Це сталося набагато пізніше, коли я вже закінчив підготовчий клас і мені знову було жахливо нудно, бо, як ви знаєте, у мене не надто багато друзів.
Я не планував вам розповідати, чому в мене небагато друзів, але таки розповім: бо я образився на хлопців з нашого класу.
Ми цілісінький рік грали у війну мафії та поліції, а мене лише постійно викрадали для отримання викупу. З мене було досить, і я образився. Я оголосив, що ніколи не дам себе вкрасти. Через це я побився з Ареком. Билися ми перед школою, тому нас швидко зловили. Мене змусили вибачитися перед Ареком, і я мав пообіцяти нашій вчительці, що ми ніколи більше не гратимемо у викрадення. Але вчителька в нас саме змінилася, тому я й не знаю, як то воно буде цього року.
Відтоді зі мною приятелював тільки Войтек.
Тепер ви знаєте, чому в мене небагато друзів.
Я знаю, ви чекаєте на розповідь про гангстера, а не про друзів. Вже-вже про нього розповідаю.
Мені було нудно, я дивився у вікно і думав про різні пригоди, які трапляються з іншими дітьми. Хіба це справедливо? Чому інші переживають незвичайні пригоди, а я – ні? З цим питанням я прийшов до брата.
– Які інші? – здивувався Адам.
– Ну, всі, – вперто повторив я.
– Ну, а хто саме?
Я знизав плечима. Адаму не нудно, він закохався у двох дівчат, і, мабуть, тому він нічого не розуміє. Перед тим як закохатися, він сам казав, що в нашому районі жахливо нудно, як у космічній чорній дірі. У такому місці не може статися нічого незвичайного. Дідусь Анджей каже, що в нас всього по парі: два магазини – пара, дві школи – пара, два костели – пара і дві поперечні вулиці – пара. Онуків він також має пару, тобто мене і Адама.
Я саме вмикав комп’ютер, коли щось у коридорі гупнуло.
«Войтек», – подумав я.
Я визирнув з кімнати. У коридорі лежав Войтек. Я вам ще не сказав, що він не тільки ніколи нічого не соромиться, але ще й дуже часто падає і не плаче, бо тренує силу волі. Я його люблю, бо, якби не він, я б з нудьги перетворився на камінь. Мама вважає, що Войтек для мене не надто хороша компанія, тому що він так багато фантазує, що не помічає, коли починає обманювати. Ну, ви мені скажіть: а як можна фантазувати і не брехати? Мама зовсім не розуміє, що він – мій єдиний друг, і замість того, щоб вказувати на його недоліки, вона мала б радіти нашій дружбі.
Іноді я собі так думаю, що якби Войтек не тренував силу волі, то він би зі мною не приятелював… але я нікому про це не казав, тільки вам.
– Тьху! – Войтек виплюнув якесь сміття, яке потрапило йому в рот. – Я бачив справжнього гангстера! – повідомив він, все ще спльовуючи на мої капці.
– На якому каналі? – запитав я, хапаючи пульт дистанційного керування.
– На ринку! – Войтек піднявся з підлоги. – Тьху! – Він витер язика серветкою.
– На нашому?! – я не міг повірити власним вухам.
Мушу зазначити, що в нас немає двох ринків до пари, а є тільки один, але й там не надто багато цікавого відбувається. Раз на рік проходить фестиваль, а іноді фанати з нашого берега каналу б’ються з фанами з іншого берега каналу. Але справжніх гангстерів у нас у районі ніколи не було і точно не буде.
– Летимо? – запитав Войтек і схопився за двері, щоб знову не впасти на підлогу.
– Летимо! – вирішив я.
Якби батьки були вдома, вони б нас не відпустили, але вони працюють, а Адам, хоч і повинен за нами пильнувати, проте він більше любить говорити з дівчатами по телефону, саме тому я виходжу, коли хочу.
Жахливо задихані, ми примчали на ринок.
– Де?! – гукнув я.
– Тихіше… Ти хочеш, щоб він з тобою негайно привітався і назвався? Йди за мною і вдавай, що нічого не бачиш, – сказав пошепки Войтек.
– Чому я повинен вдавати, що нічого не бачу? – запитав пошепки я.
– Щоб не наразитися на гангстера, вловлюєш? Якщо він зрозуміє, що за ним стежать, то втече або страшно помститься, – випендрювався Войтек.
Ступаючи обережно, як коти, ми дійшли до паркінгу.
– Дивись! – промовив Войтек. Але замість того, щоб пояснити, на що я повинен дивитися, він сам із захопленням у щось вдивлявся.
Я висунув голову з-за капота «полонезу», за яким ми сховалися, – і одразу його побачив. Такі авто ніколи раніше там не паркувалися.
– «Мерседес»! – зі знанням справи сказав я.
– «Мерседес» S-класу, – виправив мене Войтек. – Тобто найсуперовіший із найсуперовіших.
– А гангстер? – запитав я.
Цієї миті двері ратуші відчинилися і в них з’явився хлопець, що статурою нагадував Шрека. Він був одягнений у чорний шкіряний піджак, а на його шиї висів золотий ланцюг. Він був схожий на одного співака з телевізора, але той був худий і низький, а цей був товстий і високий.
– Лягай! – прошипів Войтек, але було запізно. Гангстер явно махав мені рукою.
– Гей, малий, ти, ти… ну так, ти ж!
Ноги самі мене понесли, хоч я навіть ковтнути слину боявся.
– Де тут у вас розташована поліція? – преспокійно запитав він.
Я страшенно засоромився, тому нічого йому не відповів.
– Поліція? – Войтек став поруч зі мною.
– Так, мене цікавить, на якій вулиці, – пояснив велетень.
– А навіщо вам поліція? – не здавався мій друг.
– У вас усі такі цікаві?
– Усі!
– Я помітив… А тепер скажіть мені, в який бік мені рушати? – Він запитав це ніби ввічливо, але його голос був хрипкий і неприємний.
Войтек детально пояснив, куди треба їхати. Ми спостерігали, як «мерседес» зникає за поворотом.
– Оце тачка! – зітхнув Войтек.
– Автомобіль великий, але це не гангстер, – впевнено сказав я. – Гангстери не їздять у поліцію.
Від обурення Войтек аж підскочив.
– Їздять! Поліція – саме те місце, куди вони їздять… найчастіше! – кип’ятився він.
– Але ж невинні люди поліції не здаються, це роблять тільки винні!
Я подумав, що він таки має рацію. Мій батько ніколи не був у поліції, бо ж він невинний, і дідусь Анджей також. Ніхто в моїй родині ніколи не бував у поліції. «У мене страшенно невинна сім’я», – раптом розчаровано подумав я.
Коли ми добігли до поліцейської дільниці, «мерседеса» вже не було.
– Вони його закрили, – здогадався Войтек.
– А «мерседес»? Він має стояти тут, – міркував я.
– «Мерседес» вони також закрили, – не заїкнувшись сказав мій друг.
І ми обидва важко зітхнули. Не встиг у нашому районі з’явитися гангстер, як він уже й дав себе закрити. За мить Войтек знайшов нове пояснення:
– Мабуть, він на умовно-достроковому звільненні і час від часу повинен відмічатися в поліцейській дільниці. Відмітився – і поїхав. Але він ще повернеться.
Я сумнівався в його правоті. Я сумнівався навіть у тому, що це дійсно був гангстер, але мені точно було шкода, що він зник.
– Це не справедливо, правда ж? – скаржився я на гангстера дідусю Анджею.
– Звичайно, – погодився він зі мною. – Ну, він міг хоча б на потяг напасти. Було б про що розповідати.
Дідусь помітив, що на поїзди вже ніхто не нападає, а тільки на банки. От такий у мене дідусь.
– Не хвилюйся, може, він повернеться, – втішав він мене.
– Може… – повторив я луною, але в глибині душі я не вірив у таке щастя.
Хіба я міг припустити, що одного прекрасного дня гангстер сам постукає в мої двері? Але це буде пізніше, спершу розпочнеться навчальний рік, а разом з ним – клопоти, а потім мені в голову зайде ідея, через яку я втраплю в ще більші клопоти.