Спершу я побіг до піцерії. За будинком біля смітників виднілися сліди собачих лап, але які з них належали Беррі? Цього навіть Аська з Міленою не сказали б, хоч вони й постійно стежать за нами, як справжні індіанські слідопити. Я вирішив почекати. Я скинув сніг з лавки і сів під стіною. Незабаром я змерз, тому натягнув шапку аж на лоб – і скулився. Я не збирався повертатися додому без Беррі. «Я знайду його, а потім ми побачимо, чи тато дотримається обіцянки і якось вирішить справу з бездомністю пса», – подумав я.
– Кубо! – почув я знайомий голос. – Ти сидиш на лавці в такий холод?
– Добрий день, – сказав я, цокочучи зубами. І хоч я не хотів плакати, та відчув, як по щоці стікає сльоза.
Переді мною стояла пані Марта.
– Ти зовсім замерз! – шорсткою рукавичкою вона потерла мої щоки. – Ходімо, я живу поруч. Зігрієшся, з’їмо щось солодке і поговоримо, добре? – Вона взяла мене за руку і повела до себе.
Я пив гарячий шоколад і їв тістечка.
– Я подзвонила твоїм батькам, щоб вони про тебе не хвилювалися, – сказала вона.
Я оглянув кімнату. Вздовж трьох стін стояли полиці, заставлені книжками. Полиці доходили аж до стелі, ніби не в кімнаті, а в шкільній бібліотеці.
Я роззирнувся ще раз – ніде не було видно телевізора.
– А де телевізор? – запитав я.
– Немає. Старий зіпсувався, і в мене одразу стало більше часу для читання, – пояснила пані Марта.
– Мене мама змушує читати з усією Польщею, бо я погано вчуся, – сказав я, хоч і не збирався про це казати. Воно якось саме сказалося. Вчителька хотіла дізнатися про це більше, тому я все їй пояснив.
– Ти вчишся не погано, а нерегулярно. Одного дня ти робиш уроки, а наступного – навіть не пам’ятаєш, що було задано, – мовила вчителька і посміхнулася. – А щодо читання з усією Польщею я поговорю з твоєю мамою. Хоч мені здавалося, що ти любиш читати.
– Я люблю читати Бартеку, – сказав я.
– Чому? – запитала вчителька.
Я ніколи над цим не замислювався, тому мені довелося на мить задуматися.
– Бо… бо ніхто мене не змушує, я сам цього хочу. І тому, що Бартек так радіє, коли я йому читаю. І тому, що його брат – це мій друг. – Я навіть не припускав, що на одне запитання знайду стільки відповідей.
Здавалося, що вчителька була задоволена таким поясненням. Вона додала, що читання іншим з власної волі – дуже хороша ідея, і вона збирається в майбутньому цю ідею використати.
– А зараз скажи мені, чому ти вже кілька днів без настрою?
Я розповів про Беррі і про обіцянку, яку дав пану А Ти Хто. Про те, як пес зник, бо батьки не випустили мене з дому, і про те, що вони тепер продали ділянку і квартиру діда, і про те, що якщо я навіть знайду Беррі, то в мене не буде місця, щоб його тримати. «Тато обіцяв з цим щось зробити, але я йому не вірю», – на одному подиху розповів я, не згадавши лише про гангстера, бо мені було соромно, що тато крутить бізнес з підозрілим чуваком.
Вчителька замислилася і за хвилину сказала:
– А знаєш, що б я зробила, якби була на твоєму місці? Я б дала татові трохи часу, щоб дотримати свою обіцянку. А якщо знайдеш Беррі раніше, ніж тато щось вигадає, скажи мені, – запропонувала вона.
Я кивнув. А ще ми домовилися про те, що вчителька записуватиме мені домашні завдання, а я намагатимуся щодня їх виконувати.
– Але Арек сказав, що мене виженуть зі школи, – згадав я ще одне нещастя.
Вчителька пообіцяла вирішити і цей клопіт.
– Я постараюся, щоб ніхто тебе більше не обзивав, але ти повинен продемонструвати силу волі й не битися з кожним, хто до тебе чіпляється, бо саме тому інші думають, що ти слабкий.
Після розмови я повертався додому вже не такий злий, як раніше. Пані Марта – це, звісно, не Беррі, і вона не лизнула мене великим, як хустка, язиком, щоб мені стало не так сумно, та все ж таки мені стало не так сумно.
Наступного дня мама поговорила з пані Мартою. Я й гадки не мав, що на мене чекає після цієї розмови. Від мами ніколи не знаєш, чого чекати. Але цього разу мене не покарали.
– Ти пообіцяв робити домашні завдання, я дуже рада, – мама присіла біля мого столика. – Ти дотримаєш слова?
– Дотримає. Ми удвох будемо пильнувати, – дідусь турботливо погладив мене по голові.
«Я дотримаю. От тільки, чи тато дотримає?» – подумав я.
Я зробив уроки, подивився фільм і почав нудьгувати. Цього дня ніхто не змушував мене читати з усією Польщею і мені чогось не вистачало. Я б із задоволенням почитав «Канікули з привидами», бо ще не закінчив, але без примушування це виглядатиме якось дивно.
Та все ж я взяв книжку і пішов у кімнату дідуся.
– Я тобі почитаю, дідусю, добре?
– О, я послухаю з величезним задоволенням. А коли ти втомишся, я почитаю тобі, бо в мене нарешті є окуляри для читання, – похвалився дідусь.
Я навіть не припускав, що вже того ж дня дізнаюся, чим закінчилися «Канікули з привидами». Я не припускав багато інших речей, та все ж вони відбулися. Першою подією, якої я не припускав, було викрадення Мілени. Але про це я розповім за мить.