Якось учителька запитала Улле:
– Чого ти весь час тримаєш пальці в роті?
Улле дуже збентежився, а тоді сказав:
– У мене хитається зуб.
– Вирви його, як прийдеш додому, – сказала вчителька. – Зараз у нас буде урок лічби. А завтра ми всі побачимо на місці зуба дірку.
Тут Улле й зовсім злякався. Він страшенно боїться виривати зуби, навіть якщо вони дуже хитаються. Я, до речі, також.
– Ет, вирвати такий маленький молочний зуб зовсім не боляче, – каже тато.
Може, й не боляче, але все-таки страшно. Як повелося, за кожний вирваний зуб тато дає нам по десять ере. Звісно, він рве тільки ті зуби, що хитаються, але й того досить. Буссе аніскілечки не боїться висмикувати зуби. Тож, мені здається, йому не треба давати за це десять ере. Він просто обв’язує міцною ниткою зуба, смикає за нитку – і зуб відразу ж випадає. Хоч тато однак дає йому десять ере лише за його мужність.
А от бідолашний Улле боїться рвати зуби ще дужче, ніж я. Дорогою зі школи додому він весь час давав нам помацати зуба. Він і справді хитався.
– Я рву такі зуби завиграшки, – похвалився Буссе.
– Ти так не рвеш, – сказав Улле. Він ішов додому, похнюпивши голову, і майже не розмовляв.
– Хіба можна так журитися через того нещасного зуба? – мовила я.
Щоправда, легко таке казати, якщо зуб хитається в когось, а не в тебе.
– Я знаю, що ми зробимо, – сказав Лассе. – Тільки-но прийдемо додому, ти обв’яжеш зуба ниткою, другий кінець якої ми гарненько прив’яжемо до штахетини. А потім я розігрію до гарячого на вогні дротину і тицьну нею до твого носа. І ти з переляку так відскочиш, що зуб вилетить з рота.
– Ще чого бракувало, – сердито буркнув Улле. Йому ця пропозиція геть не сподобалася.
Однак, тільки-но ми прийшли додому, він таки обв’язав ниткою зуба і час од часу посмикував за неї, тож зуб іще більше розхитався. Треба ж було йому якось із ним поквитатися! Учителька має завтра побачити дірку.
Напевно, Улле цього найбільше боявся. Того, що зуба треба було вирвати вже до завтра. Інакше вчителька зрозуміє, що він боїться виривати зуби, а Улле цього дуже не хотілося.
Анна спробувала його втішити й сказала:
– Та, може, вчителька завтра забуде про твій зуб.
Хоч Анна так само добре, як і Улле, знала, що вчителька ніколи нічого не забуває. Це вкрай небезпечно, коли людина нічого не забуває, каже Лассе.
Як завжди навесні, ми вечорами гралися на дорозі в гилки. І весь час із рота Улле звисала довга чорна нитка. Коли він бігав, у нього був дуже кумедний вигляд. Іноді він, звичайно, забував про зуба, нитку та всю свою біду і сміявся й жартував так, як звичайно. А тоді раптом похмурнів, мінявся, смикав за нитку і зітхав.
– Уже сьома, а твій зуб ще й досі не випав, – зрештою сказав Лассе. – Може, все-таки спробуємо розігріти дротину?
Буссе попросив, щоб Улле дав йому ще раз подивитися на зуб, і зрештою сказав:
– Дурниці, він же ледве тримається на тонюній шкірці! Давай смикнемо!
Почувши це, Улле здригнувся. Саме та тонюня шкірка його й страхала.
Коли нам надокучило гратися в гилки, ми пішли до дідуся і розповіли йому, що в Улле хитається зуб.
– Йому треба до вечора його позбутися, – сказав Лассе. – Бо вчителька хоче завтра побачити замість зуба дірку.
Улле мало не плакав, коли чув слова Лассе.
– О-хо-хо, – сказав дідусь. – Лихо з тими зубами! Коли я був малий…
– Ой, дідусю, розкажіть, як було тоді, коли ви були малі, – попросила Анна, сідаючи йому на коліна.
І дідусь заповзявся розказувати. Коли він був малий, то в нього цілий місяць так страшно болів зуб, що йому врешті довелося піти до коваля, щоб той йому його вирвав. Тоді ще в їхній місцевості не було ніяких зубних лікарів. Тож коваль узяв великі щипці й вирвав дідусеві зуба, і то було дуже боляче. А коли дідусь повернувся додому, то зуб іще більше розболівся. Бо ж коваль вирвав не того зуба, що треба. Потім зуб у дідуся болів ще цілий місяць, і він боявся знов іти до коваля, щоб той не завдав йому пекельного болю, рвучи щипцями великого кутнього зуба. Та зрештою біль став таким нестерпним, що довелося йти. І цього разу коваль вирвав того зуба, що треба. Але коваль довго витягав його щипцями, бо зуб сидів дуже міцно й мав великі корені.
– Бідолашний дідусь, – сказав Улле.
Напевно, Улле думав тієї миті про себе, хоча його зуб не мав стільки коренів.
– Виходить, дідусю, коли ви були малі, то не боялися рвати зуби, – сказала Анна.
– О-хо-хо, це було так давно, – відповів дідусь. – Тепер у мене залишилося всього три зуби, і вони скоро самі повипадають.
– Тоді вам уже не треба боятися, – задоволено сказала Анна.
– Так, голубонько, тепер мені вже не треба боятися, – відповів дідусь.
Потім він пішов до кутової шафи і вийняв для нас льодяники. Він дав усім по льодянику й сказав:
– Їжте льодяники, то й перестануть боліти зуби. О-хо-хо!
Потім ми побажали дідусеві «на добраніч» і пішли собі.
– Ну, що там із твоїм зубом? – спитав Лассе в Улле. – Може, він сидітиме в роті, поки ти станеш такий старий, як дідусь?
Улле розгнівався, і мене то не здивувало.
– Про мене, нехай сидить, – сказав він. – Це мій зуб, а не твій!
– Атож, але коли вже ти його вирвеш? – запитала Брітта.
Улле легенько смикнув за нитку й відповів:
– Може, завтра.
І він, сердешний, побіг додому. А Лассе сказав:
– Бідолашний Улле! Я знаю, що треба зробити. Коли Улле засне, я залізу до нього в кімнату й вирву зуба.
– Та ні, – сказали ми. – У тебе нічого не вийде.
– А от і вийде, – затявся Лассе. – Зубний лікар Ларс Еріксон рве зуби під загальним наркозом, – поважно мовив він.
Ми сказали, що хочемо піти з ним, щоб подивитися на це. І ми всі гайнули до кімнати Лассе та Буссе й сіли чекати.
Як я казала, всі три будинки в Гамірному стоять дуже близько один від одного. Між Південною садибою, де мешкає Улле, і Середньою, де мешкаємо ми, всього-на-всього кілька метрів. Посередині росте липа, тож Лассе, Буссе й Улле завжди лазять один до одного по липі. Кімната Улле – навпроти кімнати Лассе й Буссе, де ми тепер сиділи.
Нам було чути, що Улле чимось торохтить. Врешті Лассе крикнув:
– Улле, ти скоро вже вляжешся?
– Сам улягайся! – крикнув Улле.
– Ми з Буссе уже лежимо, – крикнув Лассе.
І ми всі захихотіли. Бо хлопці вбрані-вбранісінькі лежали на підлозі.
– Улле, ти спиш? – за якусь хвилю погукав Буссе.
– Хіба можна заснути, коли ви кричите? – відповів Улле.
Та, здається, він усе-таки ліг у ліжко.
– Погаси світло, Улле! – крикнув Лассе.
– Сам погаси! – крикнув Улле.
Тоді Лассе погасив світло. Ми сиділи потемки й чекали. Згодом і Улле погасив у себе світло.
– Хоч би він швидше заснув, бо я вже не можу, – сказала Анна й позіхнула.
Аж раптом ми почули якийсь шурхіт на липі. То ліз Улле. Ми з Бріттою й Анною шмигнули в гардероб. Лассе і Буссе кинулися в свої ліжка та натягнули ковдри аж до підборідь.
– Агов, Буссе! – гукнув Улле, просунувши голову у вікно. – Мабуть, я завтра захворію та не піду до школи. То ви мене не чекайте.
– Захворієш? Чого це ти захворієш? – здивувався Лассе. – Лягай вчасно спати і встанеш здоровий, як бик.
– У мене болить живіт, – сказав Улле й поліз назад.
Я була певна, що живіт у нього заболів від страху через свій зуб.
Ми дуже довго чекали, і зрештою так захотіли спати, що очі самі злипалися.
– Либонь, він уже заснув, – сказав нарешті Лассе.
Потім він поліз по липі.
– Ти ще не спиш Улле? – якомога тихіше запитав він.
– Ні, вже сплю, – відповів Улле.
Тоді ми вирішили ще трохи почекати. Та ось Лассе сказав, що піде подивиться на Улле, бо якщо той не заснув, то, очевидно, захворів, і доведеться бігти по лікаря. Ми всі полізли по липі так тихо, як тільки могли. У Лассе був кишеньковий ліхтарик. Він посвітив на ліжко Улле.
Улле спав, а з рота в нього звисала нитка. О, мені стало так страшно, наче то мені мали виривати зуба! А що, як Улле від болю закричить? І що він скаже, коли нас усіх побачить?
Лассе взявся за нитку і проказав:
- Раз, два, три – це початок гри!
- На чотири і на п’ять – будем зуба рвать!
І тільки-но він проказав «рвать» і смикнув за нитку, як на ній зателіпався зуб. Улле навіть не прокинувся. Він лише промурмотів уві сні:
– У мене дуже болить живіт.
Буссе намагався його розбудити, але не зміг. Тоді Лассе сказав, що так навіть ліпше: нехай, мовляв, Улле думає, що сюди приходив привид, який і вирвав йому зуба. Лассе прив’язав нитку до лампи, а зуб на ній висів і хитався. То буде перше, що має побачити Улле, прокинувшись уранці. Уявіть, як він зрадіє!
Наступного ранку в Улле зовсім не болів живіт.
Він, як завжди, стояв біля своєї хвіртки і чекав нас. І так сміявся, що видно було чималу дірку в роті.
– Це твоя робота, Лассе? – запитав він.
Тоді ми розповіли, що всі були в його кімнаті. І Улле засміявся ще дужче, коли почув, що казав уві сні. Від радості він аж підстрибував. І загиляв ногою камінці, що траплялися на дорозі. І потім сказав:
– Виявляється, рвати зуби не так і страшно.
– Якщо тільки під загальним наркозом, – додав Лассе.
І ми домовилися, що рватимемо зуби одне одному вночі, ну, звісно, ті, що хитатимуться.
Коли ми прийшли до школи, Улле попрямував до учительки, роззявив рота і сказав:
– Погляньте, пані вчителько, я вирвав зуба.
– Радше я, а не ти, – пробурмотів Лассе зі своєї парти. Але вчителька того не почула.