Засіб для поливання дітей

З паном А Ти Хто я познайомився дуже давно, напевно, коли ще ходив у підготовчу групу, а може, навіть у молодшу – я вже й не пам’ятаю. Вже тоді пан А Ти Хто був дуже старий і цілковито сивий.

Одного дня мені було жахливо нудно, бо друзів у мене було небагато, а в нашому дворі нічого не відбувалося, тому я винайшов засіб для підливання дітей, щоб вони росли швидше. Я дуже хотів вирости. Якби я раптом виріс, то жодне б хлопчисько мене не дражнило, правда ж?

Ну от я і збовкнув! Я не мав наміру вам казати, що іноді мене дражнять, але тепер ви і так знаєте, що ж… Найбільше мене дражнить Арек. Я сподівався, що коли виросту, то зможу розчавити його одним пальцем. Тому вигадав засіб для підливання дітей. А допоміг мені в цьому Войтек. Він – мій найкращий друг, хоч мама не надто його любить, і взагалі він виглядає як дівчинка, бо в нього кучеряве волосся, і дорослі, побачивши його, вигукують: «Які в тебе чудові золоті кучері! Ти був би гарною дівчинкою».

Войтека ці кучері вже ой як дістали, і через це він не любить свою сестру-близнючку. Він думає, що в його кучерявому волоссі винувата саме Аська, бо ж близнюки мають бути подібні один до одного, а в Аськи також золотисті кучері. На початку вчителька помилялася і зверталася до нього: «Аська?» Це ж просто жах, правда? Войтек вважає, що якби в нього був брат-близнюк, то вони б обидва виглядали як хлопчаки. Мені Аська теж не надто подобається, але не через її золотисті кучері, а тому, що вона всюди суне свого носа і стежить за нами, як детектив.

Тепер саме час розповісти вам про підливання, бо ви, мабуть, уже згоряєте від нетерплячки. А було це так: Войтек приніс рідке добриво для підливання квітів і змішав його із засобом для росту волосся, яким мій брат Адам мастив бороду, щоб вона нарешті виросла.

– А давай піділлємо мою сестру, – запропонував Войтек. – Якщо вона підросте, то й ми також виростемо. А якщо це їй зашкодить і вона, наприклад, зменшиться, то ми вигадаємо інший спосіб.

Ми вирішили полити Аську, коли вона проходитиме під балконом дідуся Анджея. А тому ми попросили мого тата, щоб він завів нас до дідуся.

– І що там, хлопці, у світі діється? – запитав дідусь, не відриваючи очей від пасьянсу, який він, здається, розкладає вже років сто. Коли б я до нього не заходив, він завжди розкладає ті самі карти.

– Та нічого, дідусю, тиша і спокій.

– І за це слава Богу! – зітхнув дідусь.

Войтек штурхнув мене в бік.

– Йде!

Ми побігли на балкон. Я подивився вниз. Однак замість того, щоб іти, як годиться, Аська підскакувала то на одній, то на іншій нозі, ніби грала в класики.

«Попасти в неї буде важко», – подумав я.

– Цілься в самісіньку голову, бо інакше засіб не спрацює, – переконливо сказав Войтек.

Сповнений надії, я перехилив пляшку. Забулькотіло – і… весь засіб для поливання дітей потік на голову стариганя, який саме вихилився з балкона на першому поверсі.

– Боже ж ти мій! – закричав він.

Я не знаю, чи він додав ще щось, бо ми з Войтеком вскочили до кімнати і сховалися за фіранкою. Заховатися у квартирі дідуся важко, бо вона дуже вже маленька. Та й дідусь нас навіть не намагався шукати, а просто вигукнув:

– Ану йдіть-но сюди, гаврики!

Ми вийшли з укриття. У коридорі поруч з моїм дідусем стояв розлючений старигань. Від нього жахливо тхнуло – я зовсім забув сказати, що рідина для підливання дітей страшенно смерділа. З волосся сусіда – кап, кап – вода крапала просто на килимок. Дідусь вибачився «за цих хуліганів», а мені стало так соромно, що я просто не міг нічого сказати.

– Це був засіб для Аськи, а не для вас! Ми хотіли побачити, чи вона виросте, – пояснював Войтек, який ніколи нікого не соромиться.

Старигань відсунув з очей мокрий чуб.

– А ти хто? – запитав він, дивлячись на Войтека.

– Войтусь.

– А ти хто? – показав він на мене скрюченим пальцем.

– Цей мій онучок, пане Вєславе. Виріс, правда? – сказав від мого імені дідусь, бо добре знав, що я нізащо у світі зараз не випустив би ні пари з вуст.

Я хотів втекти, але, зиркнувши на Войтека, теж завмер. Він витріщив очі по п’ять копійок.

– Що трапилося, дитинко? – запитав дідусь.

Войтек тільки закусив губу.

– Ти так не переймайся, – проскрипів мокрий сусід і струсив решту засобу на килимок. – Але, молодий чоловіче, сподіваюся, що це було вперше і востаннє! – додав він, дивлячись на мене.

Я кивнув. Я взагалі не збирався його поливати, і тим більше двічі.

Коли сусід вийшов, Войтек прошепотів мені на вухо:

– Він же виросте!

– Хто? – до мене не доходило.

– Ну цей… – Войтек вказав на двері. – Цей пан А Ти Хто!

– Це був засіб для поливання дітей, а дорослі від нього не ростуть, – відказав я. Але Войтек не заспокоювався.

– Він проросте через стелю до дідуся! – не вгавав він.

– Не через стелю, а через підлогу! – виправив я його. І ми одночасно уважно подивилися на підлогу. Звісно, нічого не тріскало. На нерухомій підлозі спокійно лежав килимок і смердів на цілий будинок.

Сусід дідуся назавжди залишився паном А Ти Хто. Якби я був ясновидцем і знав майбутнє, то набагато раніше підлив би пана А Ти Хто, бо завдяки йому я зустрів Беррі. Але про це я розповім за мить.