Розділ сімнадцятий: Політ на вертольоті. Неочікувана зустріч

Не можна сказати, щоб політ не сподобався нашим мандрівникам. Вони, як на повітряній кулі, піднялися вгору й опинилися на даху цирку. Шкода, політ був коротким. Але хто знає, останній він на шляху наших мандрівників чи ні? Проте не забігатимемо наперед, а скажемо лише одне: Петрусь знову зник, і шукати його слід не на даху, а на землі.

– Я так і знав! – промимрив М’якуш, відклеюючи свої капці від розпеченого даху. – Цього слід було чекати.

Але друзі не розчули його слів. Над ними прогримів страшний гуркіт, а за хвилину подув ураган, та такий сильний, що малюки ледве втрималися на даху.

– Дивіться! – закричав Непосидько. – Дивіться, на нас падає літак!

– Не літак, а вертоліт, – виправив М’якуш.

Так, це був вертоліт. На його спині оберталися величезні лопаті, а на хвості крутився маленький пропелер.

– Оце краса! – радів Непосидько, милуючись вертольотом. – Увесь із гвинтиків та пружинок!..

А вертоліт плавно спускався вниз, просто на дах цирку. З його дверцят звисала мотузяна драбина.

Непосидько нетерпляче закричав:

– Нумо прокатаємося!

– Стривай, стривай! – пропищав М’якуш, але було пізно.

Непосидько, тримаючи в одній руці шнурок від м’яча, другою вхопився за мотузяну драбину і повис у повітрі.

М’якуш і Нетак схопилися за м’яч, аби стягнути Непосидька, але драбина попливла вперед. Дах хитнувся і висковзнув з-під ніг. М’якуш обліпив м’яч своїм пластиліновим тілом і міцно тримався на ньому, а Нетак кректав і вибивався з сил: новенький м’яч був слизьким, і руки його марно шукали, за що б учепитися…

Щойно дах зник і мандрівники опинилися над тротуаром, сили Нетака остаточно вичерпалися. Можливо, лиха не трапилося б, якби жалісливий М’якуш не крикнув йому:

– Тримайся, Нетаку, тримайся!

Упертюх, звичайно, зробив по-своєму. Тільки-но почув слово «тримайся», як негайно відпустив руки і став пікірувати. Але що сталося з ним унизу, ми розкажемо потім, а зараз повернемося вгору і полетимо за новими пілотами – Непосидьком і М’якушем.

Вертоліт поволі підіймався вгору. Сонце пекло, не шкодуючи проміння, але повітря навколо ставало дедалі холоднішим. Лопаті могутнього гвинта оберталися швидше і швидше, і незабаром цілий ураган обрушився на Непосидька і М’якуша. М’яч метляло туди-сюди, і Непосидькові доводилося напружувати всі сили, щоб не випустити шнурок. Пружинки його рук і ніг витягнулися повністю і стали наче мотузочки, але Непосидько не сумував і навіть склав на льоту пісеньку:

  • Гей, могутній вертоліт,
  • Мчися вище в політ!
  • Не сумуй же, друже М’якуш, –
  • Ми пілоти на весь світ!

Одначе М’якушеві було гірше. Під вітром він зовсім скам’янів і вже насилу розкривав очі й рота.

– Петру-у-усю! – тужливо пищав він.

– Чого ти скиглиш? – озвався Непосидько. – Хіба тобі погано? Летиш, як на супутнику! Проїдемося трохи і зверху швидше побачимо Петруся…

Вертоліт поволі підіймався і повертав до околиці міста, туди, де виднілися поле і ліс. А внизу стомленому М’якушеві відкрився чудовий краєвид.

Місто було немов іграшкове. Навіть найбільший будинок, здавалося, міг уміщати лише одного пластилінового малюка. Усі будинки нагадували кубики із зеленими і червоними дахами. Вулиці й провулки, як стежини, вздовж і впоперек перетинали іграшкове місто. Сади і сквери були схожі на зелені перини і подушки… Ох, як вабило до них втомленого М’якуша!..

Але зараз не час думати про те, що бачилося сонному М’якушеві, – треба було якнайшвидше повернутися до цирку і дізнатися, що сталося з нашим літуном Нетаком.

А трапилося ось що. Не долетівши до бруківки, він раптом ударився об копицю чийогось пружного волосся і міцно за неї вхопився.

Копиця заревла на всю вулицю, і товста рука відірвала від неї Нетака.

Гора з горою не сходиться, а людина з чоловічком зустрічаються. Нетак не на жарт здивувався: просто впритул на нього дивилися зарюмсані Петрусеві очі, а вільна Петрусева рука мацала на голові ґулю, що вискочила від несподіваної зустрічі.

Спасибі директорові цирку, який виставив Петруся за ворота саме тоді, коли Нетак зірвався з місця, інакше б шляхи їхні розійшлися, і, мабуть, назавжди…

Петрусь, усміхаючись крізь сльози, міцно стискав у руках свого старого друга і питав:

– Ти сам? А де інші?

– Вони там. І м’яч там… – Нетак показав на вертоліт, що вже летів далеко за містом. – Треба бігти за ними!

– Пішки не піду, давай машину! – заявив раптом Петрусь.

– Яку? – не втямив Нетак.

– Легкову!

– Он як, легкову! Криту чи відкриту?

– Байдуже, – наполягав Петрусь.

– Он як! – розсердився Нетак. – Тоді підеш пішки

– Не піду!

– Підеш!

– Не піду!

– Підеш!

– Не піду!

– Он ти як?

Нетак був іграшковим упертюхом, а Петрусь – справжнім, живим. Тож хіба міг несправжній перемогти справжнього? І Нетак здався. Він поступився ще й тому, що побачив поряд дитячий візок – транспорт, в якому можна їхати не тільки сидячи, а й лежачи.

– Гаразд, – сказав він, – поїдеш на цьому. Колеса є, подушки є – чого тобі ще треба?

Петрусь, не замислюючись, пішов до візка, мокрого господаря якої понесли додому переповити.

– І поїду! – сказав Петрусь. – Хіба не все одно, на чому їхати?

Він був людиною не гордою і, не вагаючись, ліг у візок. Екіпаж затріщав і трохи осів. Товстенький Петрусь насилу вміщався у візку. Ноги, звичайно, не помістилися і рогаткою стирчали догори, упираючись у небо розшнурованими черевиками.

– Поїхали! – наказав Петрусь і вставив у рот пляшку з соскою, яка лежала на матрацику.

Нетак затріщав, запирхав, як мотор, уперся руками в задню стінку візочка, і він покотився вниз тротуаром, розганяючи і дивуючи перехожих.

Візок раз у раз наштовхувався на стіни будинків і на людей.

– Гей, уважніше! Агов, обережніше! – кричав із візка Петрусь, застерігаючи пішоходів.

Незабаром за ними хвостом бігли дітлахи.

– Дивіться, ліліпут Гуллівера везе! Ліліпут Гуллівера везе! – кричали вони.

А на іншій вулиці хлоп’ята, які впізнали Петруся, склали спеціальну дражнилку і хором виспівували її:

  • Що за лежень у візочку
  • Смокче з пляшки молоко?
  • Це ж Петрусь, товстий, як бочка,
  • Їде, наче колобок!..

Але Петруся аніскілечки не турбували дражнилки й вигуки обурених перехожих. Йому було зручно, він дрімав і, цмокаючи товстими губами, потягував солодке молочко.