Наступного дня Ронні-Адам повіз мене до лікарні.
Він вивісив на дверях пекарні табличку «СКОРО БУДУ» і влаштував собі довшу, ніж завжди, перерву. А я після обідньої перерви чкурнув з уроків, сказавши, що мені треба до стоматолога.
Я вирізав малюнок із газети і поклав його у свій зошит з математики, щоб не зім’яти.
Коли ми прийшли до дідусевого відділення, медсестра зауважила, що зараз тиха година. Але добре, що ми прийшли.
– Може, це його підбадьорить, – мовила вона. – Я робила все, що могла. Та він дуже виснажений і весь час спить.
Коли ми зайшли до кімнати, дідусь уже розплющив очі і вставив у рот зуби.
– Мої малі шалапути, я так за вами сумую, – мовив він.
Він намагався говорити так, як звичайно. Але голос був хрипкий і геть кволий. І очі вже не блищали.
– Вам сумно? – спитав я.
– Не знаю, – відповів він. – Брусничне варення майже закінчилося.
Банка з варенням стояла біля бабусиної фотографії на нічному столику. На дні лишилося всього кілька червоних крапелин.
– Я знаю, від чого вам стане веселіше, – усміхнувся я.
– Мені шкода, внучку, але сьогодні я, мабуть, не зможу пити пиво, – похитав головою дідусь.
– Це не пиво.
– Булочки?
– Ні, і не булочки, – докинув Адам.
– Тоді що це може бути? – пробурмотів дідусь, ніби втрачаючи цікавість.
– Рай, – сказав я.
Мені довелося повторити це двічі.
– Ви просили, щоб я дізнався, чи він є, – додав я.
– Та то ж був жарт, – спроквола протягнув дідусь. – А мені більше не хочеться жартувати.
– Вам треба дещо побачити, – не вгавав я. – Ось!
Я вийняв із зошита з математики малюнок і подав йому окуляри, що лежали на блокноті, куди він записував усі слова, які хотів вивчити.
– Я сказав, що мені не до жартів, – відмахнувся дідусь.
Я запевнив, що ніякий це не жарт. Що справді було все так, як на малюнку. Що чоловік, який був помер, розповів усе тому, хто це намалював.
Дідусь зітхнув і тільки-но хотів віддати мені малюнок, як його обличчя засяяло. Так ніби його осяяв відблиск малюнка. Він дивився на нього й усміхався. На очах виступили сльози. Губи заворушилися. Але не було чути ані звуку.
Це тривало всього кілька хвилин. Потім він отямився.
– Ви бачили її? – озвався він.
– Кого? – спитав я.
– Ти знаєш кого, – відповів дідусь.
Він сказав, що побачив бабуню: вона мовби стояла і чекала за якоюсь скелею. На ній був той самий буденний смугастий фартух. І хустинка на голові. Вона стояла зовсім мовчечки і тільки дивилася на дідуся – здається, весело.
– Ти знаєш, який у неї був вигляд, Ґоттфрідку?
– Ні.
– А такий, як завжди.
Адам, здається, засумнівався. Але він не хотів перечити, бо дідусь був дуже щасливий. Та все-таки дідусь помітив, що Адам сумнівався.
– Ти думаєш, що це був сон? Чи що?
– Не знаю, – обережно відповів Адам.
– Хай там як, а це було! – вигукнув дідусь. – Бо вона хотіла, щоб лише я її побачив. І зникла, як видиво. А як вона могла інакше?
– Ну звісно, – мовив Адам.
Невдовзі він попрощався з дідусем. Навіть обійняв його, хоча дідусь був не з тих, що люблять обійматися.
– Почекаю в машині, – шепнув мені. – А ви трохи побудьте наодинці.
Я залишився сидіти біля ліжка.
Тримав дідуся за руку. Невдовзі він заснув. Я дивився на нього і згадував усе, що ми разом робили. У нього був щасливий вигляд.
Він стиха хропів.
Це було схоже на звук заведених моторів, коли корабель відпливає від берега.
* * *
У п’ятницю, ідучи додому зі школи, я побачив ворону, яка здіймалася все вище й вище в небо і там обернулася на орла-білохвоста.
Дідусь знов утік.
Він ніколи більше не повернувся.
КІНЕЦЬ