Візок із Петрусем котився далі й далі. Повз нього мигтіли будинки, нові квартали, і нарешті почалася околиця міста.
Упертюх Нетак штовхав би візок і далі, якби раптом ззаду не почувся важкий тупіт і гучне: «Уа-уа-уа!»
Петрусь розплющив очі, Нетак обернувся.
– Стійте! Поверніть візочок! Це неподобство! – кричав чоловік в окулярах. Однією рукою він намагався схопити візок, а другою притуляв до грудей немовля, що кричало.
Нарешті татусь затримав візок і, важко відсапуючись, наказав:
– Забирайся, ледарю! Кажи, навіщо вкрав візок?
– Це не я, – спокійно відповів Петрусь, не випускаючи з рота соски. – Це він!
Але короткозорий татусь не бачив Нетака і далі вичитував Петруся:
– Усі ви один на одного звертаєте, знаю я вас, у мене в самого хлопчисько… – І він поколисав у лівій руці конверт із немовлям.
Петрусь неохоче виліз із візочка і, помацавши сорочку на спині, сказав:
– Подумаєш, дуже потрібен мені ваш мокрий візок!
– І пляшку з соскою поверни! – сказала якась жінка, вириваючи в Петруся з рота соску.
– Нахаба! – обурювався тато.
Свідки цієї події могли помітити, як на протилежному боці вулиці з підворіття вибіг бадьорий дідусь, котячи перед собою, мов хлопчисько обруч, важке іржаве тракторне колесо. Вулиця наповнилася залізним гуркотом і гавкотом.
Це був Петрусів дідусь. Він повертався із вдалого полювання. Пес Сардель, що стрибав попереду, переможно гавкав на всю околицю.
Дідусь повернув було по тротуару ліворуч, у бік будинку, як раптом Сардель учув знайомий запах. Він зробив стійку і, заскавчавши, побіг через дорогу. Далекозорі очі дідуся вмить роздивилися в натовпі Петруся. Дідусь пригадав важливе розпорядження мами: «Розшукати!» – і рішуче покотив колесо через дорогу.
З натовпу, який оточував Петруся, відокремилося четверо дітей: двоє хлопчиків і двоє дівчаток. Вони стали скраю тротуару і з розпростертими обіймами радісно зустрічали дідуся.
– Даруйте, мені ніколи! – сказав дідусь, підіймаючи колесо з бруківки на тротуар.
Але рудий веснянкуватий хлопчисько – певно, ватажок четвірки – захоплено вигукнув:
– А ми саме вас і шукали!
– Я дуже радий, – безпорадно забелькотів дідусь, – але, на жаль, розумієте, поспішаю… у мене… там… Петрусь… – І, оскільки руки його були зайняті, він бородою показав у бік натовпу.
Але четвірка заступила дорогу, наче залізна стіна.
– Розумієте, нас у школі вчили робити благородні вчинки! – заторохтіла худенька дівчинка зі смужкою чорнила під носом.
– І вчили допомагати літнім людям переходити дорогу! – випалила інша, в якої чомусь було півтори коси: одна довга, друга коротша.
– Це чудово, – тремтячим голосом сказав дідусь і спробував пробити стіну.
– Ми якраз хочемо вам допомогти перейти на той бік… Вам же туди треба, чи не так? – закричали всі одразу і, схопивши дідуся, що брикався, попід руки, потягли через бруківку на інший бік вулиці, туди, звідки він щойно прибіг.
Коли дідуся благородно дотягли і доштовхали до того боку, Петрусь уже вибрався з натовпу і поспішав за Нетаком, який тягнув його за шнурок черевика вперед.
– Швидше! Швидше! – квапив дерев’яний упертюх. – Напевно, звідси недалеко табір.
Почувши слово «табір», Петрусь відчув свербіння в п’ятах і побіг щосили у відкрите поле. Нетак учепився за Петрусеві штанці і піднявся по них прямо на плече.