Лілі та Джесс кинулися слідом за кішкою. Руда тваринка бігла по газону Гартів у бік Блискучого струмка, що протікав обіч саду.
– Дуже дивно, – зауважила Джесс задихаючись, поки вони бігли за кицею. – Зазвичай коти й кішки тримаються подалі від води.
Тато Лілі вимостив каміння через струмок, щоб люди могли безпечно перейти на протилежний бік. Кішка стрибнула на перший камінь. Опісля озирнулася через плече на дівчат і нявкнула.
Темні очі Лілі округлилися від здивування.
– Вона не тікає, – промовила дівчинка. – Мабуть, кішка хоче, щоб ми йшли за нею!
Розмахуючи рудим хвостиком, киця пострибала далі, і дівчатка швидко побігли слідом. На другому боці струмка, на Ясній луці, вони побачили величезний дуб. Дарма що літо було в розпалі, на ньому не росло жодного листочка. Тато Джесс, учитель природничих наук, сказав їм, що дерево засохло.
Та коли киця наблизилася до того дуба, сталося щось неймовірне. На кожній гілці почало проростати листя: воно було яскраво-зелене й блищало на сонці, мов посипане золотим пилком. На дерево посідали пташки та заходилися щебетати, а джмелі та метелики стали кружляти навколо жовтих квітів під ним.
– Дерево ожило! – вигукнула з подивом Лілі. – Як таке може бути?
Джесс потерла очі: вона не вірила побаченому!
Тим часом руда кішка терлась об стовбур і вказала лапкою на дивні позначки.
Джесс опустилася навколішки, щоб погладити її шовковисту шерсть.
– Це прозвучить, як щось неймовірне, але гадаю, кішка до цього якось причетна!
Лілі кивнула, а тоді вигукнула:
– Поглянь! На стовбурі вирізьблено напис.
Джесс обійшла навколо дерева, читаючи напис:
– Ліс Дружби.
Кішка нявкнула і вказала лапкою на напис.
– Може, вона хоче, щоб ми сказали це голосніше? – здогадалася Джесс. – Ліс Дружби! – крикнула вона.
Кішка знову нявкнула й потерлася спершу об ноги Лілі, потім Джесс, і вдруге вказала лапкою на вирізьблені слова.
– Ага! – здогадалася Лілі. – Вона хоче, щоб ми прочитали разом!
І дівчата проказали:
– Ліс Дружби.
У ту саму мить на стовбурі з’явилися дверці! Вони сягали дівчатам до плечей, а посередині була ручка у формі листка.
– Oгo! – здивувалася Джесс, і коли взялася за ручку, очі її сяяли від захоплення.
Лілі також потягнулася до ручки, а тоді засумнівалася.
– Гадаєш, ми повинні відчинити двері? – запитала. – Ми ж не знаємо, що за ними.
– Тож-бо й є! – усміхнулася Джесс. – Дізнаймося! – І, повернувши ручку, відчинила дверцята.
Назовні вихопилось яскраве золотаве світло.
Киця поглянула на дівчат, неначе прохаючи своїми зеленими очима йти за нею, і заскочила всередину.
Джесс простягнула руку Лілі.
– Готова? – з усмішкою запитала вона.
Лілі всміхнулась у відповідь і взяла подругу за руку.
– Вперед!
Глибоко вдихнувши, дівчата переступили поріг. Шкіру дивно пощипувало, а очі мимоволі мружилися, поки золотаве сяйво не зникло. Пройшовши трохи, подружки опинилися на залитій сонцем галявині посеред лісу.
На високих деревах виблискувало листя, різнобарвні голівки квітів хилилися від легкого подиху вітру, а землю вкривав м’який пружний мох.
– Неймовірно, – промовила Джесс. – Як усе це помістилось у стовбурі дерева?
Лілі знову взяла Джесс за руку. Вона тремтіла від захоплення.
– Для всього цього існує лиш одне пояснення…
Джесс кивнула, і вони воднораз вигукнули:
– Чари!
– Тут так гарно! – зауважила Джесс. – Але чому киця привела нас сюди? – дівча роззиралося на всі боки. – І куди вона поділася?
Лілі придивлялася до рожевих квіточок із тонкими, немов папір, пелюстками, сподіваючись мигцем побачити руду шерстку. Запах квітів був дуже знайомий.
– Вони пахнуть, як цукрова вата! – вигукнула дівчинка. – Тут навіть квіти чарівні!
Тоді щось дивне привернуло її увагу. В дуплі одного з дерев містилася маленька хатинка.
– Поглянь! – вигукнула Лілі.
– Клас! – відповіла Джесс. – Але звідки тут узявся іграшковий будиночок?
На одному з вікон ворухнулася завіса. Похитавши головою, Джесс подумала: «Гм. Навряд чи хтось може поміститися в тій хатинці».
Та коли дівчатка пильніше роздивилися довкола, їхні очі від подиву розширилися: на галявині розкинулося багато таких маленьких хатинок. Деякі з них тулилися при корінні дерева. Одна, з дашком, укритим мохом, частково навіть вросла в землю. Біля іншої, дерев’яної з білими цятками на даху, стояли столики й стільці, що сягали дівчаткам колін. На ній була вивіска, а на вивісці напис: Кав’ярня «Мухомор».
Раптом двері до кав’ярні з тріском зачинилися. Зсередини почувся гул стривожених голосів.
Від подиву Лілі розкрила рот.
– У цих маленьких хатинках хтось живе, – промовила вона. – Але хто?