Викрадення

На Різдво ми з братом отримали в подарунок нові комп’ютери.

– Бачиш, тато не обманював, – сказав я Адаму.

Я радів, але не так, як міг би радіти, якби нічого не знав про гангстера.

«Якщо Войтек мав рацію і тато досі крутить бізнес із тим гангстером, то тут немає чого радіти», – міркував я.

Я хотів розповісти про все Вінзу, але мені було соромно. Він вважає, що тато чудовий, бо вміє допомагати з математикою, вміє терпляче слухати і не злиться. «Але мене він обманув», – думав я з жалем.

Коли прийшов Войтек, я поділився усіма своїми сумнівами.

– Ми припустилися однієї помилки, – сказав Войтек. – Треба було стежити за гангстером і не відступати ні на крок, навіть коли він спить!

Я згадав, що Войтек непогано фантазує, хіба ж ні?

– А як ми мали за ним стежити, якщо він їздить автівкою?

– Треба було причаїтися біля тренажерки і стежити позмінно: я, ти, Аська, Мілена, Вінзу, Адам і його дівчата, – випалив Войтек.

– В Адама тепер тільки одна дівчина, – уточнив я.

Войтек наполягав на тому, що саме час все пояснити.

Були зимові канікули, у нас було багато часу. Ми вирішили піти до спортзалу і зблизька придивитися до гангстера і його знайомих. Може, ми видивимося щось підозріле, а при нагоді ще й пошукаємо Беррі.

Проте наші плани змінилися. Не встигли ми вийти з дому і зробити кілька кроків, як Войтек несподівано загальмував так, що я впав на нього і прикусив собі язика.

– Ай! – завив я від болю.

– Тихо! – Войтек втиснувся в стіни. – Дивись! – Він вказав на ріг нашого будинку.

Я подивився через його плече. Під стіною стояв гангстер і розмовляв з якимось малим і товстим чоловіком.

– Тут? – запитав незнайомий чоловік, кілька разів стукаючи в стіну металевим прутом.

– Десь до цього рівня, – гангстер показав інше місце на стіні. – Я думаю, що такої ширини вистачить.

– Звичайно. З цього боку легко під’їхати машиною і завантажити товар. Це – вдале місце, – погодився той інший.

– Коли я все повирішую, як швидко ви це зробите? – запитав гангстер.

Маленький і товстий розсміявся.

– Я вас прошу, дірку в стіні можна зробити за п’ять хвилин, вистачить пачечки динаміту.

Гангстер теж зареготав, але ми не почули, що він відповів. Чоловіки пішли до іншої стіни.

Войтек подивився на мене, і його очі стали по п’ять копійок.

– Вони хочуть підірвати наш будинок? – Я зовсім не знав, що думати.

– Ні! Вони зроблять у будинку дірку, щоб потрапити всередину. Ніхто їх не помітить, бо тут ростуть густі кущі і за ними мало що видно. Вони пограбують будинок, винесуть здобич через отвір і завантажать на машину. Ти ж сам чув, – прошепотів Войтек.

А я чув – і не міг заперечувати очевидного.

– Ходімо, може, ми ще щось почуємо! – Войтек побіг уздовж стіни.

З іншого боку будинку є високий виступ, а нижче – стоянка. Гангстер і незнайомець саме спускалися.

– Краще, аби він нас не помітив! – попередив Войтек.

Ми не пішли тротуаром, а намагалися бігти вниз схилом, ховаючись серед засніжених кущів.

Бігти по заледенілому схилу виявилося завданням не з легких. Ви коли-небудь намагалися бігти згори вниз по льоду? Можете спробувати – зуб даю, що це завершиться ще тим сальто.

Раптом хтось заверещав:

– Обережно!

І в цю мить щось збило мене з ніг. Я гепнувся на лід, аж земля загула. Войтек впав поруч, а на нього полетіла Аська. Усі втрьох ми впали в кущі.

– Злізь з моєї руки! – крикнула Аська.

– Не кричи! – рознервувався Войтек.

Я виплутався з чийогось шалика і спробував встати, але, побачивши Аську, просто вибухнув сміхом.

Клапоть пухнастого снігу, що впав з найвищого куща, приземлився на її голову і стирчав, мов біла льодяна бурулька.

– Що?! – Аська покосила очима навколо, але так і не зрозуміла, з чого ми так регочемо. Вона потрусила головою – і сніг сповз на її кирпатий ніс і залишився там.

– Ха-ха-ха! – Войтек аж качався по снігу зо сміху.

Раптом Аська перестала звертати увагу на нас і тривожно почала роздивлятися навкруги.

– Де Мілена? – запитала вона ні з того ні з сього.

Оце так! Вони знову вдвох за нами стежили!

Я подивився під кущі, на які ми щойно впали. З великої кучугури… ви не повірите… стирчав чийсь черевик.

«Мілена!» – з жахом подумав я. Я схопився й одним ривком потягнув за шнурівки.

Але черевик був великий і чоловічий, тому точно не належав Мілені.

– А Мілена? Мілена! – кричала Аська.

– Не верещи! – наказали ми їй, згадавши про гангстера.

На жаль, ми запізнилися. «Мерседес» саме виїжджав на дорогу, а від Мілени залишилася тільки рукавичка, що лежала на краю стоянки.

Войтек підняв рукавичку і, тримаючи її за кінчик, підсунув Асьці під ніс.

– Вони її викрали! – заявив він загробним тоном. – Бачиш, чим може закінчитися стеження за братом!

І хоч Асьці зазвичай палець у рот не клади, та цього разу вона мовчала мов риба.

– Не гаймо часу, погнали за ними! – сказав я і, не чекаючи інших, помчав навскоси через стоянку. Я почув сопіння. Войтек біг за мною.

– Зав’яжи шнурівки! – В Аськи знову розв’язався язик і вона мусила хоч у чомусь дорікнути Войтеку.

Але й тут вона запізнилася, бо Войтек наступив на шнурівку і полетів уперед, як куля. Геп! Він зіткнувся з Ареком, який саме біг назустріч.

Арек загойдався, я підтримав його, щоб він не впав у сніг і знову не звинуватив мене в тому, чого я не робив.

– Ой-йой-йой! – Він стогнав і тер лоба.

– Гангстери викрали Мілену! – Войтек не звертав уваги на біль.

– Чи ти здурів. Хіба… – почав Арек.

– Аречку! Не біжи так швидко, будь ласка, – догнала нас засапана мама Арека.

Гучний рев автомобіля заглушив її слова. З-за повороту виїхав «мерседес». Ми глянули на нього. І тут мої очі, як очі моєї мами, стали по п’ять копійок. За склом я побачив. .. Мілену? А от і ні, не Мілену… я побачив… ви не повірите… плямистий пухнастий хвіст Беррі!

Це в моїй голові не вкладалося. Викрадення Мілени було явною дурницею, але викрадення Беррі – було удвадцятеро більшою дурницею. Навіть Войтек не переконає мене, що тепер пес на побігеньках у гангстерів. «Я в це ніколи не повірю», – подумав я, та все одно відчув себе винним через те, що не дотримав обіцянки, даної пану А Ти Хто.

Якби тоді я знав те, що знаю сьогодні, то я б почувався ще більш винним. Але про це я розповім за мить.