Одного ранку, тільки-но почалися літні канікули, я прокинулася в поганому гуморі. День був нікудишній. Ішов дощ і віяв такий вітер, що не можна було вийти надвір. А крім того я посварилася з Бріттою й Анною. Напередодні ввечері ми грали в класи, і Брітта та Анна заявили, що я наступила на лінію тоді, як я на неї зовсім не наступала.
– Якщо ви не маєте почуття справедливості, то я більше не буду з вами грати в класи, – сказала я.
– Будь ласка, – сказала Брітта, – можеш не грати.
– Атож, не думай, що хтось із тобою панькатиметься, – додала Анна.
І тоді я пішла додому. А Брітта й Анна ще довго грали в класи. Я стояла за фіранкою в нашій кухні й дивилася на них, хоч дуже пильнувала, щоб вони мене не побачили. А ще я думала, що ніколи в світі більше не гратимуся з ними.
А тут іще й цей дощ!
Я гадки не мала, що мені робити. Лассе та Буссе були застуджені і три дні лежали в своїх ліжках. Я пішла до них потеревенити, але вони обидва читали, і коли я до них заговорила, натомість тільки щось буркнули мені. Власне, я залюбки подалася б подивитися, що роблять Брітта й Анна, але згадала, як несправедливо вони повелися зі мною й вирішила, що довіку не піду на Північну садибу. Тож я попленталася в кухню до мами.
– Ох, мамусю, усе таке сумне, – мовила я.
– Невже? – здивувалася мама. – Я й не помітила.
– Надворі не вщухає дощ, – сказала я. – І я не знаю, що мені робити.
– На твоєму місці я спекла б пиріг, – порадила мама.
Мама сказала це таким тоном, ніби вірила, що я вмію спекти пиріг. Проте я того не вміла, бо ніколи не пробувала.
І уявіть собі! Я сама-самісінька спекла пиріг, і він таки справді вдався. Хоч мама, звичайно, підказувала мені, що треба робити. Ось що я робила. Спершу я збила в мисці два яйця з двома кавовими чашками цукру. Я збивала довго, і з’ясувалося, що то весело. Потім я розтопила в каструлі великий шмат масла й розмішала його з тією масою. А потім додала молока та борошна, не пригадую скільки саме. Поклала й натерту цитринову шкірку та порошкові дріжджі.
Пекла я в білому фартушку та білій косинці на голові. Ох, як я хвилювалася, коли мама витягала мій пиріг з духовки! Вона перевернула його на чистий рушник. Він був світло-коричневий і пишний. Мені навіть не вірилося, що я так гарно вмію пекти пироги. Мама вважала, що мені треба почастувати Лассе та Буссе шматочком пирога й соком. І я почастувала. Вони дуже зраділи. А ще страшенно здивувалися, коли я сказала, що спекла пиріг сама.
Потім у мене з’явилася одна думка. Авжеж, Брітта й Анна повелися зі мною не
справедливо, але я подумала, що, може, мені їм пробачити й запросити поїсти пирога. Ми з Бріттою й Анною мали звичку посилати одна одній листи в коробці з-під цигарок, яка курсує по шнуру, що протягнутий між їхньою кімнатою в Північній садибі та моєю в Середній. Тож я написала листа й поклала в коробку з-під цигарок, а тоді свиснула, як ми завжди свистимо, коли повідомляємо про листи. У листі я написала таке:
«Оскільки я щойно спекла пиріг, то, якщо хочете, приходьте покуштувати».
Не минуло й двох хвилин, як вони прибігли. Вони торопіли з дива, що я сама-самісінька спекла такий добрий пиріг.
– Голубоньки, та ж тут немає нічого складного! Мабуть, це будь-хто зуміє.
Ми сиділи в моїй кімнаті, пили сік і наминали пиріг. Але потім Брітта з Анною відразу ж гайнули додому, бо хотіли попросити свою маму, щоб вона і їм дозволила спекти пиріг.
Дощ і досі лив як з відра, і я не знала, що мені робити. Тож знов пішла до мами.
– Мамусю, мені так сумно, я не знаю, що мені робити, – поскаржилась я.
– На твоєму місці я пофарбувала б стіл на веранді, – порадила мама.
О, мама, звісно, думає, що я все вмію робити! Вона допомогла мені розмішати фарбу в бляшанці. Там була красива зелена фарба. І я заходилася фарбувати. Стіл став дуже-дуже гарний, достоту, як новий. Я фарбувала в старому халаті, щоб не заляпати вбрання.
Потім я пішла до Лассе та Буссе й розповіла їм, що пофарбувала стіл на веранді. Хлопці посхоплювалися з ліжок і збігли вниз дивитися. А тоді заявили мамі, що вже великі й хочуть зараз же вдягтися й теж щось фарбувати. Мама загадала Буссе пофарбувати стареньку тацю, а Лассе – ослінчика. Лассе заманулося пофарбувати ще й канапу на кухні, але мама сказала, що не можна увесь будинок робити зеленим.
Ні сіло ні впало Лассе квецьнув зеленою фарбою Буссе по носу. А Буссе спробував квецьнути Лассе. Та Лассе відскочив. Буссе побіг за ним із пензлем у зеленій фарбі. Тієї миті нагодилась мама й побачила заляпану фарбою підлогу. Вона сказала, що якщо вони не перестануть, то вона їх обох вимаже в синю фарбу. Але Буссе дуже сердився, що не посадив на носа Лассе жодної ляпки. І тоді мама квецьнула Лассе по носу й забрала в них пензлі. Отакі з хлопців робітники завжди!
Аж тут з’явилися Брітта й Анна, вони принесли пиріг, якого самі спекли. Він був такий самий красивий, як і мій. Хоч мій, либонь, видався трішки пухкіший.
Ми всі посідали на нашому горищі. Буссе виліз до нас по липі слідом за Улле, щоб скуштувати ще й того пирога, якого спекли Брітта й Анна.
Як приємно було сидіти на горищі! Дощ тарабанив по даху, а вода стікала по ринвах. Коли сидіти й наминати пиріг, то надвір навіть не кортить. І добре, що ми з Бріттою і Анною помирилися.
– Мабуть, ти вчора ввечері не наступила на лінію, – сказала мені Анна.
– Та, мабуть, трішечки наступила, – відповіла я.
Упоперек нашого горища майже попід дахом тягнуться дві балки. Туди можна вилізти, хоч то й непросто. Саме там стояли хлопці, коли лякали нас новорічного вечора. Тепер Лассе запропонував нам усім туди полізти. І ми полізли. Весело було лазити сюди-туди по тих балках. А ще можна було стрибати з однієї балки на іншу. Але тоді треба бути спритним і міцно триматися за стелю, щоб не беркицьнутися вниз. Саме тоді, коли ми стояли на балках, на драбині, що вела на горище, показався тато. Ми принишкли, і тато нас не помітив.
– Ні, їх тут немає, – гукнув він мамі. – Напевно, вони полізли до Улле.
І він спустився донизу. О, ми мало не пирснули від сміху! (А за вечерею ми розповіли татові, що стояли під самою стелею, коли він нас шукав. І він назвав нас халамидниками).
Коли ми стояли на балках, Лассе раптом сказав:
– Гляньте, між дошками біліє якийсь папірець. На ньому щось написано.
Нам довелося злазити донизу, аби прочитати. Ми підповзли до віконця, і Лассе простягнув перед нами той папірець. Там було написано:
«Шукайте скарб на острові на озері. Там я закопав свої справжні перлини. Шукайте посеред острова. Той, хто колись жив у цьому будинку».
– О ні, – мовила Анна. – Як цікаво! Але якийсь дивний почерк.
– Розумієш, так писали колись у давнину, – пояснив Лассе.
– Уявіть собі: справжні перли, – сказала я. – О, давайте їх знайдемо! Може, розбагатіємо.
Брітта не сказала ні слова.
– Завтра вранці підемо на острів, – сказав Лассе.
– Атож, – погодилися Буссе й Улле.
Брітта знов не сказала ні слова.
«Острів на озері» – це, мабуть, той маленький острівець на Північній садибі.
О, як усе це цікаво та весело! Власне, дощові дні не такі вже й сумні. А втім, дощ уже вщух. Брітта, Анна та я подалися до дідуся почитати йому газету. Ми з Анною на радощах аж підстрибували, коли думали про справжні перли, й нам хотілося швидше похвалитися тим дідусеві. Та ось Брітта сказала:
– Дурниці! Хіба не зрозуміло, що це звичайнісінька хлоп’яча вигадка?
– Чого ти так думаєш? – спитали ми.
– Та тому, що якби папірець справді написав той, хто жив колись у Середній садибі, то він, напевно, не підписався би «Той, хто колись жив у цьому будинку». Бо тоді, як він це писав, для нього то було не «колись», розумієте?
Нам таке й на думку не спало. Але Брітта сказала, що ми нічим себе не виказуватимемо й підемо завтра з хлопцями на острів шукати перли.