Ліс Дружби

– Звірі, що населяють Ліс Дружби, – пролунав голос.

Дівчата обернулися, очима намагаю­чись відшукати того, хто говорив.

І дуже здивувалися, коли побачили їхню знайому – руду кицю. Усміхнена, випроставшись на повен зріст, та стояла на двох задніх лапах, увишки дістаючи дівчатам до плечей. Джесс помітила, що на шиї в неї висів блискучий шарф.

За кілька секунд дівчинка нарешті спромоглася вичавити із себе слово.

– Ти вмієш говорити, – зачудовано промовила вона. – І ти виросла!

Киця засміялася, зблиснувши своїми зеленими очицями.

– Насправді це ви зменшилися! І сталося таке, щойно ви ввійшли в дерево, – відповіла вона.

– Ой, то ось чому я відчувала те пощи­пування на шкірі! – вигукнула Джесс.

Кішка кивнула головою.

– Мене звати Золотуня. Джесс та Лілі, ласкаво просимо вас до Лісу Дружби!

Лілі охнула.

– Ти знаєш наші імена!

Золотуня знову кивнула.

– У вашому світі я не могла говори­ти, – пояснила вона, – але розуміла, про що говорите ви. Всі тутешні звірі ходять випростані й розмовляють, як і я.

Дівчата стали захоплено роззиратися.

– Ліс повен тварин, що вміють говорити, – промовила Лілі. – Це неймовірно!

Золотуня склала лапки рупором і прокричала:

– Агов! Виходьте всі! Познайомтеся з Джесс та Лілі!

Маленькі двері в корінні дерев відчинились, і звідти визирнув кріт. З інших дверей вийшло білченя в краватці-метелику й пострибало до дівчат, зі свистом розсікаючи хвостиком повітря. Одні за одними стали відчинятися двері хатинок і все більше тварин виходило назовні, збираючись навколо Лілі та Джесс.

– Я – Гappi Колючка, – назвався маленький їжак, пробравшись до них із гущавини рожевих квітів.

– Приємно познайомитися, – відповіла Лілі й присіла, щоб полоскотати Гаррі носика. Той лоскіт змусив його засміятися. Дівчинці не вірилося, що вона розмовляє з їжаком.

А ось підбігло кошеня з рюкзаком на спинці.

– Мене звати Белла Смугаста Лапка, – промовила тваринка. – А ви що за звірі? Занадто високі, як на зайців, а крил не маєте, тож гадаю, ви не пташки…

– Ми – дівчата!

Джесс почухала м’яке Беллине підборіддя, і від задоволення кошеня замурчало.

– Ніхто зі звірів раніше не бачив людей, – пояснила Золотуня. – Саме тому вони й поховалися.

Аж ось із дерева до них злетів птах завбільшки майже як дівчата.

– Капітан Ас до ваших послуг, – промовив він. На птахові був шолом льотчика з емблемою та написом «Повітряні мандрівки Аса». Він підняв одне крило, віддаючи честь.

– Це лелека! – прошепотіла Лілі до Джесс і теж привіталася.

З кав’ярні «Мухомор» вийшло двоє зайців. Один у піджаку офіціанта, друга у фартуху, з якого вона струшувала борошно.

– Раді з вами познайомитися, – озвався офіці­ант. – Ми пан та пані Довговусики.

За їхніми спинами стояло зайченя з бузковою стрічкою на шийці. Воно було таке маленьке, що, як здалося Лілі, з легкістю помістилося б на долоні.

– Я – Люсі Довговусик, – квапливо промовило зайченя. Ви такі високі. Скільки вам років? Ви теж живете в Лісі Дружби? Як…

Золотуня перервала її своїм веселим сміхом.

– Лілі та Джесс уперше в Лісі Дружби. Покажеш їм тут усе?

Люсі аж підстрибнула від щастя.

– Можна мені? Можна? – запитала вона в мами з татом.

– Авжеж, – відповіла пані Довговусик. – Не відставай від Золотуні й тримайся подалі від неприємностей.

Навколо вже зібралося багато тварин. Дівчата попрощалися.

– Бувайте! – клекотав капітан Ас. – І повертайтеся!

Дівчата обмінялися жвавими поглядами і в супроводі Золотуні і Люсі рушили крізь хащі. Повітря повнилося п’янким ароматом квітів, а на порослій мохом землі виблискували, немов малесенькі зорі, краплини роси.

– Золотуню, ти ж була раніше в «Лапці допомоги»? – запитала Лілі по дорозі. – Ми обидві тебе впізнали. Чому ти нас привела сюди?

– Ще малим кошеням я могла мандрувати з Лісу Дружби до вашого світу, – пояснила Золотуня. – Якось у вашому світі я поранила лапку, і одна чуйна пані принесла мене до вашої лікарні.

Золотуня розповіла Люсі, як Лілі та Джесс доглядали за нею, аж поки вона не одужала.

Очі Люсі світилися від захвату.

– О, який добрий вчинок! Я така щаслива, що ви завітали в наш Ліс Дружби, – сказало зайченя.

– Я ніколи вас не забувала, – вела далі Золотуня. – Я знала, що ви завжди прийдете мені на допомогу.

– Золотуню, у тебе неприємності? – запитала Джесс. – Що сталося?

– Гадаю, Ліс Дружби в небезпеці, – Золотуня стишила голос, щоб її не почула Люсі. – Кілька днів тому я йшла додому з повним ягід кошиком, коли бачу – за деревами стоїть висока жінка в плащі. Я вже збиралася привітатися, аж вона зупинилася й зірвала квітку. Красиві жовті пелюстки почорніли в її руках і враз перетворилися на попіл!

Лілі охнула:

– Ой лишенько! Хто вона така?

– Не знаю, – вусики Золотуні тремтіли. – Боюся, вона може нашкодити Лісові Дружби.

У Джесс по тілу пробігли мурашки. Вони цього не допустять!

– Не хвилюйся, Золотуню, – підба­дьорила Джесс. – Якщо ця незнайомка замислила щось лихе, ми її зупинимо.

– Можеш на нас розраховувати! – додала Лілі.

– Дякую, – промовила Золотуня й узяла дівчат за руки. – Ось ми й дійшли! Ласкаво прошу до моєї господи!