За нещасливим збігом обставин сталося так, що наша класна керівничка живе недалеко від пошти, де працює моя мама. І батьки отримують про мене найостанніші новини, бо пані Марта надсилає багато листів. Нещодавно вона знову нагадала мамі, що я зірок з неба в навчанні не хапаю.
– Ну, хай зірок і не хапає, зірочок – вистачить, – взяв мене під свій захист дідусь.
– Точно! – вставив тато своє «ні “так”, ні “ні”».
Мама все ще хмурилася.
– Від сьогодні ми почнемо йому читати. По телевізору вся Польща читає дітям[1], а ми – ні. Ось чому Куба не розвивається так, як треба.
– Вони ж не пустять нас на телебачення, – пробурмотів собі під носа тато, але коли побачив мамин погляд, то знизав плечима. – Нехай читає сам, він же вміє, і то дуже добре…
– О ні! – простогнав я.
– У мене поганий зір, але, може, Адась йому почитає, – несміливо запропонував дідусь.
– Адась повинен зосередитися на шкільних тестах, – припинила дискусію мама.
Увечері дідусь пішов додому, і мене більше ніхто не захищав. Уявіть собі таку несправедливість: вся Польща читає дітям, а мені довелося читати самому собі. Я вважаю, що краще собі читати, ніж собі писати, але все одно це було несправедливо і крапка! Таку несправедливість ніхто б довго не витримав. Я образився на всіх, особливо на нашу вчительку. Арек був правий, я в неї – як більмо на оці.
Тоді, занепокоївшись і розгнівавшись, я згадав про ідею втечі.
– Втікаємо в ці вихідні, – сказав я Войтеку.
– В інший вимір?
– Абикуди.
– Я тобі кажу, що якщо ми знайдемо перехід на цікавіший бік світу, то вистачить лише кроку… – пояснював Войтек.
– Ти передивився мультфільмів і плетеш страшенні дурниці! – перебив я. – Справжня втеча полягає в тому, що ми маємо сісти в потяг і їхати.
– Куди? – запитав Войтек.
– Наприклад, до бабусі. Або тітки Данусі, вона дуже класна, от побачиш.
Але переконати Войтека не вдалося. Він сказав, що тітка запакує нас у машину і відвезе додому раніше, ніж ми натішимося втечею.
– А ті, що з іншого виміру, імплантують нам під шкіру чіпи – і також відправлять назад, – пожартував я.
– Не псуй гру, – благально подивився на мене Войтек.
Я не міг йому відмовити, бо ж він все-таки мій єдиний друг.
Ми домовилися, що почнемо поїздку із залізничної станції. Та Войтек не збирався сідати на потяг. Ви не повірите: він вирішив пройти крізь стіну на платформі, як це зробив Гаррі Поттер, їдучи до школи чарівників.
Ідея здавалася настільки божевільною, що я не дуже заперечував. Ми розпочали готуватися до справжньої подорожі.
По-перше, ми склали список речей, які треба взяти. Цілий тиждень я збирав запаси. Незабаром у мене вже був шматок в’яленої ковбаси, дві рибні консерви і один паштет, три яблука і кілька шоколадних батончиків. Я поклав все це у взуттєву коробку і засунув під шафу. А ще я приготував теплий змінний одяг і велику пляшку газованої води.
«Коли Войтек відчепиться від ідеї переходу в паралельні світи, то ми сядемо в поїзд і втечемо до тітки», – думав я, пакуючи речі.
– Нам би ще пацюка – було б веселіше, – зауважив Войтек.
– І чарівну паличку! – нетерпляче фиркнув я.
Але Войтек не засмутився.
– Добре, що ти не хочеш сову. Пацюка можна пошукати в нашому підвалі, – вже спокійніше запропонував я, тому що не хотів псувати гру.
На жаль, ніхто з нас не знав, як зловити пацюка. Я запитав про це Адама.
– Підрости-но, і я розповім тобі, як підчепити дівчину, – він розсміявся так, що аж прищі зіскочили з підборіддя на щоки.
– Мені потрібен пацюк, а не дівчина!
Адам знизав плечима. Відколи він закохався, з нього ніякої користі.
– Пацюків ловлять пацюколовками, – сказав дідусь Анджей.
– Ці тварини розумнющі, тому вони не повинні відчути запах людини, бо інакше не спокусяться навіть на шматок шинки, – підказав пан А Ти Хто.
Відколи ми полили його засобом для зростання дітей, він потоваришував з моїм дідусем. Тепер вони разом розкладають пасьянси.
Я зрозумів, що мені потрібна шинка і пацюколовка. З шинкою було легко, а от із пацюколовкою…
– Мишоловка не підходить. Ми ж повинні зловити щура живим і приручити, – сказав Войтек.
О, це невичерпне джерело ідей!
– А дикого щура тобі не вистачить? Навіщо ще й такі вимоги?
– Треба, – наполягав він, тому я почав думати про пацюколовку. Я зловлю пацюка, а він нехай його собі приручає.
Спершу треба було з’ясувати, де ж саме ці пацюки збираються. Для цього я просидів у страшному підвалі цілісіньку годину.
Я почув, як хтось шкряботить біля стіни між підвалами номер дев’ять і десять. У стіні була велика діра.
– Я знайшов засідку ворога! – повідомив я Войтека.
– Тільки щоб з нею нічого не сталося, – встиг прошепотіти він, поки моя мама не забрала в мене телефон і не посадила читати з усією Польщею.
Мені пощастило. У книзі, яку дала мені мама, якийсь мудрий автор описав пацюколовку. Це було для поливаного понеділка[2], але, хай йому грець, ми замість того, щоб поливати того, кого зловимо, просто його зловимо. Для цього достатньо до одного кінця мотузки прив’язати шматок шинки, а до другого – відро і поставити його на якійсь підпірці над шинкою. Коли щур потягне шинку, відро впаде – і проблеми як не було.
– Воно ж пацючка розчавить, – подумав Войтек і не погодився на відро, але приніс густу сітку розміром з велику ковдру, яку він знайшов у смітнику. Від сітки тхнуло рибою.
– Чудово, щур не почує запаху людини, – похвалив його я.
Наша сітка-пацюколовка мала замінити відро: пацюк тягне за шинку, а сітка потім падає на нього – і проблеми як не було.
Але перед тим, як «і проблеми як не було», виникла велика проблема, як розмістити сітку над шинкою.
Зрештою, ми попросили про допомогу мого дідуся і пана А Ти Хто.
– Ви хочете зловити Аську? – обережно запитав дідусь.
Ми переконали їх, що в нас немає ані найменшого бажання вполювати сестру Войтека і ми навіть готові замінити її на прирученого щура.
– Вона навіть не спокуситься на шматок шинки, бо надає перевагу шоколаду, – сказав Войтек, чим врешті-решт переконав мого дідуся.
– Я сумніваюся, що ви хоч щось зловите, але забава буде весела, – сказав пан А Ти Хто і допоміг дідусеві підвісити сітку.
Тепер треба було усунути запах людини. Войтек вигадав, що ми повинні прийняти ванну з ароматною пінкою, але виявилося, що це неможливо.
– Ти хочеш покупатися? Посеред дня? Добровільно? – мама від здивування поставила аж три запитання поспіль. Я не хотів чекати четвертого, яке, звісно, звучало б так: «Чому?» або «Що ти плануєш?» – і одразу від усього відмовився.
Проти людського запаху ми знайшли інший спосіб. Та незважаючи на це, наше полювання на щурів закінчилося великим провалом. А для повного щастя, ми ледь не потрапили до рук гангстера.
[1] Соціальна кампанія, що проводиться в Польщі від 2001 року.
[2] Понеділок після Великодня, коли за звичаєм хлопці обливають дівчат водою.