Автомобіль повернув на вулицю Садову – і зник. Я кинувся за ним, та, пробігши кілька метрів, передумав. Не було жодних причин доганяти автомобіль, який їхав дуже швидко.
Я повернувся. Тим часом справа із викраденням Мілени дещо прояснилася. Арек зустрів її, коли вона поверталася додому. Ми не були впевнені, чи варто йому вірити, тому побігли це перевірити.
Дівчата жахливі! Ви знаєте, що вона зробила?
Вона впала зі схилу разом з нами, але зупинилася в самісінькому низу, під стоянкою. Коли вона почула наш сміх, то подумала, що це ми з неї насміхаємося. Її це так обурило, що вона обтрусила сніг і, нічого нікому не сказавши, ображена на увесь світ, почимчикувала додому.
– Адам тебе шукає, він знає щось важливе про Беррі, – наприкінці додала вона так, ніби це повідомлення було найменш важливе.
Ну ні, любити її точно не можна!
Коли втомлені, важко дихаючи, ми забігли в будинок, задзвонив телефон. Я схопив слухавку.
– Кубо? – почув я голос тата. – Ми знайшли Беррі. Тільки… – зам’явся він.
– Де він?! – вигукнув я.
– Він зараз у ветеринарній клініці. Тільки…
– Чому він у клініці? Він не в гангстера?! – перебив я тата.
– Що ти плетеш? Пан Еміль, який купив у нас ділянку, його туди завіз, бо, бачиш-но, Беррі не в кращому стані. – 3 кожним словом голос тата все більше затихав.
– Але він живий?! – запитав я ще раз.
– Живий, тільки… ми можемо побачити його лише через дві години. Я заїду по тебе. А ти пообіцяй мені, що не побіжиш туди сам, – тато говорив дуже серйозно. – Обіцяєш?
Я мусив пообіцяти. Бо ж тато, нарешті, щось зробив, тому я не міг йому відмовити.
Ми сиділи, як на голках. Раптом Войтек схопився.
– Я зараз повернуся! – закричав він і вибіг з дому, як торнадо, а за ним помчала Аська.
Невдовзі вони повернулися страшенно задихані.
– Тримай! – Войтек всунув щось у мою руку.
Я подивився. Блиснули срібні заклепки. У моїй руці лежав нашийник – єдина пам’ять від тата Войтека.
– Ти… – Я шукав слова, які звучали б краще, ніж «супер».
– Свій хлопець, – мені допоміг дідусь Анджей.
– Ти – свій хлопець! – повторив я.
Колись я хотів запитати Войтека, чи він дружить зі мною тільки тому, що тренує силу волі, а зі мною ніхто більше дружити не хотів, але тепер це питання здавалося непотрібним. «У мене суперський друг, – подумав я, – і ще один – Вінзу, і… Бартек», – перераховував я і дивувався, що їх стало так багато. Я також згадав однокласників, які допомагали мені шукати Беррі, і про пані Марту, яка забула, що я для неї – більмо на оці, і тепер хвалила мене за всі зроблені уроки… «Беррі буде моїм», – з полегшенням сказав я.
– Це для Беррі, – сказала Аська, вказуючи на повідок.
– Ти теж – свій хлопець, – похвалив я її, чим розсмішив усіх.
– Чому гангстер взявся доглядати за Беррі? – почав дивуватися я.
– Ну, він крутить бізнес із твоїм татом і знає все про вашу сім’ю, навіть те, що ви шукаєте Беррі, – поспішив пояснити Войтек. – Але не хвилюйтеся, головне, що Беррі знайшовся.
Але ж якщо він турбується про Беррі, то він не може бути поганим. «Войтек, мабуть, помиляється», – подумав я.
– Дідусю, а чому пан, який купив нашу ділянку, турбується про Беррі? – запитав я.
– Тато попросив його повідомити нас, якщо на ділянку прийде велика, пухнаста клаповуха потвора, схожа на собаку, – сказав Адам.
Я подумав, що тато вдесятеро розумніший за мене. Я шукав Беррі скрізь, але не на ділянці. А я ж сам показав йому місце, де стоятиме його будка, «якщо раптом щось».
– Розумний пес, – похвалив дідусь.
Врешті приїхали тато з мамою. Я ні про що не питав, а просто хотів якнайшвидше побачити Беррі.
– Кубусю, – почав розмову тато, – Беррі був у дуже тяжкому стані. Пан Еміль знайшов його біля хвіртки на Мальовничій і завіз до лікаря.
– Що з ним сталося?
Батьки подивилися одне на одного.
– У нього пошкоджене одне око. Його доведеться видалити, – сказав тато.
– Око? – не міг зрозуміти я. Я думав, що він був ослаблений від голоду або хвороби.
– Хтось вдарив його камінцем. І влучив в око, розумієш?
Ми вже були на місці. Мама взяла мене за руку.
«Як можна було кинути в Беррі камінь?» – з жалем думав я. Він же такий розумний: я казав йому, що він житиме на ділянці – і він про це пам’ятав.
– А хто кинув? – запитав я.
– Цього ми не знаємо. Це точно була немудра людина. Але ми дуже раді, що пан Еміль зазирнув сьогодні на ділянку. Дякуємо вам за допомогу, – сказала мама.
Я повернув голову. В кутку за дверима кімнати очікування сидів величезний, мов Шрек, чолов’яга. Він привітався з мамою і татом.
– Ось цей молодий чоловік так наполегливо шукав Беррі. – Тато взяв мене за плечі.
«Я повинен простягнути руку гангстеру?» – завагався я.
– То це ти стріляв у мене лаком для волосся! – розсміявся гангстер. Він скуйовдив шорсткою рукою моє волосся, нахилився і прошепотів на вухо: – Рано чи пізно тобі доведеться мені це пояснити.
Я так сподіваюся, що гангстер не виявиться небезпечним злочинцем, але його слова звучали як погроза. Я ковтнув слину і вирішив хвилюватися про це пізніше. Ну, а що буде потім я, звісно, розповім вам… потім, чи не так?