Стережись, Грізельдо!

Сяюча куля перетворилася на дощ жовтих іскор, які розчинилися в повітрі, відкривши Грізельду. Зелене волосся відьми розтріпалося й переплелося, мов зміюччя.

Люсі сховалася під кущ, але Джесс, Лілі та Золотуня не зрушили з місця.

– Не думайте, що ви мене здолали! – закричала відьма. – Ви зупинили бабайок цього разу, але я знайду спосіб привласнити Ліс Дружби!

Дарма що ноги Джесс тремтіли, вона ступила крок уперед.

– Не спрацює, Грізельдо! – промовила дівчинка. – Хоч би що ти там вигадувала, ми зупинимо тебе!

Грізельда низько нахилилася, примруживши очі. Коли вона говорила, Джесс відчувала її холодний подих.

– Дві дівчинки й кішка мені не перешкода, – прошипіла відьма. – Краще не ставайте мені на дорозі!

Вона клацнула пальцями й зникла в спалаху іскор.

Настала тиша, яку порушила Лілі.

– Насправді їй краще не ставати нам на дорозі.

Джесс кивнула.

– Золотуню, ми допоможемо оберігати Ліс Дружби.

Киця взяла кожну з дівчаток за руку.

– Я знала, що не помилилася в вас, – усміхнулася вона. – Ходімо, відведемо Люсі додому.

*

– І тоді, обліплені пелюстками, бабайки повтікали, – промовила Джесс, завершуючи історію про їхні пригоди, яку вона розповідала звірятам у кав’ярні «Мухомор».

Пан та Пані Довговусики міцно пригорнули Люсі.

– Ми такі вдячні вам за те, що ви порятували нашу донечку, – схвильовано проказав пан Довговусик.

– Слава Золотуні та дівчатам! – вигук­нули Гаррі Колючка і Белла Смугаста Лапка. – Вони зупинили відьму!

Звірі підхопили хвалу, а лелека капітан Ас кружляв у небі над ними.

Поки пан Довговусик розпитував про нещасну Чарівну Шипшину, пані Довго­вусик пішла заварити святкового чаю.

– З часом вона знову зацвіте, – пояснила Золотуня. – Деяким квітам у лісі завдано шкоди, але більшість урятовано.

Трохи згодом пані Довговусик гукнула:

– Чай готовий!

На столах у кав’ярні було повно смачної їжі. В чашки із жолудів пан Довговусик налив ожинового соку та полуничного лимонаду.

Всі їли медові канапки та млинці з листям салату, помідорами чері й редискою. Потім пригощалися маковим кексом із глазур’ю та вишенькою зверху. Пані Довговусик сказала, що кекси для Лілі та Джесс завбільшки з печиво, тож вони обов’язково мають з’їсти хоч по одному кожна!

Коли всі поїли, капітан Ас налив собі полуничного лимонаду, аж раптом між деревами помітив пана Мудруна.

– Oгo! – промовив капітан. – Останнім часом не часто ми бачимо пана Мудруна!

– Оплески для пана Мудруна та його листкового бластера, – вигукнула Джесс. – Тричі слава панові Мудруну!

– СЛАВА! СЛАВА! СЛАВА!

Джесс повернула бластер сичеві, і старий пан випадково натиснув важіль, осипаючи Люсі хлібними крихтами.

– Я хотів сказати, – озвався пан Мудрун. – Я е…

– Прошупаю, – промовила Золотуня, і всі засміялися. А тим часом Люсі облизувала крихти з тарілки.

Лілі подала панові сичу тарілку з канапками й кекс.

– Що за день! – сказала Джесс, доїдаючи кекс.

– Дивовижний! – погодилася Лілі. – От тільки, мабуть, моя мама хвилюється, куди ми зникли. Час повертатися додому.

Вони попрощались, і Золотуня відвела дівчаток до красивого золотолистого дерева неподалік галявини.

– Це – Дерево Дружби, – сказала Золотуня і торкнулася лапкою стовбура. І враз у тому місці з’явилися дверці, точнісінько такі самі, як на Ясній луці.

– Золотуню, – раптом серйозно мовила Лілі, – Грізельда не жартувала. Вона не облишить спроб вигнати звірів із лісу.

Золотуня зітхнула.

– Твоя правда, відьма знайде інший спосіб нашкодити лісові. Можливо, вона нападе на Сріблясте джерело, де починається річка, або ж на Благодатне дерево, там ми беремо нашу їжу…

– Тоді ми зупинимо її, – рішуче промовила Джесс. – Обіцяємо!

Золотуня обійняла дівчат.

– Дякую. Якщо Грізельда знову завда­ватиме неприємностей, я прийду по вас.

Лілі відчинила дверці.

– Прощавай, Золотуню! – вигукнули дівчата. – Побачимося!

Вони ввійшли в яскраве золотаве світло. І коли воно розсіялося, знов опинилися на Ясній луці.

– Невже це справді відбулося з нами? – запитала Лілі.

– Гадаю, так, – відповіла Джесс. Дівчата озирнулися. Дверці зникли, але літери, вирізьблені на стовбурі, лишилися.

– Це був не сон! – прошепотіла Лілі. – Ліс Дружби – справжній!

– Мабуть, вже дуже пізно, – сказала Джесс і поглянула на годинник. Вона насупилася. – Неймовірно! Ми повернулися в той самий час, коли пішли звідси.

Лілі здивувалася.

– Виходить, час зупинився, доки ми були в Лісі Дружби? Oгo! Послухай, Джесс. Лишімо це в таємниці?

– Авжеж! – погодилася Джесс. – Це будуть лише наші чарівні друзі. Все одно нам ніхто не повірить.

Засміявшись, дівчата пострибали по камінню через річку назад до лікарні для тварин. Коли вони проходили через ворота, мама Лілі помахала їм.

– Добре провели ранок? – запитала вона.

– Еге ж, – відказала Лілі. – Найкращий початок канікул. Поки що все було… – і поглянула на Джесс.

Дівчата засміялись і проказали:

– Чарівно!

Кінець І частини