Якось уранці, коли спекотне червневе сонце зазирнуло в кімнату і розбудило іграшкових хлопчиків, вони не впізнали школи. Сталося щось неймовірне: з коридорів не лунали крики, у класах не гриміли стільці й парти, жодні двері не прищикували дівчачих кісок і жоден портфель… А втім, це вже неважливо. Важливо те, що всю школу заповнила тиша, незвичайна і незрозуміла.
– Що, що? Що трапилося? – перелякано застрибав Непосидько. – Може, друзі, я оглух? Чи мені у вуха потрапила вата?.. Нетаку, ану заглянь! Та не в ніс, а у вухо, сюди…
– Там дірка, – пробурчав Нетак, колупнувши пальцем у вусі приятеля. – А має бути вата!
– Ти мене чуєш? – закричав Непосидько.
– Ні.
– Чому?
Не хочу.
– Ану скажи «А»!
– «Б», – сказав Нетак і висолопив язика.
– Але ж я все чую, – зрадів Непосидько і кинувся цілувати дерев’яного друга. – Це, певно, хлопці перестали в коридорах бешкетувати.
– Ні, не перестали! – розсердився Нетак, бо й сам був відчайдушним пустуном.
М’якуш теж хотів щось сказати, але передумав, а оскільки рот уже був розкритий – позіхнув. Не пропадати ж роботі!
Все стало ясно, щойно прочинилися двері й у кімнаті з’явилися щітка й ганчірка, а слідом за ними зайшла прибиральниця тітка Глаша. Вони завжди ходили разом, бо без тітки Глаші ні щітка, ні ганчірка нічого робити не хотіли.
Стара прибиральниця була жінкою суворою, дисципліну й порядок шанувала понад усе. Ніхто з учнів не пам’ятає, щоб тітка Глаша стрибала по партах або стріляла з рогатки, ніхто не бачив у неї на лобі або під носом чорнила. Сама ж вона сторожеві дядьку Єгору говорила: «Якби я була директором цієї школи, всі ці мурзилки-мазилки ходили б у мене як шовкові, як по зошиту в косу лінію!..» Та що вже й казати, тітка Глаша пречудово бачила навколо все, окрім павутини на стінах.
Отож поставила вона в куток свою стару, облисілу щітку, порозчиняла вікна, двері і вигукнула:
– Ну, слава Богу, виїхали!
– Хто виїхав? – запитали хлопчики.
Тітка Глаша подивилася на поличку, де жили малюки.
– А, це ви! – зітхнула вона. – Виїхали, виїхали діти до табору. А вас, бідолах, залишили. О-хо-хо! – і, узявши в руки Непосидька, щіткою прочистила його пружинки.
Нетака вона протирати не стала – узяла його в руки та й одразу поставила, бо в палець уп’ялася шпичка.
– Ну й шорсткий! – похитавши головою, сказала вона і заходилася вибивати пилюку з вітрил старого фрегата.
– А як же ми? Як же ми? – репетував Непосидько. – Це нечесно: виїхати до табору і не взяти нас! Вони не мали права! Адже ми незавершені!..
Тітка Глаша не бачила, завершені чоловічки чи незавершені. Але це була чистісінька правда.
Зважте самі. У Непосидька бракувало одного гвинтика, який мав скріпляти пружинки рук і ніг. Тому на його залізному животі, саме там, де в школярів бувають пряжки від поясів, виднілася дірка з різьбленням. Звичайно, без такого важливого гвинтика Непосидько за літо може геть розхитатися.
А дерев’яний Нетак?
Цей весь складався з самих сучків і задирочок – просто необтесаний хлопчисько. До нього ще треба як слід докласти руки і відшліфувати. Ну, а М’якуша і зовсім залишили недоліпленим. Бракувало одного вуха, права нога була коротша від лівої.
– Що ж тут вдієш! – примовляла стара прибиральниця, переставляючи хлопчиків з місця на місце, щоб ганчіркою краще витерти палубу фрегата. – Які майстри, така й робота!
М’якуша тітка Глаша розглядала довше за інших, бо на його животі були надряпані якісь слова. Прибиральниця крутила пластилінового товстуна перед очима, а потім прочитала вголос:
Більше на животі нічого не помістилося, тому «…ПАТИ» залізло на спину.
Тітка Глаша поставила М’якуша на місце й сама в себе запитала:
– Це хто ж такий Матусин-Татусів?.. Чи не той самий Петрусь, якого до табору не відпустили? Ну й дивне ж у нього прізвище: Матусин-Татусів! Отже, по татусеві він Матусин, а по матусі – Татусів! – пояснила сама собі тітка Глаша і, зітхнувши, додала: – Бідолашна дитина!
«Бідолашна дитина»? З цим Непосидько, М’якуш і Нетак не хотіли погоджуватися.
Який же він бідолашний, якщо його щодня до школи привозили на батьковій машині! Сніданки йому з собою давали такі великі, що вони займали весь портфель і зошити доводилося прив’язувати зверху. З’їдати такі сніданки було нелегко, але, на думку М’якуша, це не така вже й біда. Сам М’якуш завжди із заздрістю позирав на Петрусеві бутерброди й курячі ніжки, які стирчали з портфеля…
Так вони думали про Петруся, поки на підлогу, грюкнувши, не впала щітка тітки Глаші. І тут пригадалося, що самі вони покинуті, забуті в порожній, запилюженій і задушливій кімнаті. Покинуті незавершені чоловічки. Тож треба спершу подбати про себе.
– Що ж нам тепер робити? – запитав М’якуш.
– Втікати! – дзвякнув Непосидько.
– А ку-уди?
– У літній табір, до дітей!
– Куди? – перепитав Нетак і, зіп’явшись навшпиньки, визирнув на вулицю.
Непосидько і М’якуш зробили те саме. Тепер усі троє мовчали і думали: «Утікати? Самим?.. Але ж як?»
Адже все своє життя вони прожили в цій кімнаті і що робилося там – у дворі на вулиці, у великому галасливому місті, – вони не знали.
Тітка Глаша й далі прибирала: підмітала підлогу, витирала підвіконня і заразом ретельно перемивала кісточки шкільним пустунам. Вона любила побурчати, хоча все-таки була жінкою доброю. Іграшкові хлопчики знали це і гадали, що її добре серце зроблено не інакше як із пластиліну. Проте в її присутності втікати не наважувалися. Вони почекали, поки тітка Глаша доприбирала, узяла щітку й ганчірку, вийшла з кімнати, замкнула двері на ключ, двічі прокрутивши його в замку, і лише потім…
