А тепер я маю пояснити стільки, що навіть не знаю, з чого почати. Мабуть, почну з Бартека. Нарешті його виписали з лікарні. На честь такої події мама вирішила влаштувати свято.
– Навіть не знаю, з приводу чийого видужання в нас свято, – зауважив дідусь, чухаючи Беррі за вухом.
– Точно! – розсміявся тато.
Дідусь думав про Беррі. Він, нарешті, теж видужав. На жаль, бачить він тільки на одне око, але він такий же мудрий, як і раніше. Тепер мама на нього не коситься. Зате вона перегодовує Беррі так само, як і мене, бо, мабуть, його вона теж полюбила. На щастя, останнім часом вона заповзялася перегодовувати Вінзу, тому ми трохи зітхнули з полегшенням. Він настільки худий, що переїдання йому поки точно не зашкодить.
Войтек, Вінзу і я навчили Беррі подавати газету, повзати і бігати біля ноги, а Аська з Міленою пошили йому комбінезон на негоду. Дівчата такі дивні, хіба ні?
– То що, вдягнемо Беррі в комбінезон і підемо на могилу пана Вєслава запалити свічку? Ти зможеш йому сказати, що тепер ти піклуєшся про песика, – запитально подивився на мене дідусь.
– Звісно, – не вагаючись притакнув я.
Без Беррі я не хотів іти на цвинтар, а тепер уже можна було. Мені вдалося дотримати обіцянку, хоч це забрало так багато часу.
Пані Марта похвалила мене перед усім класом за те, що я не забув про обіцянку, дану пану А Ти Хто. На святкування я запросив весь наш клас, навіть Арека, нехай він теж побачить, який він розумний – мій пес.
– Здається, ти про когось забув, – нагадав мені тато. Я подумав, що він говорить про гангстера.
– Тато, він – гангстер! – вирвалося в мене.
– Ти фантазуєш, як Войтек, – сказала мама.
– Чесне слово. Він хотів пограбувати підвал і прийшов до нас зі зброєю, – я вирішив розповісти батькам все, що знаю про велета.
– Ти стріляв у пана Еміля лаком для волосся?! Він же приходив поговорити з татом про купівлю ділянки, а ти його полакував?! – Мамині очі знову стали по п’ять копійок. Вона подивилася на тата, і вони разом гучно розсміялися.
– Я не знав, що ви продаєте ділянку! Я взагалі нічого не знав, – зауважив я.
– Ну так, це дійсно була наша помилка. Але ми не хотіли говорити тобі про проблеми, щоб ти не хвилювався, – зізналася мама.
– Я думаю, що ми повинні запросити пана Еміля і запитати його самого, чи він часом не гангстер, – запропонував дідусь Анджей, ховаючи у вусах посмішку.
Коли прийшли гості, ми так добре бавилися, що я забув про розмову з гангстером, але він не забув про мене.
– Ти мав розповісти мені про «лаковий» напад, – сказав він, посміхаючись на всі тридцять два.
– Я… – невпевнено почав я.
– Бо ви – гангстер! – випалив Войтек.
– Невже? – Велет підняв брови. – А чому ви так думаєте?
Ми говорили по черзі. Найбільше кортіло розповісти Асьці, хоч якраз вона мала знати найменше.
Я наближаюся до завершення історії, тому будьте обережні, бо саме тепер – момент істини.
Бабуся і дідусь велета, тобто пана Еміля, володіли в нашому місті двома будинками: одним, в якому ми живемо, і одним поруч з нашим. Потім будинки належали іншому власнику, а останнім часом пан Еміль намагався їх повернути собі. Він приїхав перевірити, в якому вони стані.
І оглядав підвали, бо там найкраще видно будь-які пошкодження.
– У сусідньому будинку я смикнув за замок – і двері випали разом з одвірком, тому у вашому підвалі я перевіряв таким самим способом, – розповідав він. – Я хотів оцінити, як дорого обійдеться ремонт. Коли я приїхав у ваше місто вперше, то запитав про пост поліції, бо мій друг – поліцейський. Я сподівався знайти його і порадитися, тому що планував збудувати кілька будинків для винаймання, бо я вже купив кілька ділянок.
– А навіщо вам дірка в стіні? – допитувався Войтек.
– Не дірка, а широкі двері. Я планую відкрити магазин меблів. Частину підвалу перероблю на склад, в якому мають бути широкі двері і зручний під’їзд для автомобілів.
– Магазин? У нашому будинку? – мама, здавалося, була не надто задоволена.
– А зброя?! – Войтек не хотів розлучатися з мрією про власного гангстера.
Пан Еміль розкрив поли піджака. Щось блиснуло. Це був футляр зі срібною блискавкою. Футляр для… мобільного телефону.
– Супер! – прокоментував Войтек, та не зміг приховати розчарування.
– Ну так… – пан Еміль підняв брови. – Ви оцінили мене за зовнішнім виглядом. Великий, лисий, у шкірянці та їздить на крутому авто – він точно злочинець, подумали ви, правда? Але це не найкращий спосіб дізнатися щось про людину. – Він погладив Беррі. – Тебе також багато людей оцінюють за зовнішнім виглядом, правда ж, песику?
– Мур! – погодився Беррі.
– Мене теж іноді так оцінюють, – розсміявся Вінзу. «І мене», – хотів додати я, але не додав, бо мені було соромно. Я подивився на Войтека – здавалося, що пояснення переконали його не до кінця, як Арека і маму. Тільки Аська преспокійнісінько запихалася залишками торта. Де в ній це все поміщається?!
– Мур, – Беррі скривив задумливу міну. Мабуть, він теж переймався питанням, де в Асьці це все поміщається.
Або, може, він думав про щось інше. Розумний пес повинен мати розумні думки, правда ж?
КІНЕЦЬ