Приземлився П’яточкин у своєму класі, якраз біля вчительського стола.
Він почув за спиною скрип, обернувся й побачив, як чорна класна дошка з намальованим на ній яблуком зачинилася, немов двері від протягу. Зникли зелений луг Баронії з різноцвіттям трав і маленький сріблистий палац, схожий на пенал, у стінах якого відображалися повільні й бліді хмари-літери…
* * *
– А ось нарешті й П’яточкин! – зраділа Борислава Бориславівна Борсученко, Вчителька Бо-Бо. – Щоправда, як завжди, із запізненням, але головне, П’яточкин, що ти з’явився. Тепер усі зібралися, ми продовжимо урок малювання й будемо малювати груші.
Бо-Бо зняла з голови синю шапочку із блакитними пушинками, сіла на стілець, схрестила ноги в золотавих капцях із пурпурними перетинками й полегшено зітхнула. До кінця перерви залишалося кілька хвилин.
П’яточкин розгледівся. Його однокласники вже не були сумні й бліді, як хмари в Гумовій і задушливій Баронії, їх немов розфарбували соковитими барвами. Із рум’янцями й ластовинням, темно- і світловолосі, у строкатому одязі, вони весело перемовлялися й жували прихоплені з дому яблука й бутерброди.
* * *
П’яточкин скривився від болю – важка, обмотана гіпсом рука мляво висіла вздовж тіла. Вона не лежала як слід у ганчір’яній петлі, якої чомусь просто не було. Правицею Петрик підняв хвору руку, підтягнув до живота.
– Дай підв’яжу! – До П’яточкина підійшла Катруся. Спочатку вона заледве відірвала від бинтів осінній листок і при цьому пробурчала: «Вічно до тебе якесь сміття чіпляється!» Потім накинула Петрикові на шию скакалку, зав’язала її кінці і в кільце, що утворилося, обережно поклала хвору Петрикову руку.
Петрик звернув увагу на її зачіску – пишне волосся було зібране різнобарвними гумками в тоненькі хвостики. Цікаво все-таки, скільки їх? Треба буде потім полічити, подумав чомусь Петрик із радістю, яку щосили намагався не виказувати.
– Чого ти так дивишся, П’яточкин? – хихикнула Катруся й узяла в нього з руки зім’ятий аркуш паперу – лист однокласників. Вона розгладила його й швидко пробігла очима.
– Ага! – вигукнула вона голосним шепотом. – Тепер я все зрозуміла. Ти ж «О» у своєму імені до кінця не дописав! Ось чому твоя підв’язка в Гумового Барона в руках і залишилася. Нехай йому буде сувенір на пам’ять! Нехай він завжди пам’ятає, з яким задоволенням допомагав тобі імена друзів витирати. Мені навіть страшно подумати, що було б з тобою, якби ти раптом не здогадався, що можна написати не Петрик, а просто Петро?! – Катрусині очі від цієї жахливої думки стали круглими й вологими.
Але вже наступної миті Катруся по-дружньому ляснула П’яточкина по плечу.
– Але ж цікаво, де ти загубив свою курточку? Ох, ти, образливий Петрику П’яточкин! Та нічого, не переймайся, рука загоїться і все знову буде добре!