Власне, великий шлях пролягає лише до Гамірного. А далі через ліс тягнеться вузька нерівна дорога до Юганового млина. Той Юган – трохи дивний старенький чоловік. Він живе сам як палець у хатині в самому лісі. Зовсім поруч у нього є свій млин. Він стоїть на річечці, що зветься Вербовий потік. І Вербовий потік геть не такий тихий і спокійний, як потік у нашому саду.
О ні, він бурхливий і стрімкий. Інакше там, звісно, ніхто не поставив би млина. Адже якби на здоровенне млинове колесо з такою швидкістю й силою не падала вода, воно не могло б обертатися.
Небагато людей їздять молоти до Юганового млина.
Хіба що ми та ще дехто з другого боку лісу. Тож Юган немало часу проводить у млині сам.
Дивно в Юганові те, що він не любить людей. Він любить тільки дітей. Коли ми приходимо до Югана, він не вгаває ні на мить, але коли приходять дорослі – лише відповідає на запитання.
Одного весняного дня тато загадав Лассе відвезти до млина пару мішків жита, щоб змолоти борошна.
– Чудово, – сказали ми всі, – тоді й ми поїдемо.
У нас є стара чорна кобила, яку звати Свея. Вона в тата вже дуже давно. Він називає її своєю свахою. Тому що на ній їздив свататися до мами.
Тато зовсім не боїться, коли ми їздимо на Свеї. Він каже, що Свея розумніша за всіх дітей у Гамірному.
Два мішки жита і ціла купа дітей – вантаж неабиякий. Свея повернула голову, вигляд у неї був трохи невдоволений. Та Лассе смикнув за віжки й гукнув:
– Но-но, Свеє, не вибрикуй!
Підвода покотилася лісовою дорогою через ліс. Дорога була така нерівна та вибоїста, що ми весь час падали одне на одного, коли підводу трясло на камінні. Але ми тільки сміялися.
Ще в лісі, далеко від млина, можна чути шум Вербового потоку. О, млин стоїть у напрочуд таємничому місці! Там дуже красиво. І трохи страшно. Коли стоїш біля млина, дивишся на млинове колесо і хочеш щось сказати, то треба аж кричати, аби тебе почули.
Юган страшенно зрадів, як ми приїхали. Він повів нас у млин. А сам увесь час ходив навколо і загадково посміювався. Тільки-но ми позаносили мішки та все пороздивлялися, то сіли на траву перед млином, і Юган розговорився. Певно, він кілька днів ні до кого не озивався й словом, бо говорив більше, ніж коли-небудь.
Юган розповів про невеличкого гнома, що живе в млині. Юган його не раз бачив. Той гном здебільшого лагідний, але часом любить пустувати.
Скажімо, хапається за жорна і тримає їх так, що вони не можуть крутитися. Чи бере й висипає на підлогу цілий мішок борошна. Якось, коли Юган рано-вранці зайшов у млин, гном уліпив йому ляпаса. В Югана перед очима аж свічки засвітилися, щойно він зайшов у двері. А гном ураз зник. Але здебільшого він добрий. Тоді він зазвичай замітає та наводить у млині лад.
Атож, млин справді стоїть у дивовижному місці. За Югановою хатиною є галявинка, де, як каже Юган, люблять танцювати ельфи. Юган, буває, сидить у своїй кімнаті та поглядає на них із-за фіранок. Якщо ельфи помічають його, то відразу ж зникають. Бачив він і лісовичку. Вона стояла за сосною, виткнувши носа, і сміялася так, що чути було на цілий ліс. О, який же Юган щасливий, що все це бачив!
Ми вже чули цю історію безліч разів, але Юган розповів її нам знов, коли ми сиділи на траві.
– А знаєте, кого я сьогодні бачив уночі? – запитав Юган майже пошепки.
Ні, звідки нам було таке знати? І тоді Юган сказав, що він бачив водяника.
Анна стиснула мою руку, а я – її, Лассе ж запитав:
– Де ви бачили водяника?
Юган розповів, що водяник сидів на камені у воді біля самісінької греблі і так гарно грав на скрипці, що мельник не стримався й заплакав. Юган показав нам камінь, де сидів водяник. Але шкода, що тепер його не було.
– Він показується тільки вночі, – сказав Юган.
– Щоночі? – запитав Буссе.
– Так, особливо він любить сидіти тут і грати весняними ночами, – відповів Юган.
Було видно, що Свея вже поривалася їхати додому. Тож ми попрощалися з Юганом. А я та Анна ще раз збігали подивитися на той камінь, де сидів водяник.
Від млина є ще одна вузенька дорога, що веде до хуторів потойбіч лісу. Лассе заманулося з’їздити туди й подивитися на хутори, і він вйокнув на Свею, намагаючись справувати її на ту дорогу. Але, здається, то було неможливо! Свея стояла мов укопана і навіть вухом не повела. Вона тільки повернула голову й подивилася на Лассе, наче хотіла переконатися, чи той не з’їхав з глузду. І нам не залишалося нічого іншого, як вертатися в Гамірний. І як же Свея всю дорогу бігла!
Несподівано Лассе сказав:
– Я сьогодні вночі піду до млина подивитися на водяника. Ніхто не хоче піти зі мною?
Спершу ми подумали, що він просто жартує, але виявилося, що ні. І тоді Буссе й Улле сказали, що також підуть подивитися на водяника.
– Чудово, – мовив Лассе. – А дівчата, якщо не хочуть, нехай не йдуть.
– Чого це ми не хочемо, хотіла б я знати? – запитала Брітта.
– Атож, – додала Анна.
– Про мене, – відповів Лассе. – Усе-таки вам треба побачити водяників, бо, мабуть, ви не дуже часто їх бачили в житті.
– Так наче ти бачив водяника, – відбрила Брітта.
Лассе нічого на це не відповів, тільки так загадково усміхнувся, начебто бачив дюжину тих водяників.
Ой, від захоплення аж подих перехоплювало! Лассе сказав, що підемо опівночі.
Ми все обдумали, поки сиділи на підводі. Лассе вважав, що ліпше не питатися дозволу вдома. Мовляв, дорослі люди іноді бозна-що думають, коли діти хочуть іти дивитися на водяника. Ліпше сказати про це потім, мовив Лассе, так буде певніше.
Лассе має старого будильника, тож він обіцяв усіх нас побудити. Опівночі я прокинулась від того, що Лассе стояв біля мого ліжка та смикав мене за коси. Я миттю схопилася.
Увечері, перед тим, як іти спати, Лассе зробив пристрій, щоб можна було збудити Брітту й Анну. Він прив’язав до шнура камінчик. Той камінчик поклав на підлозі в кімнаті Брітти й Анни, а шнура протягнув у моє вікно. Моя кімната була навпроти кімнати Брітти й Анни, а будинки стоять дуже близько. Отож він смикнув за шнур так, що камінь у дівчачій кімнаті застукотів, і вони прокинулися.
Розбудити Улле було просто. Треба було тільки перелізти липою, що росте між Південною садибою та Середньою. Хлопці завжди так роблять, коли навідуються один до одного.
Я досі не збагну, як ми вийшли з дому. Я була певна, що мама й тато прокинуться, коли ми спускатимемося скрипучими сходами. Та вони не прокинулися.
Я зроду не наважилася б сама піти вночі до лісу. Бо тоді ліс зовсім не такий, як удень. Тому дорогою до млина я міцно тримала за руки Анну і Брітту. А коли ми підійшли так близько, що стало чути шум потоку, мені страшенно захотілося чкурнути додому!
Та Лассе був дуже хоробрий.
– Тепер нам треба скрадатися по одному, щоб подивитися на водяника, – сказав він.
– По одному, Лассе? Ні, дякую, – мовила я. – Я не скрадатимуся сама, щоб подивитися на водяника.
– Ну й дурна, – відповів Лассе. – Ми ж не можемо з’явитися там, як на шкільній екскурсії, й попросити дозволу повитріщатися на нього. Принаймні я йду сам.
Улле та Буссе вирішили, що скрадатимуться вдвох. А ми з Бріттою та Анною – втрьох. О, як калатало моє серце!
– Я піду дивитися перший, – сказав Лассе. – Якщо водяника там немає, я вам крикну. Лічіть до ста! А якщо я не крикну, то йдіть слідом, бо то означатиме, що водяник є.
І він пішов.
Ох, яким відважним він мені здавався! Ми лежали посеред моху та лічили, і я таки сподівалася почути крик Лассе, бо що більше ми наближалися до ста, то дужче калатало моє серце. Але ніхто не кричав.
– Виходить, водяник є, – сказав Буссе.
І вони з Улле почали скрадатися з одного боку, а ми з Бріттою та Анною – з другого.
– Здається, я зараз помру, – мовила Анна.
А ось і млин! І гребля! А там… о, а там лежав камінь! І він там сидів! Водяник там сидів! Він був зовсім голий. І він грав. Через шум води ледве було чути. І погано було його видно, бо ж стояла темрява. Та він там таки сидів.
– О, я його бачу, – зашепотіла Анна.
– Чуєш, як він грає? – пошепки спитала Брітта.
– Наче не на скрипці, – прошепотіла я. – А що саме він грає?
– Він… він грає «Люди біля потоку», – відповіла Брітта.
– Атож, – мовила я.
Він справді грав «Люди біля потоку». То був якийсь химерний водяник. Власне, то був не хто інший, як Лассе, що сидів на камені й грав на гребінці. Голий-голісінький.
– Тепер ви принаймні бачили водяника, – після всього сказав Лассе.
Буссе пообіцяв, що як підросте, то дасть йому стусанів.