Не можна сказати, щоб політ не сподобався нашим мандрівникам. Вони, як на повітряній кулі, піднялися вгору й опинилися на даху цирку. Шкода, політ був коротким. Але хто знає, останній він на шляху наших мандрівників чи ні? Проте не забігатимемо наперед, а скажемо лише одне: Петрусь знову зник, і шукати його слід не на даху, а на землі.
– Я так і знав! – промимрив М’якуш, відклеюючи свої капці від розпеченого даху. – Цього слід було чекати.
Але друзі не розчули його слів. Над ними прогримів страшний гуркіт, а за хвилину подув ураган, та такий сильний, що малюки ледве втрималися на даху.
– Дивіться! – закричав Непосидько. – Дивіться, на нас падає літак!
– Не літак, а вертоліт, – виправив М’якуш.
Так, це був вертоліт. На його спині оберталися величезні лопаті, а на хвості крутився маленький пропелер.
– Оце краса! – радів Непосидько, милуючись вертольотом. – Увесь із гвинтиків та пружинок!..
А вертоліт плавно спускався вниз, просто на дах цирку. З його дверцят звисала мотузяна драбина.
Непосидько нетерпляче закричав:
– Нумо прокатаємося!
– Стривай, стривай! – пропищав М’якуш, але було пізно.
Непосидько, тримаючи в одній руці шнурок від м’яча, другою вхопився за мотузяну драбину і повис у повітрі.
М’якуш і Нетак схопилися за м’яч, аби стягнути Непосидька, але драбина попливла вперед. Дах хитнувся і висковзнув з-під ніг. М’якуш обліпив м’яч своїм пластиліновим тілом і міцно тримався на ньому, а Нетак кректав і вибивався з сил: новенький м’яч був слизьким, і руки його марно шукали, за що б учепитися…
Щойно дах зник і мандрівники опинилися над тротуаром, сили Нетака остаточно вичерпалися. Можливо, лиха не трапилося б, якби жалісливий М’якуш не крикнув йому:
– Тримайся, Нетаку, тримайся!
Упертюх, звичайно, зробив по-своєму. Тільки-но почув слово «тримайся», як негайно відпустив руки і став пікірувати. Але що сталося з ним унизу, ми розкажемо потім, а зараз повернемося вгору і полетимо за новими пілотами – Непосидьком і М’якушем.
Вертоліт поволі підіймався вгору. Сонце пекло, не шкодуючи проміння, але повітря навколо ставало дедалі холоднішим. Лопаті могутнього гвинта оберталися швидше і швидше, і незабаром цілий ураган обрушився на Непосидька і М’якуша. М’яч метляло туди-сюди, і Непосидькові доводилося напружувати всі сили, щоб не випустити шнурок. Пружинки його рук і ніг витягнулися повністю і стали наче мотузочки, але Непосидько не сумував і навіть склав на льоту пісеньку:
- Гей, могутній вертоліт,
- Мчися вище в політ!
- Не сумуй же, друже М’якуш, –
- Ми пілоти на весь світ!
Одначе М’якушеві було гірше. Під вітром він зовсім скам’янів і вже насилу розкривав очі й рота.
– Петру-у-усю! – тужливо пищав він.
– Чого ти скиглиш? – озвався Непосидько. – Хіба тобі погано? Летиш, як на супутнику! Проїдемося трохи і зверху швидше побачимо Петруся…
Вертоліт поволі підіймався і повертав до околиці міста, туди, де виднілися поле і ліс. А внизу стомленому М’якушеві відкрився чудовий краєвид.
Місто було немов іграшкове. Навіть найбільший будинок, здавалося, міг уміщати лише одного пластилінового малюка. Усі будинки нагадували кубики із зеленими і червоними дахами. Вулиці й провулки, як стежини, вздовж і впоперек перетинали іграшкове місто. Сади і сквери були схожі на зелені перини і подушки… Ох, як вабило до них втомленого М’якуша!..
Але зараз не час думати про те, що бачилося сонному М’якушеві, – треба було якнайшвидше повернутися до цирку і дізнатися, що сталося з нашим літуном Нетаком.
А трапилося ось що. Не долетівши до бруківки, він раптом ударився об копицю чийогось пружного волосся і міцно за неї вхопився.
Копиця заревла на всю вулицю, і товста рука відірвала від неї Нетака.
Гора з горою не сходиться, а людина з чоловічком зустрічаються. Нетак не на жарт здивувався: просто впритул на нього дивилися зарюмсані Петрусеві очі, а вільна Петрусева рука мацала на голові ґулю, що вискочила від несподіваної зустрічі.
Спасибі директорові цирку, який виставив Петруся за ворота саме тоді, коли Нетак зірвався з місця, інакше б шляхи їхні розійшлися, і, мабуть, назавжди…
Петрусь, усміхаючись крізь сльози, міцно стискав у руках свого старого друга і питав:
– Ти сам? А де інші?
– Вони там. І м’яч там… – Нетак показав на вертоліт, що вже летів далеко за містом. – Треба бігти за ними!
– Пішки не піду, давай машину! – заявив раптом Петрусь.
– Яку? – не втямив Нетак.
– Легкову!
– Он як, легкову! Криту чи відкриту?
– Байдуже, – наполягав Петрусь.
– Он як! – розсердився Нетак. – Тоді підеш пішки
– Не піду!
– Підеш!
– Не піду!
– Підеш!
– Не піду!
– Он ти як?
Нетак був іграшковим упертюхом, а Петрусь – справжнім, живим. Тож хіба міг несправжній перемогти справжнього? І Нетак здався. Він поступився ще й тому, що побачив поряд дитячий візок – транспорт, в якому можна їхати не тільки сидячи, а й лежачи.
– Гаразд, – сказав він, – поїдеш на цьому. Колеса є, подушки є – чого тобі ще треба?
Петрусь, не замислюючись, пішов до візка, мокрого господаря якої понесли додому переповити.
– І поїду! – сказав Петрусь. – Хіба не все одно, на чому їхати?
Він був людиною не гордою і, не вагаючись, ліг у візок. Екіпаж затріщав і трохи осів. Товстенький Петрусь насилу вміщався у візку. Ноги, звичайно, не помістилися і рогаткою стирчали догори, упираючись у небо розшнурованими черевиками.
– Поїхали! – наказав Петрусь і вставив у рот пляшку з соскою, яка лежала на матрацику.
Нетак затріщав, запирхав, як мотор, уперся руками в задню стінку візочка, і він покотився вниз тротуаром, розганяючи і дивуючи перехожих.
Візок раз у раз наштовхувався на стіни будинків і на людей.
– Гей, уважніше! Агов, обережніше! – кричав із візка Петрусь, застерігаючи пішоходів.
Незабаром за ними хвостом бігли дітлахи.
– Дивіться, ліліпут Гуллівера везе! Ліліпут Гуллівера везе! – кричали вони.
А на іншій вулиці хлоп’ята, які впізнали Петруся, склали спеціальну дражнилку і хором виспівували її:
- Що за лежень у візочку
- Смокче з пляшки молоко?
- Це ж Петрусь, товстий, як бочка,
- Їде, наче колобок!..
Але Петруся аніскілечки не турбували дражнилки й вигуки обурених перехожих. Йому було зручно, він дрімав і, цмокаючи товстими губами, потягував солодке молочко.