Ронні-Адам чекав нас на пристані. На ньому був водійський кашкет.
– Привіт, старий! – мовив Адам і приклав милицю до милиці.
– Тьху на тебе, хлопче! – відповів дідусь.
Було помітно, що вони вподобали один одного.
Ми допомогли дідусеві вмоститися на передньому сидінні. Я всівся позаду, поклавши милиці поруч, а сумку під голову. Втеча мене виснажила. Я прислухався до шуму, що долинав із відчиненого бічного вікна. І до гудіння мотора. Дідусь також прислухався.
– Він більше не гурчить, – зазначив він.
– А таки ні. Ви не помилилися щодо того гвинта, – підтвердив Адам. – Я його підкрутив. Можете приходити в майстерню і допомагати нам ремонтувати автомобілі.
– О, я залюбки ремонтував би автомобілі… – тут дідусь затнувся. – Замість того, щоб їхати в лікарню…
– Дідусь покинув лаятися, – повідомив я.
– А важко це? – поцікавився Адам.
– Сам спробуй… – буркнув дідусь. – Вони… ті слова зриваються за давньою звичкою. Краще я заткну пельку.
Я доторкнувся до його голови милицею.
– Що таке? – спитав він. – «Затикати пельку» теж лайливе слово?
– Майже, – підтвердив Адам.
Дідусь зітхнув.
Власне, мені здається, він був дуже задоволений, що має змогу мовчати й думати про те, що ми зробили. І що він відчув і побачив. Те, що йому хотілося зберегти у своїй душі. У нього всередині мовби стояла табличка з написом «ПРИВАТНА ТЕРИТОРІЯ» – точнісінько так, як на хвіртці садиби.
Поки дідусь мовчав, я розповідав про наші пригоди. Часом Адам щось гугнявив. Часом давився сміхом.
– Я пишаюся, що в мене є твої дідусь та бабуня, – заявив він. – Навіть якщо це всього-на-всього на кілька годин. Клас! Як добре все склалося!
– Поки що, – уточнив я.
– Ти про що?
– У лікарні ж думають, що дідусь був у нас удома. Коли тато наступного разу туди приїде, вони, найімовірніше, заведуть про це мову. І тоді тато зрозуміє, що ми його обдурили.
– Це не має ніякого значення, – пробурмотів дідусь, щойно прочумавшись.
– Напевно, має, – заперечив я. – Тато розлютиться.
– Не будь таким боягузом, Ґоттфрідку, – підбадьорив дідусь. – Я давно так гарно не проводив час. Та й ти майже два дні насолоджувався моїм чудовим товариством. Хіба не варто задля цього витерпіти трішки докорів?
– Та варто…
– Отож-бо.
Але дідусь не знав, що таке татів гнів. Тато не репетував так, як дідусь. Він не тупав ногами. І не тицяв кулаком перед носом. Він намагався говорити спокійно. Хоч спокійним не був. На скроні випиналася вена, і то було єдине свідчення його люті. А ще він дивився на мене з докором: «Як же ти мене засмутив!».
Його гнів міг тривати кілька днів. Мені від того зводило живіт.
Я ладен був провалитися крізь землю.
– А якщо тато не дозволить нам більше бачитися? – тривожився я. – Може, він подумає, що ми не підходимо один одному?
Раз він уже забороняв мені спілкуватися з хлопцем, який, на його думку, мені не підходив.
Дідусь, здається, сумнівався.
– А може, він ч… – тут він затнувся і повів далі: – …не подумає так?
– Може…
– Ми щось вигадаємо, – пообіцяв Адам, коли ми завернули на жорствяний майданчик і зупинилися перед лікарнею.
* * *
Адам пішов по інвалідний візок. Дідусь стояв, прихилившись до мікроавтобуса, і вдихав у себе осінь: зсунув капелюха на потилицю, повернувся обличчям до сонця і заплющив очі.
Йому хотілося якнайдовше тішитися свободою.
– Мабуть, треба зробити щось корисне, перш ніж заходити до лікарні, – мовив він. – Ти знаєш що.
Я вийняв слоїк брусничного варення. І в його руках дивовижним чином з’явилася чайна ложка, яку він прихопив із будинку. Дідусь роззявив рота – і я поклав туди трішечки варення.
Він так і не розплющив очей, поки ковтав.
– Ліки? – спитав Адам, що прикотив інвалідного візка.
– Щось таке, – відповів дідусь. – Від чого я ще трохи поживу.
– Ну що ж, їдьмо, – мовив Адам, коли дідусь усівся.
– Почекай хвильку, – попросив дідусь. – Нехай подіють ліки.
Ми чекали, поки вийшла медсестра й спитала, чого ми стоїмо. Це була та сама медсестра, що викочувала дідуся до мікроавтобуса, коли ми їхали.
– Уже повернулися? – спитала вона.
– Так, я ж знаю, що ви скучили за мною, – пожартував дідусь.
Вона завезла його в приміщення й пересадила на стілець для відвідувачів. Бо йому треба було перевдягнутися в лікарняний одяг, перш ніж лягати в ліжко. Медсестра витріщилася на його брудні буденні штани.
– Що ви робили на вихідних? – спитала вона.
– Лазив на Скелю, – похвалився дідусь.
– Та бачу, – мовила вона. – А як вам велося у свого сина?
– Дідусь там не був, – випалив Адам.
Ну от – закрутило в животі. Мене завжди від переляку хапав живіт. Так само, як і в мами.
Медсестра повернула голову до Адама.
– Що ти маєш на увазі? – спитала вона. – Де ж він тоді був?
– У будинку, – зізнався дідусь. – Саме там я був.
– Атож, у маминому будинку, – провадив далі Адам. – Він жалів, що його везли до сина. Йому захотілося до мами – він так давно не бачив своєї дочки. Потім він у неї переночував, бо був дуже радий знов її побачити. І вона була рада, що побачила його. Він зовсім не кричав. І майже не лаявся. Він був зовсім не такий, як завжди.
Медсестра, здається, була зворушена.
– Це щось неймовірне, – мовила вона.
– Але не кажіть нічого дядькові, коли він сюди приїде, – попросив Адам. – Пообіцяйте. Йому дуже не подобалось, коли дідусь просив повезти його до моєї мами.
– Він завжди був манірний і заздрісний, – докинув дідусь.
– Обіцяю: мовчатиму, як риба, – кивнула медсестра.
Потім пішла принести йому чисту сорочку. Ми з дідусем дійшли згоди, що Адам – геній.
– Любий онучку, ти надто добрий, щоб не брехати, – мовив дідусь.
Перш ніж ми пішли, дідусь поставив бабунину фотографію на нічний столик.
– Хто це? – спитав Адам.
– Моя дружина, – відповів дідусь. – Правда ж… – тут він трохи затнувся, – …красуня?
Мені здалося, що бабуня на фотографії моргнула: певно, її здивувало, як це він не чортихнувся.
– Тож лишилося тільки одне, Ґоттфрідку, – мовив дідусь.
– Що саме?
Дідусь удав із себе начальника машинного відділення усіх на світі кораблів і гаркнув:
– Допоможи мені, хай тобі чорт, навчитися красиво говорити, поки ще не пізно.