Я непокоївся за дідусеве серце. Бо воно було застаре, збільшене й виснажене. Бо не витримувало великих навантажень. Бо могло зупинитися будь-якої миті.
А я запропонував йому тікати. Це через мене він дерся на ту кляту гору. Хоч майже не підводився з ліжка.
До того ж як мені встигнути навчити його краще говорити? Так щоб бабуня не розчарувалася, коли вони зустрінуться на небі, а здивувалася і мовила: «Леле, Ґоттфріде! Як гарно ти говориш!».
Цілий тиждень я ходив сам не свій.
У п’ятницю на останньому уроці в школі я заплакав.
Нам загадали малювати осіннє листя. Я намалював своє жовтою-прежовтою і червоною фарбами. Воно було схоже на велике серце.
І тут я раптом заплакав так, що помітила вчителька.
– Що сталося? – запитала вона.
– Не знаю, – відповів я.
– У тебе щось болить?
– Так.
– Що?
– Живіт, – скривився я.
Бо що я мав відповісти? Душа? А загалом це була правда. У мене болів живіт. Моя душа, як і в мами, містилася в животі.
– Тебе щось непокоїть? – поцікавилася вона.
– Так, – зізнався я. – Як навчитися красиво говорити?
Мої товариші засміялися. Вони думали, що я пожартував.
– Не треба цим перейматися, – відповіла вчителька. – Просто намагайся знаходити потрібні слова. І з часом навчишся. У тебе ж ціле життя попереду.
Саме цього я й не мав.
Від кольок у животі я скорчився.
– Мабуть, тобі краще піти додому й полежати, – сказала вчителька. – Випий чашку теплого молока. Це завжди допомагає.
– Гаразд, – я підхопив свій ранець і пішов.
Але я рушив не додому, а до пекарні. Там було затишно, напівтемно і пахло так приємно, що я аж затремтів. Ронні-Адам саме вийняв із печі деко цинамонових булочок.
– Привіт, любий братику, – мовив він. – Хочеш булочок? Я відчуваю, що пора перекусити.
Ми наминали свіжі булочки. Адам пив каву, яку налив собі з термоса. Мені дав склянку молока. Ми сиділи на долівці з теракотових кахлів, притулившись спинами до стіни. Як гарно було сидіти навпроти гарячої печі поруч зі своїм названим двоюрідним братом!
– Ми впороли дурницю з тією втечею, – мовив я.
– Та ні, ні, – заперечив він.
– Впороли, – стояв я на своєму. – У дідуся дуже слабе серце. А що як він через мене помре?
– Не мели такого, Ґоттфрідку. Він же сам того хотів.
– Так. Але мені не треба було йому допомагати.
– Безглуздя. Він сам знає, чи його серце подужає здертися на гору. Чорт забирай, він знає геть усе про мотори і про те, що серце працює, мов насос. Якби це було небезпечно, то він нізащо не наважився б. Не личить такій людині, як він, просто лежати в ліжку й витріщатися в стелю. Хіба не так?
Та воно-то так.
Дідусь завжди щось робив. Він ніколи не сидів сидьма.
– Атож, – погодився я. – Принаймні він привіз собі брусничного варення і бабунину фотографію.
– І ще раз побував на морі.
Як добре гомоніти з Адамом! Окрім того, теплі булочки, звичайно, так само допомагають від кольок у животі, як і тепле молоко. Мені все ще було сумно, але я вже не відчував такої вини, як досі.
Зосталося ще одне, що непокоїло мене.
– Ми з татом завтра їдемо в лікарню, – повідомив я. – Але я не знаю, як навчити дідуся красиво говорити, перш ніж він потрапить на небо.
– Щодо слів – то не до мене. Може, запитаєш про це у свого тата?
– Ні. Але дякую.
Адам дав мені пакет булочок, коли я йшов.
– Для собаки, – сказав він. – Вітай дідуся, як побачиш. До речі, ти знаєш, яке слово для мене найкрасивіше?
– Ні.
– Помаранча, – усміхнувся він.
* * *
Цілу дорогу додому я повторював собі під ніс те слово: «помаранча». З’явилося приємне відчуття. Як від слів «тріумф» і «футболіст». Як від слів «картопля фрі» і «твіст».
Але що з цього слова дідусеві? Я гадки не мав, що воно означало.
Потім я спитав тата.
– Помаранча… помаранча, – міркував тато. – Як добре, що тебе цікавлять такі незвичайні слова! Знаєш що? Ану пошукаймо в словнику.
Тато приніс синю книжку із золотистими літерами на обкладинці. У неї він завжди заглядав, коли розгадував кросворди.
– Тут є все на світі! – задоволено сказав тато і заходився гортати книжку. Сторінка за сторінкою, де чепурненькими рядочками рясніли слова. Від А до Я. З поясненнями. – Зараз побачимо…
Він догортав куди треба і тицьнув пальцем:
– Ось! – вигукнув він і став читати: – «Помаранча – оранжево-червоний (здебільшого) плід цитрусового дерева з кислим смаком. Використовується для джемів тощо».
– Дякую, тепер знатиму, – сказав я.
Я не знав, що то був плід цитрусового дерева. Та нічого. Зате я дізнався найважливіше: де можна знайти всі потрібні слова й що вони означають.
– Тебе щось іще цікавить? – спитав тато.
– Ні, поки що досить, – відповів я.
Я простежив, на яку полицю тато поставив книжку. І коли ми наступного дня їхали до дідуся, схопив її і поклав у свою сумку. А ще пакет із булочками, що мені дав Адам, блокнот, ручку й газету з татовими кросвордами.
* * *
Дідусь нам зрадів. Він усміхнувся так, що видно було вставні зуби.
– Ви тільки гляньте, які поважні гості до мене завітали, – мовив він.
– Як батько? – спитав тато в медсестри, що зайшла з нами.
– Його наче підмінили, – розповіла вона. – Він жодного разу не вилаявся. І лається лише тоді, коли забуває. І навіть з’їдає те, що дають. Я не знаю, що з ним.
– Я невдовзі стану ангелом, голубонько, – мовив дідусь.
– Ось бачите, – відповіла медсестра.
Коли вона пішла, тато тричі запитав у дідуся, як він почувається. Бо не знав, що казати. І щоразу дідусь привітно відповідав, що почувається краще, ніж колись, і скоро помре.
Аж тут тато помітив фотографію на нічному столику.
– Звідки в тебе мамина фотографія? – спитав він.
– Вона прийшла до мене зі Скелі, – усміхнувся дідусь. – Відтепер я не самотній.
Тато похитав головою і спитав ще раз, як дідусь почувається. І дідусь відповів, як і раніше, що почувається добре.
– Може, сходиш до кав’ярні випити кави? – спитав дідусь. – І дорогою назад купиш мені трохи ласощів у кіоску? А я спокійно собі поговорю з улюбленим онуком.
– Хіба ти їси ласощі? – здивувався тато.
– Ти ж чув, що я став іншою людиною.
– А я захопив кросворд, – сказав я.
Я вийняв газету і віддав татові. Дідусь мені підморгнув. Ми думали про одне й те саме. Щоб нам дали спокій. Тато, коли йшов, здається, з полегшенням зітхнув.
– Я швиденько, – мовив він.
Але я знав, що на кросворд знадобиться немало часу.
Дідусь сидів у ліжку, підмостивши під спину подушку. Він був мов той Господь Бог, що стомлено приліг на м’яку хмарину.
– То що? – озвався він. – Ти довідався, як мені навчитися краще говорити?
– Почекайте, зараз побачите, – відповів я.
Я вийняв із сумки синю книжку з золотистими літерами на обкладинці й поклав йому на коліна. Він повертів її туди-сюди.
– Навіщо вона мені? – спитав він.
– Тут є всі слова і їхні пояснення. Треба просто шукати їх і складати речення, і так можна сказати що завгодно.
Дідусь надів окуляри. Він гортав своїм вузлуватим великим пальцем сторінки і зітхав.
– Тут до біса… сила-силенна слів. Чи я зумію? Чи знайду?
– Вам не можна здаватися, дідусю. Думайте про бабуню. Краще нам одразу й почати.
Ми сиділи чи не з годину за книжкою. І пройшли половину слів, що починаються на «А». Здебільшого дідусь їх пропускав. Такі як: «Анаконда – найбільша змія родини удавових».
– Мені це ні до чого, – казав він.
Деякі слова він записував у блокнот, який я приніс. Поміж них: «Амброзія – їжа богів». Мовляв, це слово може придатися на той випадок, як запросять у гості. І – «ангельський». Бо коли він знов побачить бабуню, його можуть переповнити ангельські почуття і він кинеться до неї, щоб пригорнути до грудей. А ще: «амурний».
– Про всяк випадок, – сказав дідусь.
Потім він стомився вибирати слова, і я вийняв булочки.
– Після того, як ми підемо, ви маєте самі тренуватися, – наголосив я. – А зараз краще сховайте книжку, щоб тато її не побачив, бо він без неї не може жити. Але йому вже вистачить слів. Булочки від Адама. Він переказував вітання.
– І йому перекажи, – відповів дідусь і запхнув книжку під подушку.
Потім ми їли булочки й пили воду. Дідусь наколотив у воду брусничного варення. Я того не куштував. Він пив маленькими ковтками, і в нього був ангельський вираз обличчя.
– Я з’їдаю чайну ложку щоразу під час їди, – мовив він. – Тоді навіть те, що дають у лікарні, можна проковтнути. А ще я з’їдаю одну ложку на ніч, щоб снилося щось гарне.
– Вам треба бути ощадним, – нагадав я.
– Я ощадний, – відповів він. – Його має вистачити до того, як я прогорну ту чортову книжку, що ти приніс.
Він саме сховав слоїка з брусничним варенням і обтрушував крихти, коли повернувся тато – задоволений, що розв’язав кросворд, і з пакетом ласощів у руці.
– Сподіваюся, це щось смачне, – мовив тато.
– Напевно, – мовив дідусь і непомітно опустив пакет у мою сумку.
– На жаль, нам уже треба їхати додому, – сказав тато.
Дідусь випростався в ліжку і заплющив очі.
– Таке життя!.. До зустрічі, любі мої хлоп’ята!