Дідусь із кожним наступним тижнем ставав дедалі добріший і слабший. Ми з татом їздили до нього щосуботи. Тато хвильку-другу сидів на стільці для відвідувачів. Тоді йшов до кав’ярні й розгадував кросворди.
Медсестра розповіла, що дідусь почав звертатися до неї на бабунине ім’я, називав її «моя кохана», питав, як вона почувається, чи може він щось для неї зробити, а ще казав, що дуже радий бачити її, бо сумував за нею «всією душею».
– Він поводиться як закоханий, – усміхнулася вона.
– Це я так тренуюся, – задоволено повідомив дідусь.
Тато вважав, що в дідуся стався невеличкий крововилив у мозок.
До тата дідусь також змінився. Став значно привітніший. Поплескував його по плечу, хоч ледве мав сили, і казав, що розуміє, яким був нікудишнім батьком. І виявляв таким чином свою любов.
– Ти був зовсім не такий, як я. Такий і досі.
– На щастя, – відповів тато.
– Твоя правда, – визнав дідусь. – Я щасливий, що ти такий, як є.
Здавалося, вони порозумілися. Дідусь поклав свою велику старечу руку на татову. І так вони трохи посиділи. Потім тато підвівся і взяв газету.
– Хочеш сьогодні якихось ласощів? – спитав тато.
– Атож, коли твоя ласка, – кивнув дідусь.
Тато обернувся до мене.
– Тільки щоб не їв їх перед обідом. І чистив після них зуби, – застеріг він, підморгнув і пішов.
Тато розкусив дідуся.
– А він не дурень, мій син. Твій батько, – пробурчав дідусь.
– Так, – погодився я. – Просто часом трохи безпорадний.
Коли тато зник за дверима, ми заходилися грати в хрестики-нулики – точнісінько так, як у дощові дні влітку. Дідусь здебільшого вигравав. Але не сьогодні.
Він тричі поспіль програв. Це було не схоже на начальника машинного відділення усіх на світі кораблів.
– Як це так? – спитав я. – Про що ви думаєте?
– А якщо я з нею не зустрінуся? А що як на цьому світі життя й закінчується? Ось про що я думаю.
– Принаймні мама думає, що не закінчується. І вона завжди має слушність.
– Навіть мами можуть помилятися, Ґоттфрідку.
Я розгубився.
– Живим усе видніше, – нарешті промовив.
Дідусь засміявся:
– Он як! Але до наступної нашої зустрічі я хочу, щоб ти все про це рознюхав. Зіграємо ще раз?
Він заснув посеред четвертої партії.
Я вийняв із шафи словника й запхнув до своєї сумки – дідусь сказав, що він йому більше не потрібен.
* * *
Власне, що просив дідусь?
Як я міг дізнатися, чи є життя на небі? Я ж був надто малий, хіба він цього не розумів?
Щоночі я лежав у ліжку горілиць і дивився на небо у вікно в своїй кімнаті. Я бачив хмари, що пропливали мимо. Я бачив місяць і зірки, схожі на цукор, яким Адам притрушував булочки. Їх було тьма-тьменна. Деяких із них насправді немає. Так казав тато. Вони були настільки далеко, що ми досі бачимо їхнє світло, а самі зірки давно-предавно погасли.
Коли я дивився на небо, мені в голову стрельнула одна думка: якщо можна бачити те, чого немає, то, напевно, можна не бачити того, що є.
Який я молодець! Хоч я розумів, що дідуся це не задовольнить. Тоді я запитав маму за сніданком:
– Мамо, коли людина помирає, вона потрапляє на небо?
– Думаю, що так, – відповіла вона.
– А як це можна дізнатися?
– Цього не можна дізнатися, – заперечив тато. – Нема чого сушити таким собі голову. Ніхто з небіжчиків не повернувся сюди й не розповів.
Але тато помилявся.
У четвер я все-таки про це дізнався.
Того дня прийшов тижневик, який мама передплачувала, бо в ньому друкували дуже гарні рецепти. А ще там були комікси й статті про людей, які розповідали неймовірні речі.
У ньому я прочитав про одного чоловіка, що на кілька годин був помер, а тоді знов ожив. Він сам розповідав про свої відчуття. Спершу він начебто пролетів темний тунель, а потім опинився в якомусь осяйному місці.
Там було навіть намальовано те, що він бачив.
Цебто скелю, за якою ген-ген удалині видніла блискуча, ніби скло, вода. Малюнок скидався на ілюстрацію з бабуниної Біблії, де ангел стоїть на горі й показує на рай, а з темної хмари струмує, мовби з душу у ванній кімнаті, світло.
Я побіг з газетою до тата.
– Глянь! – радісно крикнув я і тицьнув пальцем у газету. – Рай є. Це вже доведено.
Тато кинув погляд на малюнок і на статтю.
– Це лише малюнок, – заперечив він.
– Ну звичайно. Туди ж не можна взяти з собою фотоапарата!
Тато зітхнув.
– Не вір тому, що пишуть у таких газетках, – порадив він. – Там дуже багато вигадок і нісенітниць.
– Гаразд, – мовив я.
Та все-таки повірив.
Той, хто малював, зобразив усе точно так, як розповідав чоловік, що ожив. «Усе достеменно так, як там, де я був», – писав він у статті. Тим, що стверджував тато, я не переймався, бо тато майже ні в що не вірив. А тепер треба поспішати.
Мені не хотілося зволікати з такою радісною новиною для дідуся.