– Стривай! – вигукнув раптом Нетак. – Треба йти не так – треба крокувати строєм!
Ця пропозиція всім сподобалася. Непосидько скомандував:
– Шикуйсь! – і одразу додав: – Цур, я перший! Я – командир!
– Ні, не так, – сказав Нетак. – Я – перший!
Тільки М’якушеві було байдуже, де стояти. Проте як же все-таки вишикуватися? Непосидько знав, що Нетака не перетакати. Він почухав за вухом і сказав:
– Гаразд, ставай першим, а я піду останнім.
І вони вишикувалися. Першим став Нетак, у потилицю йому – М’якуш, а останнім – Непосидько.
– Ходімо! – пролунала команда. – Уперед!
Нетак, певна річ, пішов назад, Непосидько – вперед, і ні тпру ні ну, ні назад ні вперед!
– Ах! – вигукнув Непосидько.
– Ох! – зітхнув Нетак.
– Ех! – пропищав М’якуш.
Сталося те, що стається завжди, коли в строю стоять непосидьки, м’якуші й нетаки. Металевий і дерев’яний зіткнулися з пластиліновим другом і так прилипли до нього, що не могли зрушити з місця. Майже півгодини відклеювалися вони від М’якуша: одну руку відірвуть – друга пристане, одну ногу відклеять – друга зав’язне. І поки всі троє відклеювалися один від одного, М’якушеві так нам’яли боки, що він навіть на себе не став схожий – якась безформна картоплина.
– Іди, М’якушу, останнім, а я буду другим, – запропонував Непосидько, вправляючи на своє місце вивихнуту руку-пружинку.
– Ні, я буду другим! – уперся Нетак.
Непосидькові цього тільки й треба було. Він став першим і почав командувати:
– Лівою, правою! Раз, два! Раз, два!..
І мандрівники нарешті рушили. Щоправда, Нетак весь час порушував команду: він ходив не лівою-правою, а правою-лівою і при цьому примовляв: «Два, раз! Два, раз!»
Поки сонце припікало, М’якуш весь час відставав. Капці його раз у раз прилипали до землі, відривалися, і йому доводилося повертатися й підбирати їх. Добре, що сонце сховалося за хмаринку, повіяв прохолодний вітер, і М’якуш перестав танути й прилипати до всього, що здибувалося в дорозі.
Непосидько і Нетак теж почувалися інвалідами. У Непосидька послабилися гвинтики, тож йому доводилося повсякчас притримувати свої розхитані ноги, а Нетаку – остерігатися, щоб не зачепитися за когось своїми сучками й задирками.
Важко жити на землі незакінченим іграшкам! Їм якнайшвидше хотілося зустрітися зі своїми майстрами. Умілі руки зроблять все необхідне, відремонтують їх, і вони стануть витривалими, красивими, стрибучими і дуже сильними.
Від цих думок на серці в чоловічків стало радісно і весело. Маршуючи, вони пройшли шкільний двір і опинилися на широкій галасливій вулиці. Для них це був новий, не відомий ще світ.
Бруківкою котили різнокольорові автобуси, стрімголов мчали легкові автомобілі й моторолери, грізно мигали світлофори, а по тротуарах ходили натовпи людей і бігали чубаті шибеники з футбольними м’ячами під пахвами.
Непосидько, М’якуш і Нетак бадьоро крокували вперед, а йти допомагала весела пісенька, яка сама спала їм на думку:
- Дорога довга бігає,
- Не скінчиться ніяк.
- Крокує пластиліновий,
- Наш М’якуш пластиліновий,
- А спереду Нетак.
- Проте щось відбувається
- Тут все-таки не так.
- Оскільки, виявляється,
- Не першим, виявляється,
- А другим йде Нетак.
- А перший, виявляється,
- Вже випередив всіх,
- Бо він пересувається,
- Бо він пересувається
- Найшвидше серед них.
- Біжить він швидше від машин,
- Пружинка – чемпіон,
- Бо Непосидьком зветься він,
- Бо Непосидьком зветься він,
- Страшенний вітрогон.
Високі будинки дивилися на людей широкими очима вітрин, а коли сонце визирало з-за білих хмарин, вітрини виблискували так, ніби за кожною з них запалювалося своє власне сонце.
Адже кожна вітрина скидалася на комору чудес – дивися не надивишся: барабани, гармошки, годинник, вудки, дудки, рогалик з маком… усього не перелічити. Було тут від чого очам розбігтися. Навіть М’якуш забув про свою коротку ногу, через яку сильно шкутильгав. Не згадував він і про Петруся.
Непосидько не пропускав жодної вітрини, якщо бачив у ній велосипеди, самокати і роликові ковзани. М’якуш прилипав до скла, за яким стояли м’які крісла й дивани, а Нетак сопів і обурювався, чому не продають гаряче морозиво, солоні цукерки, м’які сухарі й санки на колесах.
Раз у раз доводилося їм зупинятися. А попереду, на розі великої площі, сяяла і вабила до себе вивіска крамниці дитячих іграшок. До неї і попрямували Непосидько, М’якуш і Нетак.
Але тут нам доведеться на якийсь час залишити наших мандрівників і ближче познайомитися з Петрусем, який по татусеві – Матусин, а по матусі – Татусів, із тим самим Петрусем, який невідомо чому не поїхав до літнього табору.