Коли ми проминали будинок, що бовванів на гребені Скелі, я задер голову й подивився на балкон. Але бабуня там не стояла і не махала рукою.
Вона завжди не любила, коли хтось від’їздив.
Я прихилився головою дідусеві до плеча й подумав: це ще не кінець!
Мені, скажімо, було цікаво, що нам сказати в лікарні, аби медсестри не запитали, як поводився дідусь у нас удома – наступного разу, коли туди приїде тато. Або щоб не бовкнули такого: «Дуже добре, що Ґоттфрід був на вихідні вдома».
Бо тоді все розкриється. Уся наша вишукана брехня.
Дідуся висварять, мовляв: чим він думав?
А я, либонь, опинюся на стільці допитів. За стілець допитів правило брунатне шкіряне крісло в кутку великої кімнати. Тато завжди сидів у ньому, як голився. Але коли я робив щось безглузде (за татовим визначенням), то там доводилося сидіти мені.
Я був певен, що втікати з дідусем було невимовно безглуздо. Я вже навіть відчував запах шкіри.
– Як ти міг таке встругнути? Це ж нечуваний егоїзм! – скаже тато.
Він був чемпіон світу з вимовляння незвичних слів. І це було добре, бо я навчився багато нового. Поганих слів від дідуся. Незвичних – від тата.
Та невже я справді був нечуваний егоїст?
Я все-таки думав про іншу людину. Зробив дідуся щасливим.
Допоміг йому востаннє дістатися до старого будинку, який він сам збудував. Він міг надихатися морем. А я приніс йому з погреба слоїк брусничного варення, в якому, на дідусеве переконання, якимось загадковим чином зосталася бабуня.
Звичайно, я збрехав. Але якби я вчинив інакше, дідусь ніколи туди не вибрався б. До моря. До свого будинку. І не спалив би свого костюма.
Бо нічого такого тато йому не дозволив би.
Дідусеві лишалося б тільки сидіти в ліжку, спершись спиною на подушку, і невдоволено натискати на кнопку виклику лише для того, щоб не бити байдики.
Тепер він сидів і дивився у вікно на острови, повз які ми пропливали. І щоки в нього були геть не такі сірі, як були в лікарні.
– Дідусю, а іноді можна брехати? – спитав я.
– Що ти спитав?
Він сидів і думав щось своє.
– Чи можна іноді брехати?
– Авжеж, – по хвилі відповів дідусь. – Часом брехати – єдиний спосіб казати правду.
І він засяяв.
– Хай тобі чорт, які розумні слова! – мовив він. – Чи є ще пиво?
– Одна пляшка, – відповів я. – До речі, може, ви таки перестали б чортихатися? Ану спробуйте робити так, як я. Щоразу, коли мені хочеться лайнутися, я прикушую язика.
Дідусь пив своє пиво маленькими ковтками, бо знав, що більше його не буде. А ще він їв кардамонові булочки, оскільки котлети закінчилися.
Він вийняв із кишені пальта бабунину фотографію і вп’явся в неї очима. Вона була така вицвіла, що бабуня скидалася на викликаний із небуття дух.
– Мені важко повірити, що я її більше не побачу, – промовив він.
– Мабуть, побачите, – припустив я. – На небі.
– Хтозна, – засумнівався він. – Я не вірю, що на небі є життя. Як можна вірити в те, чого зроду не бачив?
– Я вірю в крокодилів, – мовив я.
Дідусь любив дотепних людей. Він сміявся так, що перекосило вставні зуби. Йому довелося поправляти їх вказівним пальцем.
– Я все-таки сподіваюся, що в наступному житті можна позбутися оцих вставних зубів, – сказав він. – А тим паче – поламаних кісток.
– На небі, либонь, усі в чудовій формі, – додав я. – Там буде бабуня, і ви літатимете всюди, мов двоє метеликів.
Дідусь наморщив чоло.
– Ми говоримо, як воно буде після смерті, – споважнів він. – Нема чого жартувати. Знаєш, мені вона іноді сниться ночами. Наче сидить на горі й п’є каву. Або вішає сушитися білизну. Або що завгодно. Потім я прокидаюся і бачу, що це та чортова лікарня. Тоді я ковтаю сльози, хоч і не з тих, що плачуть. Бо якби моя воля, то я лишився б у тому сні.
Я пропустив повз вуха, що він згадав чорта. Тепер це було доречно.
– Мабуть, там так і є, – згодився я. – Як у тому сні. Як «Десь над веселкою».
– Де?
– На небі, – відповів я. – Мама любить співати цю пісню. Вона про країну, де все відбувається так, як людина хоче.
– Я хочу лиш одного: щоб там була вона, – зітхнув дідусь. – А все інше – дурниці… Мені хотілося б зробити багато того, чого я ніколи не робив. І сказати те, чого я ніколи не казав. Якщо небо ще є. І якщо я потраплю туди, хоч мені в те не дуже й віриться.
– А я вірю. Але спершу, мабуть, буде стілець допитів.
– Ти про що? – спитав він. – Який стілець допитів?
– Та не зважайте, – відповів я.
Решту поїздки він сидів зовсім мовчки. Може, думав про все, що йому хотілося зробити й сказати, як тільки в нього з’явиться новий шанс потрапити до раю. Аж перед тим, як ми причалили і вже підвелися, він засяяв.
– Мені треба навчитися красиво говорити, – озвався він. – Мені треба вивчити всі гарні слова. Про всяк випадок. Я маю стати кращим…
Я помітив, що він мало не вилаявся. Але тільки скривився. Так ніби після чарки горілки на Різдво.