Найбільше мені подобається гратися з Анною. У нас багато всіляких ігор, яких більше ніхто не знає. Часом ми вдаємо із себе двох пань, що ходять одна до одної в гості. Тоді Анна зветься пані Бенґтсон, а я – пані Ларсон. В Анни тоді поважний вигляд і дуже вишукана мова. У мене теж вишукана мова, коли я прикидаюся пані Ларсон. Часом ми вдаємо, наче пані Бенґтсон і пані Ларсон сваряться, і тоді Анна каже:
– Краще б ви, пані Ларсон, ішли додому зі своїми нестерпними дітьми!
Це моїх ляльок вона називає «нестерпними дітьми».
А я відповідаю:
– Мені здається, пані Бенґтсон, то у вас нестерпні діти!
Згодом ми знову миримося і вдаємо, що ходимо до крамниць, купуємо шовк, оксамит і карамельки. Ми маємо іграшкові гроші, які самі малюємо в дідуся. Ми дуже боїмося, щоб Лассе та інші хлопці не дізналися, у що ми бавимося і не сміялися з нас. От дідуся ми не боїмося, бо він і сам не проти побавитися, тож ми завжди щось купляємо в нього за свої мальовані гроші.
У негоду ми з Анною частенько сидимо в дідуся і читаємо йому газету. Тоді, як дідусь був малий, у нього померли мама й тато, і йому довелося жити в чужих людей, які недобре до нього ставилися. Він мусив тяжко працювати, хоч був зовсім дитиною, а ще його часто били й погано годували, тож урешті йому все це так набридло, що він утік.
Тоді дідусь пережив чимало цікавих і захопливих пригод, в які не можна й повірити, перш ніж натрапив на добрих людей, в яких і залишився жити.
Одного дощового дня, коли ми з Анною прочитали дідусеві газету, Анна попросила:
– Дідусю, розкажіть, як ви втекли з дому.
– О-хо-хо, – відповідав дідусь. – Ви ж чули це безліч разів.
Та ми так його просили, що він розповів. І тоді Анна сказала:
– Усе-таки як цікаво тікати з дому! І мені хотілося б утекти.
– Але ж для цього тобі треба жити в недобрих людей, – нагадала я.
– Мабуть, не обов’язково, – сказала Анна. – Можна й так тікати. Ненадовго! А потім повернутися.
– Тоді гайда втечемо, – запропонувала я.
– Що ви скажете, дідусю? – спитала Анна. – Як ви думаєте, можна нам утікати?
Дідусь сказав: ради Бога, ненадовго, мабуть, можна. Тож ми вирішили втікати.
Звичайно, треба втікати вночі і так, щоб ніхто не знав. Ми попросили дідуся нікому про це не казати. Він пообіцяв тримати рота на замку.
Мені, як завжди, ще звечора дуже хотілося спати, тож я побоювалася, що не прокинуся тоді, коли треба буде втікати. Але Анна заспокоїла:
– Спи! Ми прив’яжемо тобі до ноги мотузку, спустимо її у твоє вікно, а вночі я смикну за неї, і ти прокинешся.
Анна сказала, що вона збирається наламати ялівцевого гілля й покласти собі в ліжко, щоб не заснути, коли всі інші поринуть у сон.
Потім ми спитали в дідуся, що беруть із собою, коли втікають, і він сказав, що треба мати трохи харчів і, якщо є, трохи грошей. Ми вирішили втікати вже цієї ночі, тож ретельно заходилися збиратись.
Я попросила в мами кілька бутербродів, а вона спитала:
– Невже ти так швидко зголодніла? Ми ж щойно пообідали.
Оскільки я не могла зізнатися мамі, навіщо мені бутерброди, то змовчала. Потім я взяла кілька крон із тих грошей, що заробила на полотті ріпи, і поклала їх під подушку. А тоді знайшла довгу мотузку, яку мала прив’язати собі до ноги.
Увечері ми всі грали в гилки, а коли вже пора було йти спати, ми з Анною переглянулись і прошепотіли:
– Пів на одинадцяту.
Я дуже міцно обняла тата й маму, коли бажала їм добраніч, бо думала, що не скоро їх побачу. І коли мама сказала: «Завтра ми з тобою підемо збирати чорниці», – мені стало дуже жаль мами, яка вранці вже не матиме ніякої доньки.
Потім я зійшла нагору до своєї кімнати, прив’язала до ноги мотузку, спустила її у вікно, та й лягла. Мені хотілося трішки поспати, щоб набратися сили на втечу.
Звичайно я засинаю відразу ж, тільки кладу голову на подушку, але тепер не могла склепити очей. Я щосили намагалася заснути, та тільки переверталася в ліжку на другий бік – мотузка здавлювала ногу. А ще я думала, що скаже мама, коли вранці побачить моє порожнє ліжко. Мені стало так жаль мами, що я розплакалася. І плакала довго-довго.
Раптом я прокинулася. З моєю ногою діялося щось дивне, і спершу я не зрозуміла, що саме. Але потім усе згадала. Хтось смикав мене за мотузку.
– Так, Анно, я іду, – крикнула я і, зіскочивши з ліжка, підбігла до вікна.
Надворі сяяло сонце. А під моїм вікном стояв Лассе і смикав за мотузку. Як же я тоді розгнівалася!
– Йой-йой! – крикнула я. – Ану припини!
Та Лассе не припиняв.
– Припини! – крикнула я знову.
– Чого це? – спитав Лассе.
– Бо мотузка прив’язана мені до ноги! – зарепетувала я.
Лассе засміявся і сказав:
– Ну й гарну рибку лис спіймав!
Потім йому закортіло знати, чого це мотузка прив’язана до моєї ноги, але я не стала йому нічого розповідати. Я помчала на Північну садибу. А що, якщо Анна втекла сама? На ґанку сиділа Брітта й бавилася з Принцесою.
– Де Анна? – спитала я.
– Спить, – відповіла Брітта.
Я піднялася до їхньої кімнати й побачила Анну. Вона аж хропла. Я спробувала прив’язати мотузку до її ноги, але вона прокинулася.
– О, – промимрила вона, – котра година?
Коли я відповіла, що вже восьма година ранку, вона довго мовчала, сидячи на постелі. А тоді мовила:
– У кого вночі безсоння, нехай спить на ялівцевому гіллі. Ти просто не уявляєш, як від нього спиться!
Потім ми подалися до дідуся, щоб почитати йому газету, і тільки-но ми влетіли в його кімнату, він здивовано спитав:
– Ви що, не втекли?
– Іншим разом, – відповіли ми.