Перш ніж завести мотор, Адам зняв із голови водійський кашкет і вдягнув спортивну кепку. На випадок, якщо мама й тато вийдуть із будинку нам назустріч. У мами була звичка визирати на вулицю з-за штор.
– Треба все продумати, – підморгнув Адам.
У моїй голові крутилося кілька думок водночас.
По-перше: як зробити так, щоб дідусь навчився гарно говорити й нічого з того не забув, коли опиниться на небі й зустріне бабуню?
По-друге: чи є на тому небі рай?
І по-третє: що мені казати про спортивний табір, якщо я там не був?
Остання думка була вкрай нагальна.
Брехні не було спину. Тільки придумаєш щось путнє, як одразу треба брехати далі – щоб не викрилася попередня брехня. І так тривало, аж поки цілий світ перетворився на суцільну брехню.
На щастя, мама багато читала мені змалку книжок, тож я легко вмів вигадувати. Найважче було переконати тата. Він нюхом відчував, де правда, а де брехня. Треба було підготуватися.
– Ти колись ночував у спортзалі? – спитав я Адама.
– Атож, ночував, коли брав участь у турнірі з настільного тенісу.
Я мав про все те почути. Як вони вечорами розповідали історії про привидів. Як у залі висів невитравний запах поту. Які відчуття охоплюють, коли спиш на підлозі на гімнастичному маті. Як вони ховали білизну одне одного, миючись у душі. І про те, що в когось почалася гарячка і його вирвало в спальник.
Оце останнє – саме те, що мені треба було. Тато зразу загадає мені роззявити рота, подивиться язик, зміряє температуру і спитає, як я почуваюся.
– А що турнір? – запитав я. – Ти виграв?
– Ні, – відповів він. – Я вибув майже відразу.
– Добре.
– Так, – згодився він. – Бо тоді я зміг піти до пекарні. І вирішив стати пекарем.
– Не через те добре, – мовив я. – Я подумав, що це дуже хороші відповіді. Якщо зізнаєшся, що ти серед усіх найгірший, тобі вірять. Люди в таке вірять охочіше, ніж якщо сказати, що все минуло добре. Правда ж, дивно?
– Еге ж.
– І тоді тебе жаліють, – провадив я далі. – І стають лагідніші. Радять не журитися. Втішають, що наступного разу, безперечно, вийде краще. А часом, щоб розважити, пригощають смачненьким.
– Он як ти вмієш вигадувати! – шанобливо протягнув Адам.
– Та я просто читав багато книжок.
Невдовзі ми приїхали. Мікроавтобус завернув у мою вуличку і проминув каплицю із зеленим дахом, що належала притулку для людей похилого віку. Біля неї стояв похоронний автомобіль. Я не дивився на нього. Я думав про те, що мені казати, як зайду додому.
Я відчував, що готовий. Тільки не знав, до чого.
* * *
Мама й тато вийшли на поріг, щойно ми зупинилися.
– Якось іще зазирну! – пообіцяв Адам. – Бувай. Нехай щастить!
На прощання він помахав спортивною кепкою.
Мама обняла мене, а тато узяв сумку, яку Адам поставив на хіднику, хоч я сказав, що понесу сам.
– То що, синку, як ти? – спитав тато.
Він був у білій візерунчастій кофті з ґудзиками, яку мама йому сплела, та у своїй червоній краватці.
Тато начебто був веселий. Мабуть, розв’язав кросворд.
– Я стомився, – зітхнув я. – Мабуть, піду ляжу.
– Відпочинь, – мовив тато. – Усе розповіси за вечерею.
– Атож, – погодився я.
Я навіть не розпакував сумки. Поплівся східцями до своєї кімнати й плюхнувся на ліжко. Мені хотілося побути в спокої.
Моя кімната була синя. Майже така сама синя, як і дідусева спальня в будинку. За шибкою пропливали темно-сірі пообідні хмари. Вони нагадали мені про густий дим від дідусевого святкового костюма, що згорів.
Я був надзвичайно стомлений. І злий. Хтозна-чого. Може, мене цим заразив дідусь?
Я заснув, і мені снилася ворона, що перетворилася в орлана-білохвоста.
Я спав, аж поки мене збудила мама.
– Вставай і йди мити руки, – покликала вона. – Пора їсти.
– Що там? – спитав я.
– Телячий рулет і картопля, – відповіла вона.
Я сходив до вбиральні, помив руки, прополоскав рота і подумав, що ж мені розповідати.
* * *
Я страшенно любив телячий рулет із вершковою підливою. Я наливав підливу і вмочав у неї картоплю. Посеред столу стояв скляний слоїк брусничного варення. Того, що варила мама.
– Ти знаєш, що в брусничному варенні лишилася частка тебе? – спитав я її.
– Навіщо ти кажеш такі дурниці? – озвався тато.
– Це не дурниці, – заперечив я. – Так воно є.
Я сам був не дуже певен цього. Але мені хотілося, щоб мама й тато думали про щось інше, а не про мене.
– Не розумію, від кого ти нахапався усіх цих дурниць, – засміявся тато, бо все ще був веселий. – Хто такого тобі наплів?
– Дідусь, – мовив я.
Тато насупився. Губи вже не усміхалися. Він не хотів говорити про дідуся.
– Припини фантазувати. Краще розкажи нам про табір. Цікаво було? Що ви робили?
– Нічого, – відповів я.
– Але ж ви, мабуть, щось робили? – спитала мама.
– Ні.
– Чому ти так кажеш? – спитав тато.
– Бо я там не був. Не було ніякого табору.
– Отакої! І що ж ти робив?
– Ми з дідусем утекли.
На мить запала тиша. Тато поклав до рота шматок рулету й жував його так, що на щоках утворилися дві тверді кулі. Мама взяла кінчиком виделки брусничного варення і прицмокнула.
– Ми попливли пароплавом у шхери з Солленкруки і переночували в будинку, – розказував я далі. – Бабуня стояла і махала з балкона. Тобі давно треба було повезти його туди. Невже ти не розумієш, що йому туди хотілося? Тобі до нього зовсім байдужки. Чорт забирай, ти навіть не хочеш провідувати його в лікарні!
Слова самі вилітали з мене. Я не тямив, що казав. І яким тоном. Із мене вилітали дідусеві слова і дідусева злість. Я не хотів брехати. Я хотів, щоб тато почув правду. Потім нехай робить, що хоче.
– Любий!.. – мовила мама.
Я не знав, до кого вона зверталась.
Тато ковтнув слину. Вена на його скроні напнулася. Між бровами залягла зморшка. Я чув, як він тяжко дихав.
– Ти знаєш, як я не люблю брехні, – мовив він. – І ти знаєш, як я не люблю лихослів’я. Ми сядемо й поговоримо про це після вечері. А тепер пропоную спокійно поїсти.
– Так, адже ти любиш телячий рулет, – додала мама.
* * *
А потім настав час для стільця допитів. Тато посадив мене перед собою і звелів, щоб я дивився йому у вічі.
Я не міг. Дивився на його брови.
Він нічого не помітив.
– Так-от, – мовив він. – Усе це дуже неприємно. Тобі сподобалася вечеря?
– Ні.
– Отож-бо, найчастіше так буває, коли людина бреше, – сказав він. – Отже, ви з дідусем їздили на хутір?
– Так.
– І як ви дісталися з пристані до будинку?
– Спиналися пагорбом. Він не захотів їхати на мопеді.
– Невже ти думаєш, що я тобі повірю? Ти справді думаєш, що можеш забивати мені баки всякими нісенітницями?
– Ні. Але це правда.
– І бабуня стояла і махала з балкона рукою?
– Ми обидва її бачили. То махав її дух.
Татові очі почервоніли.
– Годі вже! – процідив він. – Ніяк не можу збагнути, навіщо ти намагаєшся переконати мене, що ви з дідусем тікали з лікарні?
Я нічого не міг второпати.
Він сприйняв мою вигадку за правду. А правду, яку я розповідав, за брехню.
Він захопив із собою сумку, в якій лежало моє спортивне вбрання. І витрусив його на підлогу.
– Коли ти їхав, усе було чисте. Звідки тут глина, якщо ти не грав? І ще одне. Власне, мені не хотілося тобі цього казати, але дідусь зовсім немічний. Його серце не витримало б підйому на жоден пагорб. Він навіть не здатен сам ходити в туалет.
– Звичайно, здатен!
– Ні. Коли ми були в лікарні минулого разу, я говорив з лікарем. Він повідомив, що дідусеве серце вже зносилося. Воно може зупинитися будь-якої миті. Тож ти, певно, сам розумієш, наскільки неймовірна ця твоя історія.
У мене в очах виступили сльози.
– Бачу, ти шкодуєш, – мовив тато. – Сподіваюся, надалі казатимеш правду. Домовилися?
– Так, – пообіцяв я.
А сам схрестив пальці.
– Гаразд. Тоді поговоримо. То що там було в таборі?
– Одного хлопця вирвало в спальник, – відповів я.