Вертоліт уже півгодини ширяв у повітрі і, покружлявши над розораним полем, почав зменшувати висоту. Тепер його безбілетні пасажири – Непосидько і М’якуш – добре бачили все, що відбувалося внизу.
Гостре око Непосидька розрізняло навіть сліди автомашини на дорозі.
М’якуш, приклеєний до м’яча, безтурботно дрімав і прокинувся лише тоді, коли над ним пролунав крик Непосидька:
– Бачу, бачу! Я бачу Петруся!
Не встиг М’якуш прочунятись, як відчув, що летить стрімко вниз. Та летів не тільки М’якуш. Летів м’яч, а поряд – Непосидько.
Щастя іграшкових хлопчиків, що в момент приземлення обидва вони опинилися на м’ячеві зверху. М’яч ударився об землю перед самісіньким Петрусевим носом і знову полетів угору. Коли він знову впав на землю, Петрусь схопив його і радісно закричав:
– М’яч, м’яч! Мій м’яч!
Але Нетакові було не до м’яча: він бачив, як розлетілися його друзі та зникли десь у чагарнику. Довго нишпорив він полем, поки не натрапив на Непосидька, що стогнав. Перед Нетаком у невеличкій ямці лежала коротка металева колода і безпорадно крутила головою.
– Що це? – вигукнув Нетак. – Де твої руки й ноги?
Непосидько нічого не відповів, тільки глухо застогнав.
Звичайно, цього могло б не трапитися, якби Непосидько почекав, поки вертоліт опуститься нижче. Але йому, як завжди, нетерпеливилося. Вперед, вперед! Лише б швидше… На великій висоті він розтиснув пальці, випустив мотузяну драбину і… тепер його покарано. Саме тут і позначилася відсутність одного гвинтика – гвинтика, який мав усередині скріпляти руки і ноги металевого хлопчика.
– Я загинув! – тихо сказав Непосидько. – Хто тепер знайде мої пружинки, мої руки і ноги?
У Нетака від жалю заскрипіло дерев’яне серце, він хотів заспокоїти нещасного друга, але поряд почувся стогін. Це з’явився М’якуш. Впізнати його було неможливо: зім’ятий, викачаний у землі, він тепер нагадував три зрощені картоплини. Він не йшов, а повз, безперервно охкаючи, а в руках – яке щастя! – тримав частини Непосидька, яких бракувало. Усі чотири пружинки: дві з долоньками і дві з черевичками. Вірний друг, хоч і добряче вдарився від падіння, зібрав руки і ноги товариша, що розпався, і приволік сюди.
Приволік і впав.
Нетак на радощах розцілував М’якуша і побіг за Петрусем:
– Петрусю, Петрусю, швидше сюди!
Але щасливий Петрусь був зайнятий м’ячем.
– Мій м’яч! Мій, мій, мій! – повторював він і гладив його лискучі боки.
Нещасний Непосидько крізь сльози дивився на Петруся, і добре серце іграшкового хлопчика раділо.
– Це твій м’яч, Петрусю, ми даруємо його тобі, – ласкаво сказав він. – Пограй, пограй!
М’якуш і Нетак мовчки кивнули на знак згоди.
Але Петрусь після всього пережитого не став ганяти у футбола. Він почувався вкрай утомленим, плечі його опустилися, повіки почали стулятися, і, позіхаючи, він опустився на землю. Почулося богатирське хропіння. Розкинувши руки, Петрусь лежав на сирій матінці-землі просто неба і міцно спав.
Так, якби зараз мама побачила, як її син грубо порушує постільний режим, який був тепер по-справжньому жорстким, вона одразу поклала б синочка на десять подушок і під шість ковдр.
Петрусь спав без снів, груди його легко здіймалися, і білі щоки поступово наливалися помідорним рум’янцем.
М’якуш тихцем піднявся на м’який Петрусів живіт і, позіхнувши, теж задрімав.
Нетак з досади махнув рукою і вирішив сам узятися за лагодження Непосидька. На лобі його виступили крапельки деревної смоли, язик від старанності висолопився, а сам він примовляв:
– Так, так!.. Ногу – сюди, руку – туди, цю ногу – туди, цю руку – сюди… Все!
Непосидько підвівся і захитався.
– Ой, що ти накоїв? – вигукнув він, розмахуючи черевиками навколо голови. – Це ж ноги, а де мої руки?
– Там, де ноги, – сказав Нетак. – Так краще!
– Я не можу ходити на руках, не можу! – закричав Непосидько і дзвінко брязнув додолу.
– Ну, тоді ходи на ногах, – ласкаво дозволив Нетак.
– А як же голова?
– І голову переставлю. Мені це за іграшку.
– Не хочу, не хочу! Ти мене всього переплутав! – задзвенів Непосидько і пішов колесом – з рук на ноги, а з ніг на руки.
Ось що виходить, коли за справу беруться такі майстри, як Нетак.