Зараз я розповім про неймовірну завірюху, яка розгулялася перед самим Різдвом. Тато сказав, що такої завірюхи він зроду не бачив.
Увесь грудень Лассе дорогою до школи щодня казав нам:
– Ось побачите, що до Різдва не випаде ніякого снігу!
Я засмучувалася щоразу, як він це казав, бо мені страшенно хотілося, щоб сніг випав. Однак дні спливали, а на сніг навіть не заповідалося.
За тиждень до Різдва, коли ми сиділи на уроці арифметики, Буссе вигукнув:
– Дивіться! Сніг!
І справді пустився сніг. Ми так зраділи, що всі хором прокричали: «Ура!» А вчителька запропонувала підвестися з місць і заспівати: «Ой надворі вже зима».
Коли ми вибігли на перерву, подвір’я вже припорошило. Ми протоптали в снігу велику вісімку і цілу перерву стрибали навколо неї й галасували.
Лассе сказав:
– Але більше, ніж є, снігу не буде.
Наступного ж дня, коли ми йшли до школи, снігу нападало стільки, що ми зовсім поволі просувалися вперед, а він усе падав і падав. Однак Лассе сказав:
– Але більше, ніж є, снігу не буде. А цей до Різдва розтане. – Так, наче він не бачив, що діється надворі.
До дверей школи ми дійшли саме вчасно, а сніг дедалі розходжувався й розходжувався. Він так валив, що за вікном усе стало біле, не видно було навіть шкільного паркана. Сніг падав цілий день. А потім здійнявся вітер.
Він почав так вити й крутити снігом, що зрештою вчителька занепокоєно сказала:
– Я не знаю, як сьогодні діти з Гамірного дістануться додому.
Вона спитала нас, чи не хотіли б ми лишитися в неї на ніч, і нам цього, певна річ, дуже хотілося, але ми розуміли, як перелякаються всі в Гамірному, якщо ми не повернемося додому. Ми відповіли, що не можемо лишитися, і тоді вчителька звеліла нам рушати в дорогу негайно, поки ще не смеркло.
Ми вийшли зі школи о першій годині. О які замети понамітало! А вітер просто збивав із ніг! Ми брьохали через кучугури, зігнувшись у три погибелі.
– Тепер тобі вистачить снігу? – сердито спитала Брітта Лассе.
– Це ще не Різдво, – відрубав він.
Ми ледве розчули через вітер його слова.
Ми йшли і йшли, і йшли. І трималися за руки, щоб не загубитися. Снігу було мені по коліна, і треба сказати, що швидко йти не виходило. Вітер продував нас наскрізь, і ми померзли так, що не відчували ніг, рук і носів. Урешті я вже ледве тягла ноги, тож сказала Лассе, що хочу трішки перепочити.
– Навіть не думай, – відповів Лассе.
Анна також стомилася й хотіла перепочити, та Лассе сказав, що то небезпечно. Ми обидві заплакали, бо нам здавалося, що ми ніколи не дійдемо додому в Гамірний. Аж тут Улле вигукнув:
– Ходімо до шевця! Може ж, він не повідкушує нам носів.
Ми з Анною згодні були йти до шевця, навіть якщо він повідкушував би нам носи.
Віяв такий сильний вітер, що просто заніс нас у шевцеві двері. Швець не дуже зрадів, коли нас побачив.
– Чого ви вештаєтеся в таку негоду? – буркнув він.
Ми не наважилися йому сказати, що коли виходили з дому, такого не було.
Ми познімали куртки, посідали і дивилися, як він лагодить взуття. Нам хотілося їсти, але ми не сміли про це навіть заїкнутися. Швець зварив собі кави і став її пити з бутербродом, проте нас не запросив. Тут було інакше, як у Христини, коли ми перечікували в Дубовому Гаю грозу.
Надвечір сніг припинився, і вітер ущух, але ми не могли уявити, як можна було дійти додому по таких великих заметах. О як я затужила за Гамірним, за мамою і за своїм ліжком!
Зненацька до нас долинув ізнадвору дзенькіт дзвіночків, і ми кинулися до вікна. І побачили тата, який розчищав дорогу сніговим плугом. Ми відчинили двері й погукали його, хоч швець закричав:
– Не напускайте мені холоду!
Тато дуже зрадів, коли побачив нас. Він гукнув нам, що розчистить сніг до Великого, а потім дорогою додому забере нас.
Так він і зробив. Ми з Анною їхали на сніговому плузі, а решта дітей ішли ззаду. Тепер дорога була гарно прочищена і йти було легко.
Коли ми під’їхали до будинку, мама стояла на кухні біля вікна й занепокоєно визирала надвір. На столі нас – Лассе, Буссе й мене – чекав гарячий бульйон із фрикадельками, і то був найсмачніший бульйон, який я коли-небудь їла. Я мов за себе кинула три тарілки.
Після вечері я відразу ж лягла спати. Як гарно було лежати у своєму ліжку! Мама сказала, що вона мовби відчула, як нам тяжко йти по снігу, й послала тата прочистити дорогу. Яке щастя, що вона це відчула. Інакше нам, мабуть, довелося б просидіти в шевця цілу ніч.