Клопіт виник тоді, коли у квартирі Куби несподівано задзвонив телефон.
– Це тебе, – Адам передав мені слухавку.
– Блоха! Віддай телефон, товстун! – Арек кричав мені до вуха так, що аж задзвеніло.
– Який телефон? – здивувався я.
– Я ж дав тобі на вокзалі! – верещав Арек.
Я забув про телефон! Мама забрала мене з вокзалу в такому поспіху, що я не повернув його Ареку.
– Я поверну тобі його завтра, зараз мене не випустять, я вже в піжамі, – пояснив я.
Мій наплічник лежав у кімнаті на столі, мама висипала з нього все. «Дивно, що вона не знайшла там телефон» , – подумав я.
На жаль, я його теж там не знайшов. Я ретельно обшукав усі кишені і кишеньки, переглянув усі речі, що лежали на столі, сподіваючись на те, що він випав, я зазирнув ще й під стіл, і під килим, і, нарешті, обшукав кімнату. І не знайшов!
У розпачі я подзвонив Войтеку.
– Хтось його вкрав.
– Може, він впав, коли ти бився головою об стіну? Ми підемо завтра на станцію і запитаємо в касі – може, хтось його знайшов, – підбадьорював мене Войтек.
Довше говорити ми не змогли, бо мама погнала мене до ліжка. Сон після такого важкого дня мав мені допомогти. Та тієї ночі я не міг заспокоїтися.
Що я скажу Ареку?
Наступного дня я хотів негайно бігти до Войтека і на перон, але батьки не спускали з мене очей. Виявилося, що вони можуть цілу неділю провести зі своїми синами.
Давно не було такої неділі.
Коли в першому класі Арек дражнив мене, що я товстий, тато пообіцяв мені грати в баскетбол, як в американських фільмах. Завдяки тому ми мали схуднути, бо тато теж товстун, та пограли ми тільки двічі, а він так втомився, що до сьогодні відпочиває. Я вже встиг піти в другий клас і анітрішки не схуднути.
Я скаржився на це мамі, та вона не зважала.
– Зачекай трішки, от почнеш рости – тоді й схуднеш, – сказала вона і поставила переді мною тарілку пельменів.
Іноді мама не думає, що каже. Я ж росту від народження, то чого мені ще чекати?
Цього разу в тата була класна ідея.
– А ходімо до Макдональдсу! – оголосив він, бездарно вдаючи радість.
Адам подивився на мене зі здивуванням. Невідомо чого тато терпіти не міг ті місця, де діти почуваються найкраще. Тому на гамбургери ми ходили рідше, ніж усі діти в районі. І раптом все змінилося, і це тільки тому, що я вдарився головою об стіну.
Дорогою ми заїхали на заправку. Тато пішов заправити авто. Я дивився на жовтий неон і думав, що замовити: чизбургер чи гамбургер, а може, картоплю фрі і кока-колу?
Раптом – бах! – хтось облив шибку струменем води.
– Вони миють і ніколи не питають дозволу! – Обурена мама потягнулася по сумочку. – У мене немає дрібних! – гукнула вона.
За мить тато сів у машину. Коли ми від’їжджали, я глянув крізь чистесеньке вікно. І знаєте, що я побачив? Ви не повірите.
Я побачив чорні кіски, що стирчали в різні боки. «Страховисько!» – я пригадав вчорашній день. Це ж цей хлопець порпався в моєму наплічнику. Він зробив вигляд, що виймає бутерброди, а витягнув телефон. Бутерброди він взяв без дозволу, а телефон – вкрав!
– Злодій! – крикнув я на весь голос.
Тато додав газу, а мама схопила свою сумочку.
– Де?! Отой з дредами?! – заверещала вона.
Я прикусив язика. Не вистачало, щоб батьки дізналися про телефон. Тоді б я для всіх був більмом на оці до кінця життя, хіба ж ні?
– Вас знімає прихована камера! – Я вирішив вдати, що це був жарт.
– Кубо! Я інфаркт через тебе схоплю! – сказала, важко дихаючи, мама.
– Точно! – просопів тато.
– Вибачте, – ввічливо сказав я, щоб більше не звертати на себе увагу.
Я проковтнув гамбургер за п’ять хвилин. Мама весь час переймалася пригодою на заправці.
– У цього хлопця, що мив вікна, були дреди. Такому довіряти не можна, не дивно, що я злякалася, – не втомлювалася пояснювати вона.
– Точно, – бурмотів тато, вдесяте читаючи кольоровий флаєр.
Я не міг дочекатися, щоб подзвонити Войтеку. Нічого не траплялося, а тепер раптом у нас цілих двоє злочинців! Тепер треба тільки довести, що вони злочинці. Я був готовий братися за це негайно, тим більше, що мусив віддати телефон до того, як мама Арека розповість про це моїм батькам.
Те, що я відкрив для себе, потрясло мене до глибини душі – здається, так кажуть, щоб гарно звучало, правда? Але про шок я розповім потім.