І ось навчальний рік розпочався. Це мене не надто тішило, бо в нас помінялася вчителька, а я звик до тієї, що навчала нас у підготовчій групі.
Нову вчительку звали Марта. Я їй не сподобався – у цьому я впевнений на всі сто. Вже на першому уроці вона зробила мені зауваження, щоб я не розмовляв з Войтеком, а потім було тільки гірше. Коли я приніс до школи свій новий автомобіль – той, що на пружинних підвісках і з дверцятами, що відчиняються, – вона одразу ж його помітила.
– Ми не граємося на уроках! – сказала вона.
Я пояснив, що я не граюся, просто показую Войтеку і що зараз же заховаю. А вона все одно забрала моє авто і поставила в себе на столі.
Коли я підняв руку і ввічливо запитав, чи можна вже його забрати, вона різко відмовила. Більше того, вона наказала мені більше звертати увагу на те, що відбувається в класі. Тому я почав розглядатися навколо, але така поведінка їй теж не сподобалася.
– Кубусю, зосередься на завданні! – почув я.
За кілька днів через нещасливий збіг обставин сталося так, що я забув зробити домашнє завдання, а вчителька запитала саме мене.
– Я сподіваюся, що одного зауваження буде достатньо, щоб ти згадав про шкільні обов’язки, – сказала учителька, записуючи зауваження в щоденник.
Саме тоді в мене в голові промайнула думка, що я їй не сподобався.
Дорогою додому зі школи мене зачепив Арек, той, що в підготовчій групі наказував викрадати мене для викупу.
– Гей, Блоха, постривай! – гукнув він мені вслід.
Ну так, я не хотів вам казати, як мене обзивають у класі, але знову збовкнув. Тепер ви знаєте – мене називають Блоха. Але ви ніколи не здогадаєтеся, чому вони мене саме так кличуть. Про це я теж мав вам не говорити, але, як уже я проговорився, то вже й скажу: бо я товстий. Іноді друзі додають «товста Блоха» (насправді так кажуть тільки Арек і Ірек, його друг). На «Блоху» я не ображаюся, а от на «товсту Блоху» – ще й як.
Зізнаюся вам ще в одному. У мене немає друзів не тому, що я образився через те, що мене викрадали, а тому, що вони не хочуть зі мною гратися. Вони переконані, що я повільно бігаю і псую всі ігри.
Хоч я не настільки товстий, як бегемот, але найтовстіший у класі. Я не знаю чому. Я їм набагато менше, ніж Аська, але все одно вона худа, а я товстий. Це абсолютно несправедливо, правда ж?
Але я ще не закінчив розповідати про проблеми, тому мушу тут перервати зізнання.
– Гей, Блоха, постривай! – знову гукнув мені Арек.
Оскільки я думав, що хлопці знову граються у викрадення, то пришвидшив ходу. Проте бігаю я дійсно не надто швидко, тому він мене наздогнав.
– Ну, не пощастило тобі, – просопів він. – Якщо хтось на початку року перейде вчителю дорогу, то увесь рік буде більмом на оці.
Я знизав плечима і вдав, що геть через це не переймаюся.
За кілька днів усією родиною ми вибралися на закупи. Перед великим виїздом по магазинах у нас вдома такий гармидер, як і перед виїздом у відпустку. Мама бігає по будинку і, шпортаючись у всьому навколо, повторює:
– Головне – ні про що не забути. Цукор! Адась, запиши: п’ять кілограмів цукру! – кричить мама, хоча мій брат стоїть прямо за нею.
І хоча в нас завжди є список покупок, ми завжди щось забуваємо. Найбільше проблем створює нам, звісно, мама.
– Боженьку! Де мої гроші?! – гукає вона, коли ми під’їжджаємо до магазину, а іноді вона згадує про них тільки біля кас.
Тоді тато виймає банківську карту, а потім не розмовляє з мамою п’ять годин. Я перевіряв це за годинником, одразу ж після уроку із закріплення матеріалу про години і хвилини.
Адам допоміг мені скласти про це задачку. Я не зробив жоднісінької помилки, але батьки мене покарали.
От переконайтеся самі, що помилок тут немає:
«Мій тато образився на маму, тому він мовчав від 14.00 до 19.00. Мама теж образилася на мого тата і мовчала від 14:00 до 17:00. Скільки годин мовчав тато, а скільки – мама? Хто мовчав довше?»
Пані Марта перечитала вигадане нами завдання і також замовкла, тільки подивилася на мене трохи дивно. А потім на зборах вона запитала в мами, чи в нас проблемна сім’я, бо це може мати поганий вплив на моє навчання, і додала, що вчуся я не надто добре, оскільки особливі досягнення – це не про мене.
– Геть від телевізора! – закричала мама, як тільки повернулася зі школи. Прохання не допомогли. – Телевізор погано впливає на твоє навчання, – холодно пояснила мама, а тато додав:
– Точно! – що не означає ні «так», ні «ні».
У вигнанні від телевізора я відчував себе страшенно нещасливим.
Ніхто не хоче зі мною гратися, тільки Войтек, а тепер я ще й не можу дивитися телевізор. «Це страшенно, жахливо несправедливо», – думав я. Я був дуже ображений.
– Вчителька мене не любить, а батьки карають невідомо за що, – поскаржився я дідусю Анджею.
– Це цікаво. Коли я був у твоєму віці, мене також карали невідомо за що. Хоча якщо подумати більше, то причина завжди знайдеться. – Дідусь продовжив розкладати пасьянс.
– Дідусю, це було так давно, тепер має бути інакше, – звернув я його увагу.
«Це страшенно несправедливо», – подумав я знову. Тому вирішив втекти з дому. «Вони будуть плакати і жаліти, що покарали мене за завдання з математики», – втішав себе я.
Я подзвонив Войтеку, щоб підбурити його до втечі. Мені не хотілося втікати без нього, врешті-решт, він – мій єдиний друг.
Войтек одразу запалився моєю ідеєю.
– Супер! Давай зробимо так: ми спробуємо перейти в інший вимір, а якщо нам не вдасться, тоді ми втечемо звичайно! – розпланував він.
– Войтеку! Ти знову фантазуєш, – занив я.
Нічого не допомогло. Войтек любить фантазувати – і від цього немає ніяких ліків. А я люблю Войтека – і від цього немає ніяких ліків, правда ж?
«В інший вимір ми не перенесемося, але, може, буде не так нудно», – вирішив я після хвилі роздумів і погодився. Ми домовилися, що нічого не казатимемо Асьці, щоб вона не зіпсувала нашу забаву, і розпочали підготовку.
Це було нелегко, бо Аська тільки вдає, що нами не цікавиться, а насправді вона цікавиться нами більше, ніж це потрібно. Ви вже знаєте, що в неї є золоті кучері, але ви не знаєте, що в неї просто шалена фантазія, навіть більша, ніж у Войтека, тільки її фантазії зовсім дівчачі – вона розповідає про фей, ельфів, принцес, русалок і подібні дурощі.
Вона точно хотіла б піти в інший вимір і відразу стати принцесою. З такою сестрою можна збожеволіти, хіба ні?
– З нею я ніколи нікуди не тікатиму! – сказав я Войтеку.
Наступного тижня в нас було багато навчання і похід у театр, тому про втечу ми трохи забули. Але сталося щось таке, що мені про цю втечу нагадало. Зараз я вам все розповім.