Я заплющив очі і побіг вперед. Щось загуло. Голова, мов м’яч, відскочила від твердої стіни. Я відчув біль під чуприною і шум у вухах. Я б точно перевернувся, бо мій наплічник зсунувся вбік, але хтось ривком потягнув мене назад.
– Боженьки! – скрикнув я. А може, подумав? Якесь брудне страховисько тримало мене за куртку.
– Кубо! З тобою все гаразд?! – почув я голос Войтека.
– Було круто! – сказав я і видавив із себе посмішку.
– Битися головою об стіну можна і вдома, так безпечніше, – сказало страховисько. Його волосся було заплетене в косички, у нього був чорний довжелезний аж до колін светр із капюшоном, а сам він був худий мов швабра. – У що ви граєтеся? – запитало воно і нарешті відпустило мій рукав.
– Блоха хотів розвалити стіну, ха, ха, головою! – сміявся Арек.
– Неправда! – перебив його Войтек і пояснив, що ми хотіли проникнути в інший світ, бо перевіряли силу волі.
Я подумав, що страховисько буде з нас сміятися так само, як Арек, та воно покивало розпатланою головою і сказало:
– Непогана ідея, я б теж з вами хотів, – потім воно потрясло моїм наплічником. – У вас тут провіант? А можна мені пригоститися? – запитало воно і, не чекаючи відповіді, почало нишпорити в наплічнику. Воно дістало бутерброд і преспокійнісінько запакувало його собі в рот.
– Мені, правда, більше подобається трюк із дзеркалом, – сказало страховисько. – Але щоб перевірити силу волі, можна знайти й інші способи. Битися головою об стіну – це для дошкільнят, – продовжувало воно, ковтаючи залишки бутерброда.
– А які ще способи? – запитав Войтек.
Раптом я почув за спиною голос мами.
– Що ти тут робиш?! Я повертаюся додому, а тебе нема! Тато не знає, де… – Вона на мить замовкла, побачивши напхані рюкзаки. – Сідай в авто! – наказала вона так страшенно спокійно, що в мене аж мурашки по спині пробігли. «Це точно закінчиться якимось суворим покаранням», – подумав я.
– Святий Йосип! – дідусь чекав нас на стоянці перед будинком. – Ми тут всі очі видивились! Де ти пропав?! Пан Вєслав відправив Беррі тебе шукати.
– Я зіткнувся зі стіною, – пояснив я, затуляючи долонею червону пляму на лобі.
– Куба йде спати, а ми поговоримо, – знову надзвичайно спокійно сказала мама.
Я не протестував, хоч для сну було занадто рано. Я ліг у ліжко без вечері і без миття. Я лежав, нудився і дослухався. Всі були у вітальні. Вони зібралися навколо мого наплічника. Я не чув їхню розмову. Раптом у коридорі зазвучав голос мами.
– Пані Ядвіґо! – дзвонила вона мамі Войтека. – Мені здається, вони не випадково опинилися на платформі, я думаю, що вони хотіли втекти з дому… Так?.. Ви думаєте, що це просто фантазії!? А мені здається, що це все через школу! Шкільний стрес!
Я навіть зрадів, що моя мама все так добре для себе пояснила. Мені не доведеться пригадувати справжні причини того, чому я бився головою об стіну, зокрема й про гангстера, бо якщо батьки дізналися б про справжні причини, то швидко б знайшли ліки від моїх клопотів. Мені б довелося читати не тільки з усією Польщею, але й з Європою. Та навіть гірше, ніж читання, було б те, що батьки побігли б у поліцію і єдиний гангстер, якого я знаю, потрапив би за ґрати. І знову стало б нудно, нудно і ще раз нудно.
Йдучи шляхом «шкільного стресу», мама передивилася мої зошити і не обминула увагою мій щоденник – і там, звісно, побачила зауваження.
– Я була права! – вигукнула вона тоном переможця. – Дивись! – звернулася вона до тата. – У Куби проблеми в школі, тому він втікає.
– Точно, – сказав тато. – Мені знову надіслали факсом неправильні рахунки, – ні в тин, ні в ворота додав він.
– Не забивай мені зараз голову рахунками! – обурилася мама. – Твій неповнолітній син хотів втекти з дому, тебе це не хвилює?! Я б зрозуміла, якби Адам втікав, у нього дурний вік, він дозріває, але Куба… Це мені в голові не вкладається! – драматично кричала вона.
– Я не збираюся нікуди втікати, мені і вдома добре, – спокійно мовив Адам. – А Куба сказав, що це просто гра, тому зовсім немає чим перейматися.
– Може, дідусь поживе з нами, щоб допильнувати Кубуся, – запропонував тато.
Це була хороша ідея хоча б тому, що в дідуся слабкий зір, та мама знайшла ще кращий спосіб. Вона подзвонила нашій вчительці і сказала, що шкільний стрес спонукав мене втекти з дому і що вона не хоче, аби я сидів з Войтеком за однією партою, бо ця дитина має божевільні ідеї. Ще вона попросила звернути на мене увагу. А Адаму наказала звертати на мене особливу увагу і не відпускати з дому без нагляду.
– Куба бігає з Войтеком по всьому районі, так більше тривати не може! – сказала вона.
– Мені його що, за ручку до дідуся водити? – запитав Адам. – Це ж лише за кілька кроків звідси. Та й у районі все близько і спокійно, нічого з ним не трапиться, якщо він сам…
– Не сперечайся! – перебила його мама. – Коли ми на роботі – за Кубу відповідаєш ти!
Адам зітхнув і повернувся до мене зі співчуттям.
– Тепер ти й вдома більмо на оці.
Я не встиг над цим замислитися, як мені на голову гепнувся новий клопіт. Хвилювання і проблеми ще довго чимчикуватимуть за мною назирці, будьте до цього готові.