– Я можу його побачити? – запитав я, бо міг думати тільки про Беррі.
З кабінету вийшов ветеринар, низький товстун з посмішкою від вуха до вуха.
– І як він? – запитав тато.
Ветеринар подивився на мене.
– Це твій пес? Не хвилюйтеся, він видужає. Око я не видаляв. Але чи буде він бачити, я зможу сказати після зняття пов’язки. Через кілька днів, – сказав лікар басом. – Він ще не прокинувся, але ви можете зайти.
Ветеринар широко відчинив двері кабінету.
Беррі лежав на довгому металевому столі. З-під пледа в клітинку, в який він був загорнутий, стирчали короткі ноги і пухнастий, занадто довгий хвіст. На одному оці, голові й шиї були пов’язки. Інше око було замружене. Він спав. Він виглядав жахливо, але це був Беррі. Занадто великий, занадто довгий, занадто потворний пес з симпатичною мордочкою.
Я обережно погладив його по відстовбурченому вушку. І відчув, як він тремтить. Раптом його повіка відкрилася і я побачив темне блискуче око. Воно дивилося на мене. Здавалося, що в ньому було стільки ж горя, скільки й радості.
Воно казало: «Як ти міг мене залишити? Я прийшов на ділянку, а тебе не було». Та воно також казало: «Я такий радий, що нарешті тебе знайшов». Воно питало: «Чому хтось зробив мені боляче?» І хотіло знати: «Ти тепер будеш завжди зі мною, правда ж?»
Я хотів прошепотіти: «Правда». Але не міг. Мені б довелося брехати. Я зрозумів: тепер мене чекає найскладніше завдання. Мені доведеться сказати Беррі, що в мене немає для нього дому, що він не житиме в будці навпроти тераси і що я його обманув.
Темне око пильно вдивлялося в мене.
– Я не можу, – прошепотів я і вибіг з кабінету.
– Кубо! – Тато вийшов за мною в кімнату очікування. – Лікар думає, що ти не хочеш напівсліпого пса.
– Неправда! – обурено вигукнув я. – Як я можу сказати Беррі, що в мене немає для нього дому? Що ми не будемо жити на ділянці, що…
Тато сів навпочіпки і міцно стиснув мої долоні.
– Коли ми продали ділянку, я пообіцяв, що якось це питання вирішу, пам’ятаєш, синку?
Я кивнув.
– Скажи Беррі, що в нього буде дім.
Я подивився на маму. Вона теж кивнула.
– Де? Пані Марта для нього щось знайшла? – запитав я.
– Ми знайшли. Територія – велика: бігати – не перебігати. Та ще й ми візьмемо його на посаду охоронця, ти не проти? – лагідно посміхався тато.
Я зрозумів, що він говорить про свою фірму. Приміщення складу стоять на великій площі. Поруч живе смішний пан Тадеуш. У нього є ворон, якого він навчив говорити. Вночі він сидить у сторожці на складі. Він кілька разів уже казав, що непогано було б мати пса, але я не звернув на це уваги.
«Беррі любить бігати, йому там буде добре», – радісно подумав я.
– Ну то як, ти не проти? – повторив тато.
Я міцно обійняв його за шию. «Він дотримав свого слова», – радів я.
Тієї миті я був готовий пробачити йому все, навіть бізнес із гангстером.
Я побіг у кабінет. Беррі трішки підняв голову.
– Лежи! Ти повинен швидко видужати. У мене є для тебе дім. Я буду щодня тебе відвідувати. Ми влаштуємо перегони, хочеш? – з надією запитав я.
Темне око повільно зарухалося, кудлате вухо затремтіло, і блиснула біла плямка.
– Я з дитинства боюся великих собак. – Мама стояла прямо позаду мене. – Я завжди від них утікала. Одного разу мене врятувала дірка в паркані, бо вони б точно мене догнали.
Я взяв її за руку і поклав на сухий ніс Беррі.
– Це моя мама, – сказав я псу. – Знаєш, мамо, йому треба запам’ятати твій запах. Тепер він тебе не скривдить, – згадав я слова пана А Ти Хто.
Я спостерігав, як моя мама обережно пестить білу плямку на відстовбурченому вушку Беррі.
– Мур, – задоволено муркнув Беррі і замружив темне око.
– Він говорить по-котячому! – розсміялася мама.
– Він знає багато мов. Це дуже розумний пес, – підтвердив я.
Мама ще трішки погладила голову пса, а він задоволено муркав. Якби мені не було соромно, я б теж замуркав від задоволення.