Я повертався додому, замислившись над тим, чи гангстер викриє, що це саме ми зашкодили йому пограбувати підвал. «Не хотів би я потрапити в його лапи», – подумав я.
Зате, ледь переступивши поріг хати, я втрапив до рук мами.
– Боженьку мій! – заверещала вона, наче грала у фільмі жахів. – Чого від тебе так смердить?! Мареку! Йди-но сюди, понюхай свого сина! – загукала вона на весь будинок.
З кімнати вийшов тато.
– Понюхати? – здивувався він. Та вже після першого подиху він закашлявся. – Боже мій, чого від тебе так смердить? – повторив він за мамою.
– Зараз весь будинок засмердиться, – мама понюхала свою руку. – Ну от, уже тхне! А ми зараз маємо їхати на закупи.
– Бо ми з Войтеком… – почав було я, але мене враз перебили.
– Отже, знову цей Войтек! Я вже давно кажу, що він погано на Кубу впливає. З цим треба щось робити, – звернулася мама до тата.
– Точно, – відказав тато.
На щастя, у них обох не було часу «з цим щось робити», тому вони просто загнали мене у ванну. Трохи згодом, пахнучи вже гелем для душу, я сидів у машині.
Коли ми припаркувалися під магазином, тато раптом повернувся і буркнув у наш бік:
– Ми забули взяти дідуся. Він мав їхати з нами.
Мамині очі стали по п’ять копійок.
– І що, це я винен? – запитав я з таким виразом обличчя, ніби мене звинуватили в скоєнні найтяжчого злочину.
Нарешті ми опинилися в магазині.
Мама завжди поспішає, навіть якщо в неї вихідний. Сьогодні вона так само мчала від полиці до полиці, наче брала участь в якихось перегонах.
– Що вам ще потрібно? – повторювала вона, шмигаючи поміж стендами, поки ми її не згубили.
– Відпочиньмо хвильку, – втішився тато і сів поміж двома манекенами.
У мене не було ані найменшого бажання відпочивати, бо ж зрештою я приїхав на закупи, а не в літній табір, тому я наздогнав маму і сказав:
– Нам потрібен ноутбук і смартфон!
Я потай сподіваюся, що саме сьогодні батьки погодяться на трохи більші покупки. На жаль, це ще був не той день. Я знизав плечима. Закупи з батьками – це страшенна мука. Вони геть не знають, що може принести радість дитині. Та й крім того, для них усе занадто дорого. Навіщо пхатися в магазин, якщо все в ньому коштує занадто дорого? Я вирішив не говорити з ними, поки вони не завершать усі свої справи. Але коли Адам кинув у візок ароматизовану жувальну гумку, я не міг змовчати.
– Адам купує гумку, бо він буде цілуватися з дівчатами, – загиготів я і поцікавився: – Одразу з двома?
– Теж мені комік! – буркнув Адам.
Раніше він умів жартувати, а тепер став страшенно серйозним.
А далі аж до кінця закупів було жахливо нудно. Я не міг дочекатися, коли ми, нарешті, вийдемо з магазину.
Дорогою додому ми заїхали на вулицю Мальовничу. Там у нас був клаптик землі. Нещодавно ми обгородили його дерев’яним парканом.
– Погляньмо, чи наш дім все ще стоїть, – пожартував тато.
Будинку там ще нема, а стоїть там зараз лише фундамент – на більше грошей не вистачило. Мабуть. Так кажуть батьки. Ось чому в мене досі немає власного комп’ютера. «Ми заощаджуємо на будинок», – моя мама занадто часто нагадує мені про це.
На цей будинок я чекаю з нетерпінням, наче на прихід Святого Миколая. Батьки обіцяли, що дозволять мені тримати тут якусь тварину: собаку, кішку, хом’яка чи морську свинку. Я собі так думаю, що виберу собаку. Він буде злий і породистий, всі мені заздритимуть і ніколи більше не викрадатимуть мене для викупу чи з якоїсь іншої причини. Може, якщо в мене буде породистий собака, вони захочуть зі мною гратися…
– Ага, це буде якийсь пудель чи такса, гарненька і мила, – сказала мама.
– Гарненький і злий, – поправив я.
Після повернення з магазину я хотів зустрітися з Войтеком, аби порадитися, що ж робити з гангстером. Войтек вважав, що ми повинні за ним стежити, аби зловити на гарячому і передати поліції. Проте ми не могли це зробити просто зараз, бо і моя мама не випустила мене з дому, і Войтек теж вийти не міг. Я вже вам казав, що тата в нього вдома немає, зате є дисципліна. Це такий шкіряний ремінець, що висить на вішакові в коридорі.
– Він існує для нагадування, – пояснила мені одного разу Аська.
– Якого нагадування? – запитав я.
– Він повинен нагадувати Войтеку, що той має бути чемним.
«Якесь дивне нагадування», – подумав я. Але відтоді кожного разу, дивлячись на дисципліну, я одразу пригадую, що Войтек має бути чемним. Мабуть, щось у цьому таки є!
Коли Войтек повернувся додому брудний і від нього тхнуло часником, його мати насупила брови, та коли вона побачила відірваний рукав, то зняла з вішака «дисципліну». Войтек перелякався, що вперше в житті його таки поб’ють, та, на щастя, зрештою все закінчилося переляком.
Мама Войтека зітхнула.
– Ну що ж мені з тобою робити? Якби в тебе був батько, він не дозволив би тобі бешкетувати і бігати по району, – Вона ще раз зітхнула і повісила «дисципліну» на місце.
Але вона вигадала таке покарання, що мені стало шкода Войтека. Він має зашити розпоротий рукав, а інакше – жодного фільму.
– Ні фантастики, ні про гангстерів, – поскаржився Войтек і вимкнув телефон.
Навіть я не міг його втішити.
Мамі Войтека навіть на думку не спало, що через вигадане нею покарання мій друг вирішить утекти з дому навіть без щура. Але про це я розповім за мить.