Беррі – потворка. Ще й яка потворка! Ви навіть не уявляєте. Я ніколи не думав, що він стане моїм другим найкращим другом, відразу після Войтека, що був «гарний, мов дівчинка». Тепер у мене двоє друзів: один – гарний, а другий – потворний. Кумедно, правда ж?
Ну от я і збовкнув! Я не мав наміру говорити, що до цього зі мною дружив тільки Войтек. У вас точно багато друзів…
Та ви повинні мені повірити, що Беррі може замінити кількох друзів, бо він дуже великий.
Саме час вам про нього розповісти.
Ви пам’ятаєте, що ми облили сусіда дідуся смердючим засобом? Я, чесно кажучи, не вірив, що пан А Ти Хто виріс, але Войтек наполягав, щоб ми в цьому переконалися.
– Що заважає нам туди піти? – переконував він мене.
Мені то нічого не заважало, та ще й знову було нудно.
– Адасю, заведи нас до дідуся, – попросив я свого старшого брата.
Адась грав на комп’ютері.
– Йдіть самі, це ж близенько, – сказав він, не відриваючи очей від екрана.
Дійсно, ми всі живемо в цьому районі: і я, і Войтек, і дідусь Анджей. Щоправда, будинок дідуся стоїть на іншій вулиці, але його балкон видно з нашого вікна.
Ми вибігли на вулицю Червоної Троянди. Там немає жоднісінького куща троянди. Дідусь каже, що всі троянди поламали хулігани. Тому я порадив дідусеві назвати вулицю вулицею Хуліганів.
– Суперідея, – зізнався дідусь. – Але для цього треба йти до магістрату, а мені якось ліньки.
Такий вже в мене дідусь, іноді йому все – ліньки. Я думаю, що йому, як і мені, нудно, бо ж у нього друзів теж небагато.
Ми забігли в будинок номер п’ять і зупинилися лише перед дверима пана А Ти Хто.
– І що тепер? – запитав я Войтека.
– Може, у нього закінчиться хліб чи молоко і він побіжить у магазин – тоді ми й перевіримо, чи він підріс, – пояснив він.
Ми чекали і чекали, але ніхто не виходив. Нам знову стало жахливо нудно. Якби не муха, то ми б, мабуть, зовсім скисли. Войтек сказав, що зловить муху за п’ять хвилин. А я – що спіймаю її ще швидше.
Ганяючись за мухою, Войтек так розігнався, що врізався в стіну.
– Дін-дон! – пролунав сигнал.
– Навіщо ти дзвониш? – прошипів я.
– Воно саме подзвонило! – захищався Войтек.
Не встигли ми подумати, як двері прочинилися. Там стояв знайомий старигань. Він взагалі не змінився, але від нього вже не смерділо добривом для квітів.
– Ви не виросли? – Войтек був явно здивований.
– А ти хто? – запитав старигань.
Войтек мовчки вдивлявся в пана А Ти Хто, ніби дійсно вірив, що двері йому відчинить велет.
– Це – Войтусь, – здобувся на хоробрість я і відповів за друга.
– А ти хто? – пан А Ти Хто дивився прямо на мене.
– Куба! – Войтек перестав дивуватися, і в нього відновився голос.
– Проходьте! – старигань відступив углиб коридору. – А тепер скажіть мені, молодий чоловіче, чому я мав би рости? – звернувся він до Войтека, коли ми увійшли досередини.
Ми все йому пояснили, точніше це Войтек пояснив, бо мені було соромно. І ви уявляєте – пан А Ти Хто ніскілечки не розізлився. Він сказав, що не виріс, бо відразу помив голову, а той засіб, мабуть, треба було потримати принаймні хвилин двадцять.
– Та й підливання дітей – не найкращий спосіб прискорити їх ріст, – сказав він. – Є й ефективніші методи.
– Які?! – ми з надією вліпили очі в стариганя.
– Потрібно багато спати. Гриби ростуть від дощу, а діти – від сну, – пояснив пан А Ти Хто і почалапав собі на кухню.
– Я не вірю, – тихенько прошепотів я, щоб він не почув. – Дідусь Анджей спить і перед обідом і після обіду, але не росте.
Войтек з докором похитав головою.
– Він же ж виріс. Люди не ростуть до нескінченності, інакше вони б не помістилися на землі.
Я з ним не сперечався, бо до кімнати увійшов пан А Ти Хто. Він поставив на стіл тарілку шоколадних цукерок.
– Пригощайтеся. Від шоколаду псуються зуби, але він такий смачнючий, що не можна від нього відмовитися, – сказав він і сам потягнувся по цукерку.
Я теж вважаю, що від шоколаду не можна відмовитися, тому я потягнувся по другу. І саме тоді хтось з розгону застрибнув на балкон і в кімнату. Від шоку в мене аж забило дух. Я почав кашляти, а на очі мені навернулися сльози.
– Руки догори, хлопче! – загукав пан А Ти Хто, і це прозвучало так загрозливо, що я негайно підняв руки над головою. І відразу ж перестав задихатися. Я витер з очей сльози. Навпроти мене сидів пес і, нахиляючи кошлату голову то в один, то в інший бік, з цікавістю в мене вдивлявся. Він був пухнастий, мов коала, і все в нього було занадто велике: занадто велика голова і лапи, занадто довгі вуха і хвіст. Тільки ноги в нього були ніби занадто короткі. Такої потвори я ніколи в житті не бачив.
– Це – Беррі. – А Ти Хто погладив пса по відстовбурченому вуху. – Він сам собі швендяє, бо я більше не можу виходити на тривалі прогулянки.
Пес уважно за нами спостерігав. Я поставив ноги під диван, так щоб він мені їх не відкусив. Беррі підсунувся до столу, обережно взяв зубами шоколадну цукерку і, тримаючи за кінчик обгортки, переніс мені її на коліна.
– Ой! – вихопилося в мене.
– О, я бачу, що ви йому сподобалися, молодий чоловіче, – задоволено промовив старигань. – Це добре, якщо раптом щось, не сам буде на світі, – тихо додав він.
А я зрадів, що, можливо, мене таки не зжеруть, тому повторив за паном А Ти Хто:
– Звісно, якщо раптом щось… – не задумуючись про значення «якщо раптом щось».
– Такого друга ти ніде не знайдеш. Погладь його, нехай він запам’ятає твій запах. Відтепер він нікому не дозволить тебе образити, молодий чоловіче, – запевнив старигань.
Я подумав, що краще б пес обрав собі за приятеля Войтека, бо це він любить усіх тварин, навіть глистів, та не сказав нічого, тільки обережно погладив голову пса.
– Ти бачив, як він застрибнув на балкон? – Войтек захоплювався Беррі всю дорогу додому. – Йому б підійшов мій ошийник, – зітхнув він.
Ви ще не знаєте, але зараз дізнаєтеся, що у Войтека є неймовірний ошийник, шкіряний, всіяний заклепками. Це єдина згадка про його батька, який колись, давним-давно, пішов з дому, і невідомо, де він зараз. Він взяв свої речі і пса, але забув ошийник. Аська хотіла носити його на шиї, як намисто, але Войтек не дозволив.
– Це не іграшка! – закричав він.
– У тебе і так не буде собаки! – відсварювалася Аська.
Вона права. Мама Войтека, побачивши собаку, одразу плаче, бо сумує за своїм чоловіком. Якби в будинку був пес, вона б сплакалася до смерті.
Особисто в мене Беррі такого захвату не викликав. Відверто кажучи, він здався мені найпотворнішою на світі істотою, я поняття не мав, чому він обрав саме мене за свого друга. Пізніше я сказав про це дідусеві.
– Собаки дуже розумні, мабуть, він побачив у тобі хорошу людину. Або… від тебе пахло собачими ласощами, – пояснив він мені з посмішкою.
Відтоді Беррі часто нагадував мені, що він мене любить, хоч я відмахувався від нього, як від настирної мухи. Я не припускав, що одного разу він врятує мене від гангстера. Але про це я розповім вам пізніше, спочатку варто познайомитися із гангстером.