Чи знаєш ти, для чого в школах на дверях кожного класу висять таблички: 1-й «А», 3-й «Б» або, скажімо, 10-й «В»?
Гадаю, це для того, щоб учні перших класів не ходили в десятий, а десятого – у перший. Утім, хто зі мною не згоден – хай підніме руку і скаже свою думку.
Отож в одній школі була кімната, на дверях якої не писалося ні «1-й клас», ні «3-й», ні «Учительська», а висіла табличка, на якій різнокольорові букви ніби самі говорили: «Майстерня УМІЛІ РУКИ».
Якраз тут ви могли б зустріти хлоп’ят і з першого, і з десятого класів, бо, якщо вірити чуткам, які на перервах ходили і бігали по школі, кімната ця вважалася найцікавішою. На столах і поличках стояли саморобні машини, грізно гарчали ганчіркові леви і самі просилися до рота глиняні фрукти. А на найвищій полиці, у трюмі вітрильного фрегата, мешкало троє хлопчиків. Вони були зовсім як живі, проте несправжні. Щоправда, самі вони вважали себе живими і справжніми, але про це ніхто не знав.
Всі трійко хлопчиків були іграшкові. Один був зроблений із тоненьких пружинок. Руки з пружинок, ноги з пружинок і навіть їжачок на голові – з пружинистих волосків. Звісно, цей хлопчик був непосидючий. Подумайте самі, адже він був суцільною пружинкою! Часом почне стрибати через скакалку, а зупинитися не може – пружинки не дають. Ну, а всидіти на місці він не міг і поготів.
Довелося його так і назвати: НЕПОСИДЬКОМ. І мав він власну пісеньку, яку співав навіть тоді, коли його не просили. Ось вона:
- Сама, сама під ніжки
- Біжить, біжить доріжка.
- Біжу, лечу – усюди встигну я!
- Я рад побуть на місці,
- Та як я можу сісти,
- Коли не можу всидіти ніяк?
- І ніжки із пружинок,
- І ручки із пружинок –
- Виблискують на сонечку вони…
- Сама, сама під ніжки
- Біжить, біжить доріжка…
- І спробуй Непосидька дожени!
Другий хлопчик був зовсім інакшим. Його зроблено із пластиліну. Кругленький, гладенький, дуже ніжний. Морозної днини кам’янів так, що рук не розчепиш. А в спеку ставав м’яким і липким – ніг від підлоги не одірвеш. Та і зв’язуватися з ним не квапся – зав’язнеш. І ледачий настільки, що слова не витягнеш.
Та вже коли що скаже, то обов’язково розумне, бо часу на роздуми мав більш ніж треба. Було, придумає щось цікавеньке, схоче про це сказати:
– Гей, хлопці, а що я зна…
– Що, що? – запитають його.
– Е-е-е… а-а-а потім скажу, – ще й позіхне. Суцільний м’якуш якийсь.
Так і прозвали його: М’ЯКУШЕМ.
І в нього була своя пісенька – пісенька-позіхалка. Але співав він її рідко, у перепочинках між сном, коли перевертався з боку на бік. Ось послухайте, яка вона:
- Заболять боки – на спину
- Повернусь я спроквола.
- Адже спина з пластиліну,
- Як подушечка, м’яка.
- Я полежати охочий,
- Після цього – подрімать.
- Одного я вельми хочу:
- Був би день коротший ночі,
- Щоб я довше міг поспа-а-ать.
А третій хлопчик не був схожий ні на першого, ні на другого. І все тому, що зроблено його з дуже твердого сучкуватого дерева, яке не кожна пилка візьме. Весь якийсь необтесаний, незграбний, брови завжди насуплені, і все робив не так, все – навпаки. Скажуть: «Сядь!» – він підведеться. Скажуть: «Іди!» – він стоїть. Якщо добре – говорить «погано», якщо погано – говорить «добре», і завжди полюбляв примовляти «не так» та й «не так».
Тож і прозвали його: НЕТАКОМ. Краще не придумаєш, хоч скільки думай.
Звичайно, й у нього була своя пісенька – пісенька-нетакалка, і співав він її своїм дерев’яним, тріскотливим голоском завжди невлад, найчастіше, коли інші спали. Послухайте і її:
- Ох, смішний народ оцей –
- Навпаки в нього все:
- За столом сидять, їдять
- І чомусь щоночі сплять.
- Й тротуаром, і травою
- Ходять вгору головою.
- Хто ж порядок наведе?
- Шкереберть усе іде.
- В цілім світі – знає всяк –
- Правильно лиш ходить рак.
- Так!
Хоча хлопчики не вміли ні читати, ні писати, але неуками їх назвати не можна: адже вони мали справу тільки з освіченими людьми – учнями третього класу!
Щоправда, лічити іграшкові хлопчики вміли лише до дванадцяти, бо більше дванадцятки в цій школі нікому не ставили. Зате вони чудово знали, як змайстрована рогатка, чому в щоденниках замість «двійок» бувають дірки і чому в математичні задачки, туди, де стоїть розв’язок, потрапляють розлаписті та хвостаті плями. Все це вони знали тому, що в хлоп’ят від них жодних секретів не було. Вже хто-хто, а іграшкові хлопчики уміли тримати язика за зубами.