЯ НІДЕ НЕ БУЛО!
Увечері я допоміг йому спершу сходити в нужник, а потім лягти в ліжко. Йому довелося спати в одязі, бо важко було з нього щось зняти. Коли він заснув, я сидів і дивився малюнки в бабуниній Біблії, аж поки стало хилити в сон.
Я прокинувся рано, бо захотілося до вітру.
Вибігаючи надвір, я зазирнув у дідусеву кімнату, пофарбовану в синій колір. Колись то була корабельна каюта. Вовняна ковдра, якою я його вкрив, лежала долі. Милиці зникли. І ліжко порожнє.
«Тільки б він не пішов до нужника!» – подумав я.
Саме так він зламав стегнову кістку вперше. То сталося однієї ночі в лютому, коли було двадцять градусів морозу. Йому навіть на думку не спало тепло вдягнутися. Він тільки накинув на себе пальто й озув капці. Коли повертався назад, посковзнувся на слизькому і змушений був повзти по снігу до сусіда, щоб постукати в двері й попросити допомоги. Бо не міг підвестися й дотягтися до ручки дверей власного будинку.
Навіщо я з ним утік? Я ж іще такий малий! Що мені робити, якщо він знов упав? Він надто важкий для мене.
Я зірвався з місця. Ударився пальцем об високий поріг. Чорт! Відчинив двері. А він сидів там! Якимось чином він виніс надвір стілець. Сидів на ньому і вдивлявся у фіорд, мовби чекав великого корабля, всередині якого гуділи мотори. Наче мріяв, що той корабель забере його.
– Дідусю! – крикнув я.
Він здригнувся.
– Доброго ранку, Ґоттфрідку, – привітався він.
– Ви поводитеся нерозумно, – зітхнув я. – А якби знов упали?
– Цього разу, на щастя, не впав, – задоволено мовив дідусь. – І якщо не думати про це безперестанку, то нічого такого не станеться, хай тобі чорт!
– Але що ви робите тут так рано?
– Дихаю, – промовив він. – І думаю.
– Про що думаєте?
– Що треба почистити підвісні ринви, – відповів він.
– Але не сьогодні, – сказав я.
– Так, – згодився він. – Не встигнемо. Нам треба не проґавити пароплава. А тепер принеси мій одяг, в якому я сюди приїхав, каністру бензину з повітки, коробку сірників і заступ, яким ти копав картоплю.
– Що ми з усім цим робитимемо?
– Не допитуйся. Роби, як я кажу.
І я все зробив.
Заступом я викопав яму на моріжку. У ту яму пожбурив одяг. Коробку сірників дав дідусеві. І на одяг линув краплю бензину.
– Ще! – попросив дідусь.
Він знов був начальником машинних відділень усіх кораблів на світі.
– Відійди! – звелів він.
Він почекав трохи, поки тканина просякне бензином. Потім запалив сірник і кинув його в яму.
Полум’я з тріском спалахнуло. Його святковий костюм згорів повністю. Клубки чорного диму здійнялися в небо, ніби Скеля подавала сигнал тривоги.
– Навіщо?.. – почав було я.
Але дідусь приклав вказівного пальця до вуст. Він не зводив погляду з диму, що клубочився в бік хмари, яка від вранішнього сонця порожевіла. Тільки тоді, як одяг перетворився на попіл, обернувся до мене.
У нього був задоволений вигляд.
– Тепер пора снідати, – сказав він.
* * *
Я приніс садовий столик і поставив стільця для себе. Потім приготував для кожного бутерброди з сиром, порізаною на скибочки холодною картоплею і котлетами. Я виніс їх на таці разом зі склянкою води, кухлем пива, коробками дідусевих пігулок, чайною ложкою і слоїком брусничного варення.
Дідусь з’їв ложку варення. Тоді накрив слоїк кришкою.
– А мені не можна? – спитав я.
– На жаль, ні, – відмовив він. – Тобі доведеться обійтися без нього. Мені воно потрібніше. Саме заради цього варення я вчора видерся на гору.
З ями й досі куріло.
– Навіщо ви спалили костюм? – спитав я.
– Бо не хочу більше його вдягати, – відповів він. – Я був у цьому костюмі на похороні. Пам’ятаєш, що там сталося?
– Так.
То було на бабуниному похороні. Позаду нас грав орган. Священик закінчив правити. Після цього можна було підходити до труни прощатися. Дідусь підійшов перший. Він поклав руку на віко труни. «Ти…» – мовив він. І більш нічого. Обличчя почервоніло. Він стиснув кулак.
І тут дідусь заходився без угаву лаятися – голосно й протяжно.
Усі засовалися на лавах. Хоч досі я ніколи не був на похороні, однак зрозумів, що так поводитися не можна.
Татові довелося підійти й відвести дідуся на його місце. Він сидів там, обхопивши голову руками, поки настав час виходити надвір.
Тепер він дивився в яму.
– Мені хотілося сказати щось гарне, – мовив дідусь. – Кілька слів про те, як щиро я її кохав.
– Навряд чи вона це зрозуміла б, – зауважив я.
– Я цього не певен. Медсестра мала слушність. Мені треба відучитися лаятися.
– Ще тільки один раз, – попросив я.
– Що?
– Вилайтеся!
І він вилаявся. Я покарав його білою пігулкою. Бо вже пора було вирушати до причалу. Спускатися довгим пагорбом у бік пристані.
– Сподіваюся, з пагорба буде швидше, ніж на пагорб, – припустив я.
– Я не йтиму, – сказав дідусь. – Тобі доведеться зганяти в селище по мопед із причепом, про який ти згадував учора.
– Гаразд, – відповів я.
Але передусім витрусив своє спортивне вбрання і кросівки з сумки і вимастив глиною. От що означає продумувати все до найдрібніших деталей. Потім я закидав яму. Поставив назад у повітку каністру з бензином і заступ.
Дідусь весь час сидів на стільці і командував мною.
– Чудово, – похвалив він, коли я все зробив. – Тепер ти впораєшся сам, коли захочеш іще втікати.
* * *
Поїздка до причалу була неперевершена. Дідусь сидів на причепі в кріслі, яке ми винесли з вітальні. Мате міцно прив’язав його мотузкою, щоб воно не ковзало туди-сюди.
Дідусь міцно тримав у руках слоїк з брусничним варенням.
Бабунину фотографію він поклав до кишені пальта.
Він дивився на все, що бачив безліч разів, мовби забувся, яке воно.
Коли ми приїхали, його очі були повні сліз.
– Це через вітер, – пояснив дідусь, хоч Мате їхав дуже поволі.
Пароплава ще треба було трохи почекати. Мате зняв із причепа крісло й поставив його долі, щоб дідусеві було зручно сидіти.
– Заберу його потім і занесу в будинок, – запропонував він.
– Можеш зоставити собі, – дозволив дідусь. – Я на ньому сьогодні вже насидівся.
Потім він обернувся лицем до моря і став прощатися з островами, небом, скелями, маяком і з плюскотом хвиль.
– Бачиш того орлана-білохвоста? – спитав він і тицьнув милицею на ворону.
– Ага, – відповів я.