Золотава гостя

Джесс Форестер та її найкраща подружка Лілі Гарт обідали на кухні маленького будиночка, в якому Джесс жила разом із татусем.

– Я так наїлася! – промовила Лілі, погладжуючи свого животика. – Піца, яку приготував твій тато, просто неймовірна!

Джесс усміхнулася.

– Яке щастя, що ти живеш через дорогу: можеш приходити щоразу, як він її готує.

– Радий, що тобі сподобався обід, – промовив пан Форестер, увійшовши до кухні. – То що плануєте робити далі?

– Звичайно ж, збираємося відвідати тварин! – відповіла Джесс.

У старенькому сараї позаду будинку батьки Лілі влаштували лікарню для звірів «Лапка допомоги». Дівчатка люблять там бувати і доглядати тваринок.

– Сьогодні вранці прибуло маленьке поранене лисеня, – зауважила Лілі, – найперше маємо навідатися до нього.

Джесс кивнула, і її русяві кучерики затанцювали.

– Хороша ідея, – промовила вона. – Найкраще в літніх канікулах те, що ми днями можемо проводити час із тваринами!

– Стривайте! – вигукнув пан Форестер. – А куди слід поставити брудні тарілки?

– У мийку! – проспівали хором Лілі та Джесс.

Складаючи тарілки в раковину, Джесс почула тихий звук, подібний на дряпання.

– Послухайте! – сказала вона. Шкр-ш-ш-ш… шкр-ш-ш-ш… шкр-ш-ш-ш…

– Звук неначе лунає з-під вашої раковини, – промовила Лілі.

Дівчинка присіла подивитися, що там. Лілі заклала своє коротке темне волоссячко, підстрижене під каре, за вуха й прочинила дверцята шафки.

– О! – видихнула вона.

Всередині сиділа найпрекрасніша крихітна брунатна мишка з такими рожевими й напівпрозорими вушками, що дівчатка майже могли дивитися крізь них. Мишка кліпнула маленькими очицями-намистинками, а потім утекла, сховавшись за совком.

– Яка ж вона мила! – проказала Лілі.

Пан Форестер засміявся.

– Таки справді дуже мила, але вона не може залишитися тут. Нам треба її впіймати!

Він попорпався в шухлядах і дістав звідти довгасту прямокутну пластикову коробку з маленькими дверцятами на одному кінці.

– Бачите? – сказав він. – Як тільки мишка попадеться всередину, дверцята за нею зачиняться. І потім ми зможемо випустити її в безпечному місці. Але спершу, – провадив він, – треба знайти щось таке, що привабило б мишку забігти в коробку.

– Мабуть, миші люблять шоколадки! – припустила Джесс.

– І арахісове масло! – додала Лілі. – Спробуймо потроху того й того.

Вони встановили пастку біля кухонної шафки, і дівчатка, попрощавшись із паном Форестером, подалися Барвистим провулком до лікарні для звірів. Подружки пройшлися по саду та зупинилися біля загону з дикими зайченятами. Поглянувши на них, зайченя з перебинтованою лапкою повільно пострибало до паркану.

– Подивися на той рухливий маленький носик, – проворкотіла Джесс.

Лілі всміхнулася.

– Він нагадав мені про інше зайченя, маленьку Люсі Довговусик. Я досі не можу повірити, що з нами сталася така пригода в чарівному лісі!

Джесс кивнула.

– І справді було неймовірно: дивовижні звірятка, що балакали, їхні милі маленькі хатки… і Золотуня!

Золотуня – чарівна киця, яка одного разу стала пацієнткою лікарні «Лапка допомоги». Вона відвела дівчаток до таємничого Лісу Дружби, щоб ті допомогли здолати капосну відьму Грізельду. Відьма замислила позбутися геть усіх звірів, щоби ліс дістався лише їй. Дівчатка минули загін, який пан та пані Гарт збудували для поранених борсуків. Поблизу нього росло кілька дерев, у затінку яких заховалася пара оленят, кожне з гіпсовою пов’язкою на одній лапці. Тваринки сполохалися і, кліпаючи своїми довжелезними віями, щось роздивлялися.

Джесс повернулася туди, куди вони спрямували свій погляд. На одному з дерев з’явився золотий спалах.

– Поглянь! – скрикнула вона. – Це ж Золотуня!

Кішка із золотавою шерсткою спритно стрибнула крізь гілля й опустилася на траву. Підбігши, дівчатка присіли, щоб погладити її шовковисту голівку.

– Яка радість, Золотуню, бачити тебе! – мовила Лілі й звернулася до Джесс: – Золотуня казала, що знайде нас, якщо Грізельда знову задумає щось лихе. То ось, Золотуню, чому ти тут?

Киця нявкнула й побігла до Блискучого струмка, що протікав біля саду пана та пані Гарт. На мить спинившись, вона озирнулася на дівчаток.

– Золотуня хоче, щоб ми йшли слідом за нею! – скрикнула Джесс. – Мабуть, вона знову веде нас до Лісу Дружби!

Золотуня стрибала з камінця на камінець, перетинаючи струмок, і дівчатка побігли слідом. Так вони опинилися на Ясній луці, де височів сухий дуб. Щойно киця наблизилася до нього, як на гілках попробивалися листячко і квіти – і враз дерево ожило. Джмелі й метелики закружляли навколо жовтих квітів під деревом, з гілля долинав пташиний спів.

Золотуня лапкою торкнулася літер, вирізьблених на корі дуба.

– Нам обом слід прочитати це, пам’ятаєш? – промовила Лілі й відчула приємне хвилювання.

Джесс кивнула голівкою і почала рахувати:

– Один, два, три…

– Ліс Дружби! – промовили дівчатка.

За мить на стовбурі дерева з’явилися дверцята, що сягали дівчаткам до плечей. Джесс простягла руку до клямки у формі листочка й відчинила двері. Назовні вихопилось яскраве золотаве сяйво.

Нявкнувши, Золотуня стрибнула в прочинені двері. Джесс поглянула на Лілі і всміхнулася:

– Готова?

– Аякже! – сказала Лілі. Вони взялися за руки й ступили всередину, слідуючи за Золотунею до Лісу Дружби.