– У похід! Вперед! – нетерпляче вигукнув Непосидько і побіг. – За мною, друзі!
– А може, не ва-а-арто… – протягнув М’якуш. – Адже в дорозі поспа-а-ати не-е-е… – І він позіхнув так, що підборіддя приклеїлося до шиї.
– Тобі б тільки спати! – обурився Нетак і допоміг М’якушеві закрити рота.
Тут усі троє перегнулися через борт фрегата і подивилися вниз. Так, легко сказати «вперед», а як зійти з верхньої полиці? Як вийти з кімнати, двері якої двічі замкнуті на ключ? Цього ніхто з них не знав.
Але немає таких ситуацій, з яких не можна знайти виходу. Непосидько почухав волосинки-пружинки, дзвінко ляснув себе по лобі, хитро підморгнув і показав на старого павука, що винаймав куток з ними по сусідству. Жирний павук спав у гамаку з власної павутини і перетравлював сніданок.
– Є вихід! – вигукнув Непосидько. – Треба розбудити його! Нумо, друзі, гукнімо щосили! Раз, два, три!
І всі троє закричали і затупотіли по палубі свого фрегата.
Павук забурчав, заворушився і сказав своїм липким, тягучим голосом:
– Гей, там! Чого галасуєте? Ви мені всіх мух розполохаєте!
– Пробачте! – увічливо перепросив Непосидько. – Ми не знали, що ви відпочиваєте.
– «Не знали»! – сердито пробурчав павук і хотів перевернутися на другий бік.
Проте Непосидько знову ввічливо сказав:
– Дозвольте, шановний сусіде, поставити вам одне-єдине питання!
– Яке ще питання?
– Чи правду кажуть, що ваша павутина найміцніша у світі?
– Ще б пак! – пробасив павук. – Її навіть щітка тітки Глаші не бере!
– Піймався на гачок! – шепнув друзям Непосидько, а павукові крикнув: – Ой, щось не віриться!
– То як ти смієш говорити такі слова?
Голос і вигляд павука стали такими грізними, що іграшкові хлопчики не на жарт перелякалися.
– Н-не в-віриться, – тремтячи всіма пружинками, хоробро мовив Непосидько. – Н-не мали щастя переконатися в цьому.
– Хочете переконатися?
– М-ми б із задоволенням. Якщо вам неважко, то протягніть свою павутину від нашої полиці до вікна, а м-ми по ній пройдемо. Якщо не порветься – отже, найміцніша. І ми всім, всім на світі про це розкажемо!
Павук, задоволений словами Непосидька, почухав одразу трьома лапами потилицю і вправно вивалився з гамака… По старій павутині він піднявся на поличку і негайно ж почав тягнути нову павутину до розчиненого вікна. Діставшись до нього, він гукнув:
– Ну, давайте! – І, сівши на підвіконня, гордо схрестив на грудях сім лап (восьму він втратив у сутичці з горобцем, що якось залетів до їхньої кімнати). – І не таких велетнів витримувала моя павутина!
Хлопчикам тільки цього й треба було.
Озброївшись листками від саморобної троянди, яка валялася тут же на полиці, й балансуючи ними, як циркові канатохідці віялами, вони пішли по павутині.
Утім, не у всіх це виходило добре. Непосидько і Нетак могли хоч танцювати на цьому канаті – у них підошви були тверді, а ось важкуватому М’якушеві павутина врізалась у пластилінові капці й не пускала їх. Застряг М’якуш на середині шляху. Добре, хоч павутина могла розтягуватися. Непосидько і Нетак дісталися до вікна і стали тягнути її до себе й тягнули доти, доки М’якуш не опинився на підвіконні.
– Ну як? – запитав павук.
– Чудова павутина! – розвів руками Непосидько. – На «відмінно»!
– Ги! – задоволено гикнув павук. – Тепер платіть по мусі за переправу.
– Навіть по дві, – згодився Непосидько. – Тільки спочатку ми спустимося.
Не встиг павук запитати: «Куди?» – як трійця полетіла вниз, просто у двір, і гепнулася додолу. Добре, що впали на м’яку гору піску.
– Гей! – гукнув павук. – А хто платитиме?
– Гроші одержиш у четвер на великій перерві! – відповів Нетак.
– Ти ще й доплатиш! – додав Непосидько. – Адже ми всім розповімо, що міцнішої за твою павутину і дурнішого за тебе у всьому світі не знайдеш… Ура! Подорож продовжується! – І він потягнув друзів уперед.
Але рушити з місця їм не вдалося: М’якуш тримав їх, мов якір.
– Ти що? – запитав Нетак.
– Та нічого, але… – І М’якуш показав на свої ноги.
Права нога від падіння сплюснулася і стала ще коротшою, ніж була.
– Півтори ноги, – почухавши потилицю, підсумував Непосидько. – З такими різними ногами далеко не підеш.
– Далеко не піду! – схлипнув М’якуш.
– Без майстра не обійтися, – скрипнув Нетак.
– Не обійтися! – схлипнув М’якуш.
– Стривай! – підстрибнув Непосидько. – Адже твій майстер – Петрусь! Він же в місті, нікуди не поїхав!
– До Петру-у-уся! – радісно запищав М’якуш. Він хоча і був скалічений через Петрусеву недбалість, проте був відданий йому всім своїм пластиліновим серцем. – До Петруся!
І навіть Нетак, який з усіма завжди сперечався, крикнув:
– До Петруся!
І мандрівники побігли до воріт.