Перш ніж я розповім про гангстера, треба згадати про Арека. Ми ходимо в один клас, але я його не люблю. Він ще гірший, ніж Аська. Ви вже знаєте, що в підготовчій групі він так мене дратував, що я аж з ним побився. Цьогоріч він більше дражнить Войтека, але це майже те саме, якби він дражнив мене, бо ж Войтек мій друг, чи не так?
Вранці, не встиг я зайти в шкільну роздягальню, як почув голос Арека. Він насміхався з Войтека.
– Крізь стіну він хоче проникнути. Ото дурник!
Я подумав, що Аська нас підслуховувала і всім розпатякала.
– Тобі – кінець! – прошипів я їй на вухо.
– Я нічого не казала. Це він сам похвалився! – І вона запищала так, що її золоті кучері підскочили і запали за вуха.
– То це Войтек збовкнув? – здивувався я. Але все могло бути. Войтек не вперше придумував неймовірні речі, а потім розповідав про них як про найправдивішу правду.
– Гаррі Поптер! Гаррі Хоптер! Ні, Варрі Воптер! – сміявся Арек.
– Ти й у Хогвартс збираєшся?
– Так, – преспокійно відказав Войтек.
Він взагалі не переймається через глузування, так, ніби це взагалі не про нього. Одного разу я запитав його, чому він не дратується, хоча його обзивають Лялечка. Він сказав, що він через це не переймається, бо тренує силу волі, як лицар-джедай із «Зоряних воєн».
Войтек і Аська дивляться багато фільмів, бо їхня мама працює допізна, а тато пішов з дому і не повернувся, але я вже про це розповідав.
Арек реготав на всю роздягальню.
– Ха, ха! Замість Хогвартсу проникни-но в клас!
Я силу волі не треную, і з мене цих насмішок було досить.
– Не регочи, бо перетворишся на жабу! – суворо попередив я.
– О, ще один чарівник прийшов! Ти також проникнеш крізь стіну? – Арек повернувся до мене, скрививши таку міну, що його веснянки роз’їхалися на всі боки.
– Проникну! – не замислюючись відказав я. – Принаймні спробую, – додав уже більш обдумано.
– Побачимо! – засумнівався Арек.
– Хто не боїться, той піде з нами, – сказав хрипким голосом я, бо мені хотілося, щоб це прозвучало дуже серйозно.
– Ну, я не боюся – і піду з вами, – саркастично посміхнувся Арек. – Побачимо, хто позадкує перший, – процідив він крізь зуби.
Дзвінок уже продзвенів, а ми всі втрьох на урок запізнилися. Пані Марта хотіла дізнатися про причину запізнення, але так про неї й не дізналася, бо жоден вчитель не вміє читати думки учнів.
Аська нас теж не видала, може, тому, що вона запхала в рот цілісінький шоколадний батончик, а може, тому, що вона приятелює з Міленою, а Мілена любить Арека, тому Асьці нібито й подобається Арек, хоч насправді він їй не подобається.
Вчителька забрала наші щоденники і записала зауваження.
– У понеділок ви принесете їх з підписами батьків, – ввічливо, але впевнено попросила вона.
Цим вона ще раз підтвердила, що я для неї мов більмо на оці, ну хіба ні?
«Коли я покажу щоденник батькам, – подумав я, – вони не будуть такі ввічливі, як вчителька. Вони не повірять, що винен тільки Арек, і випитуватимуть всю правду. А всю правду я їм розповісти не можу, бо тоді викрилося б, що я хочу втекти з дому. Вони ж, як на зло, мене ще й покарають – заборонять мені після уроків кудись ходити, а тоді я не втечу ні в інший вимір, ні навіть до тітки Данусі».
Войтек ще більше боявся показати зауваження своїй мамі, бо вона дуже нервова й або розплачеться, або його покарає.
І ми розуміли, що саме час реалізувати наш план. Тут уже йшлося не про покарання батьків чи гру в проникнення в цікавіший світ. Тепер уже йшлося про те, хто перший позадкує: ми чи Арек.
– Після школи ми ловимо щура! – сказав я Войтеку.
Для цього ми зустрілися в дідуся. У мене ми зустрітися не могли, бо моя мама пронюхала б, що ми щось плануємо, а з дідусем просто – він нічому не дивується. Він крутий, хоч іноді здається, що це він живе в іншому вимірі.
Дідусь був у пана А Ти Хто, тому ми туди й пішли. Побачивши нас, Беррі почав дурникувати, підстрибувати і без кінця гавкати, хоча він швидше муркав, бо це такий дивний пес, який замість того, щоб казати «гав-гав!», вигукує «мур-мур».
– Він тебе, молодий чоловіче, любить. – А Ти Хто намагався заспокоїти пса. – Якщо раптом щось, ти про нього подбаєш…
Він запитально подивився на мене.
– Звісно, – відказав я.
– Обіцяєш? – запитав старигань.
– Ага, – нетерпляче буркнув я. Я хотів якомога швидше розпочати полювання на щурів.
Ми зачинилися на кухні, витиснули сік з часнику і намазалися ним з голови до п’ят.
– Він захищає від вампірів, – сказав дідусь. Мабуть, він думав, що ми граємося в мисливців на вампірів.
– Пане Анджею, тепер на світі немає вампірів – лише терористи, – відказав пан А Ти Хто і, підморгуючи нам, запитав: – Ну і як, молоді люди, ви йдете хуліганити?
– Йдемо! – оголосив Войтек – і одразу ж розпластався на порозі, аж підлога задвигтіла.
– Оце справжній мисливець на вампірів! – розсміявся дідусь.
Намазані часником, ми обережно зайшли в підвал, затискаючи носи, щоб не відчувати смороду. Запилюжена лампочка світила слабко, тому ми йшли, тримаючись за стіни. Рухалися ми дуже повільно і тихо, аби нас не пронюхали щури. Ми саме хотіли зайняти позиції біля пастки, як раптом почули таємничий шерех, потім кроки. Якщо це і був щур, то точно гігантський. Я втиснувся спиною в стіну. У глибині коридору ми побачили величезну тінь, а вдалині замаячила чиясь постать. Сачок, в який ми мали спіймати щура, випав з рук Войтека, і він – схопив мене за руку.
– Гангстер, – прошепотів він таким голосом, ніби побачив привида.
– У нашому підвалі? – не вірив я. – Гангстери не лазять по підвалах, вони живуть у дорогих готелях і грають у рулетку чи щось таке.
Та все ж величезний, мов Шрек, хлопець був поруч і поводився дуже дивно. Він постукав металевим прутом в одну стіну, а потім у другу, потягнув за замок двері нашого та сусідського підвалу, ніби перевіряючи, чи добре вони зачинені, бо якби вони були відчинені, то?..
Умить я повірив, що гангстер дійсно є гангстером.
– Він хоче вас пограбувати. А ми будемо свідками, – прошепотів Войтек. – Анумо, підкрадімося ближче. Зловимо його на гарячому.
Гангстер витягнув з кишені щуп, а тоді щось клацнуло – клац!– і єдина лампочка згасла.
Стало дуже темно – хоч в око стрель.
– Ой! – вихопилося у Войтека.
– Хто тут? Що за дурні жарти! Негайно увімкніть світло! – почули ми розгніваний голос.
Ми не стали чекати, поки гангстер нас викриє і зрозуміє, що ми його зловили на гарячому. Ми кинулися бігти наосліп. Та ледь ми зробили пару кроків, як Войтек смикнув ногою за мотузку і гепнувся на підлогу. А оскільки я тримав його за рукав, то він потягнув мене за собою.
Трі-і-і-ісь! – рукав тріснув, а я гепнувся на бетон. Я вже було розтулив рот, щоб закричати від болю, коли раптом – бац! – у мій відкритий рот упав шматок шинки і застряг там, мов кляп, а до повного щастя на наші голови бухнулася сітка, від якої страшенно тхнуло рибою.
– Тихо! – нагадав Войтек, і хоч я і так не міг ні пари з вуст випустити, та про всяк випадок прикусив зубами шинку.
Ми лежали під сіткою, як кроленята, вдаючи, що нас тут немає. Войтек, як на зло, дихав мені в самісіньке вухо. З жахом я думав, що довго так не витримаю.
Раптом хтось відчинив двері.
– Войтеку, ти де?! – Це був голос Аськи.
Ну от, я ж казав, що вона діставуча.
– Кубо, не ховайтесь! Ми вас знайдемо! – загукала Мілена, подружка Аськи.
Гангстер пройшов повз нас.
– Дурні жарти! – на весь голос гукнув він. – Який ще Куба?! – різко запитав він.
– А-а-а! – заверещали дівчата. Мабуть, перед ними несподівано виріс велетенський, мов Шрек, чолов’яга, а вони чекали Войтека і мене. – А-а-а! – ще раз зойкнули вони і кинулися навтьоки.
Коли нарешті запала тиша, ми вилізли з-під сітки, що тхнула рибою.
– Тьху! – Я виплюнув шинку, але в роті залишився пісок і сміття.
– Якби він нас знайшов, то точно б завалив. Гангстери завжди прибирають свідків, – сказав Войтек. – Він знає наші імена, відтепер ми житимемо в постійному страху. Треба якнайшвидше впіймати щура і втекти, – підсумував він.
Як виявилося, у страху довелося жити лише мені, і то не зовсім через бандита, а більше через телефон. Але про телефон я розповім вам пізніше, наберіться терпіння.