Розділ вісімнадцятий: На пошуки Петруся

Чи не думаєте ви часом, що вдома забули про Петруся? Звичайно, не забули.

Після втечі у квартирі Матусиних-Татусевих було оголошено щось подібне до військового стану. Встановлено зв’язок з усіма міськими відділками міліції, і звідти у всі кінці міста послано розвідників. Щохвилини дзвонив телефон – бабуся приймала повідомлення про хід пошуків.

У цій роботі не брав участі тільки дідусь. Він з ранку пішов із псом Сарделем на пошуки тонни брухту, якої бракувало.

Тут треба нагадати, що дідусь у минулому був непоганим мисливцем. Він зумів натаскати Сарделя на іржаве залізо так, як інших мисливських псів натаскують на качок або зайців.

Тепер, учувши в якому-небудь дворі запах брухту, Сардель робив мисливську стійку і тягнув дідуся в той бік.

Отож у розпал подій дідусь подзвонив з телефону-автомата додому і радісно повідомив, що за шість кварталів від будинку він знайшов…

Бабуся, не дослухавши, випустила слухавку і, сівши на стілець, радісно повідомила:

– Він знайшов!..

Слухавку схопила мама:

– Хто знайшов? Що знайшов?

– Знайшов колесо, – почулося в слухавці.

– Яке колесо?

– Від трактора! – тріумфував дідів голос. – Три пуди заліза! Сорок вісім кілограмів.

– Ніяких коліс! – крикнула в слухавку мама і, роз’яснивши становище, звеліла дідусеві негайно зайнятися пошуками Петруся.

Поклавши слухавку, мама продовжувала давати нові вказівки:

– Зателефонуйте в бюро знахідок і повідомте зовнішні Петрусеві прикмети!.. Хлопчик розумний, ласкавий, схожий на мене, обличчям трохи на тата, якнайбільше любить мене і все солодке… Дусю, готуйте продукти на дорогу!

У кутку на стільці сидів блідий тато. Він зовсім був не проти того, щоб Петрусь поїхав до табору, але сказати про це ніяк не наважувався.

– Це ти, ти у всьому винен! – без упину повторювала йому мама. – А зараз, коли невідомо, що з сином, ти сидиш склавши руки!

Але тато якраз не сидів склавши руки. Він щохвилини розводив ними, не знаючи, що зробити чи що відповісти мамі. І хоча він уже чудово знав, куди втік Петрусь, повторював одне і те саме питання:

– А куди, куди міг утекти Петрусь?..

– Мабуть, до табору, куди ж іще! – сказала Дуся.

– Гадаєте, до табору? – перепитував тато, але нічого не робив.

– Ти мусиш їхати за ним і перехопити його дорогою!

– Так-так, звісно, – відповідав тато і знову розводив руками.

– Що буде, що буде! – ламала руки мама. – По вулицях бігають хулігани, за містом починається ліс, у ньому кишать дикі звірі, а біля табору глибока річка!.. Ти повинен кинути все і негайно вирушати!

– Так точно! – по-солдатському відповів тато і надів солом’яний капелюх.

– Ну! – сказала мама, і лише після цього тато підвівся зі стільця і поволі попрямував до дверей. – Стій, а попоїсти чого-небудь?

– Так, я не проти перехопити, – збентежено мовив тато, сковтнувши слину.

– Та я не про тебе! Візьми продукти для дитини, він там, певно, зовсім охляв, помирає з голоду, бідолашний мій синочок!..

Мама подала татові приготовлений Дусею рюкзак із пирогами. Потім узяла зі столу декілька копчених рибин і, загорнувши їх у папір, поклала до кишені батькового плаща:

– Це тобі.

Тато вийшов у коридор, полегшено зітхнув і, коли двері за ним зачинилися, побіг униз, стрибаючи через одну сходинку. Коли він уже вибігав на вулицю, двері знову прочинилися, і в під’їзді громом пролунав матусин голос:

– Без Петруся не смій повертатися!

Але тато вже не чув наказу. Машина, яку він зупинив, запирхала і з ходу набрала велику швидкість.

Отже, у цей час Непосидько і М’якуш летіли на вертольоті. Нетак віз Петруся у візку, а тато мчав у відкритій машині.