До цього часу уроки англійської мови вела пані Брай, але тепер пані Брай чекає дитину, тому їй на зміну прийшов новий учитель. Здається, у нього за вухом є татуювання! Каєтан чудово знає, що таке татуювання. У нього ж є старша сестра, яка постійно наклеює собі татуювання, але Кароль сказав, що татуювання вчителя англійської відрізняється, бо воно – назавжди.
Цікаво, як виглядає татуювання назавжди?!
Каєтан не міг дочекатися уроку англійської, хоч він трохи його побоювався. Від хлопців із четвертого класу він чув, що татуювання роблять собі папуаси, а мама Толека каже, що татуювання роблять лише дегенерати, яких слід тримати подалі від дітей. Пані Емілія навіть хотіла написати заяву в дирекцію. Вона вважає, що це – неприйнятно, аби хтось такий викладав у школі.
Каєтан не знає, кого б він більше хотів бачити вчителем – папуаса чи дегенерата. І одне, й інше здавалося йому дуже цікавим і водночас дуже страшним… Він роззирнувся в класі. Усі вже сиділи на своїх місцях. Пані Уля Полянка оголосила, що новий учитель зараз прийде, і попросила їх хвильку зачекати, а сама почала писати щось у журналі.
– Мабуть, у нього величезна губа, – сказав Кароль. – У папуасів великі губи.
– А якщо він прийде голий? – перелякався Каєтан. – Я бачив фільм про папуасів, і там вони танцювали без трусів. На них були тільки якісь ганчірки і намисто на шиї.
Кароль загиготів.
За мить Каєтану це здалося смішним і він також загиготів.
– Гірше не буває, – зітхнув Толек. – Я б не зміг танцювати в намисті.
Та Каєтан вважав інакше.
– Ну, я не знаю… – сказав він. – Вони виглядали круто. У них були списи і проколені носи. Але я не бачив татуювання.
– Гірше не буває, – Толек свою думку не змінив. – Учитель англійської не папуас, бо мама мені б сказала.
– О ні! – засмутився Кароль. – Ти думаєш, що він – дегенерат?
– Якщо він прийде не голий і не в намисті, то зуб даю, що він – дегенерат, – заявив Толек тоном, з яким важко було сперечатися.
Раптом двері відчинилися.
Учні замовкли. До класу увійшов новий учитель. Він був високий, усміхнений, у нього було каштанове волосся, і – найголовніше – він був одягнений. Пані Уля Полянка радісно з ним привіталася.
– А ми чекали на вас з нетерпінням! Я вже почала перейматися, що ви не доїдете. Діти, – звернулася вона до класу, – я залишаю вас із паном Артуром.
Класна керівничка вийшла, а новий учитель відрекомендувався:
– Доброго дня. Мене звати Артур Гвінейський, і я викладатиму у вас англійську мову. Пані Уля сказала, що у вас чудовий клас. Я неймовірно радий. І вже не можу дочекатися, щоб познайомитися з вами ближче.
У пана Артура був приємний голос, і коли він говорив, то смішно ворушив бровами.
Каєтан пильно вдивлявся у вчителя. Де ж це татуювання? Він запитав Кароля, але приятель теж не бачив татуювання.
Раптом вчитель відвернувся і… ось воно. Ура! Каєтан помітив… дракончика.
Синенький маленький дракончик, який ніби присів на шиї у вчителя англійської, якраз за вухом. Каєтану дракончик дуже сподобався. Він помітив, що Кароль теж оцінив, бо в того аж очі загорілися. І навіть Толек виглядав зацікавлено. Принаймні він не зітхнув, як зазвичай: «Гірше не буває».
Пан Артур написав на дошці своє ім’я. Потім він записав адресу електронної пошти. І попросив писати йому завжди, якщо в нас чи в наших батьків виникнуть питання. І хоча він був одягнений і зайшов до класу без списа, Каєтан усе ще сподівався, що він таки виявиться папуасом.
Йому зовсім не хотілося, щоб такий прикольний учитель виявився дегенератом.
– Спершу я б хотів вас попросити також представитися, – промовив пан Артур і відразу ж додав: – Звісно, якщо ви не хочете перед тим дізнатися щось про мене.
– Так! – вигукнув Толек. – Ви знайомі з папуасами?
Пан Артур підвів брови. Мабуть, це питання його здивувало.
Кароль почервонів від хвилювання, але Каєтан подумав, що Толек досить спритно все обіграв… Якщо вчитель відповість, що знайомий, то він може бути одним із них. Принаймні існує такий шанс.
– Я очікував трохи інших запитань, – відповів він. – Ти мав на увазі жителів Папуа-Нової Гвінеї? – перепитав учитель.
Та Толек поняття не мав. Він скорчив дурнувату міну і благально поглянув на Каєтана. Але Каєтан не міг йому допомогти, бо він теж не знав. Він уперше чув назву Папуа-Нової Гвінеї. Він загадувався, чи це, випадково, не будинок відпочинку. Зі свого досвіду він знав, що будинки відпочинку можуть мати дуже різні назви. Наприклад, торік вони жили в «Сонячному баобабі». Голих людей там не було, але до озера всі ходили в купальниках. Каєтан вирішив ризикнути.
– Звісно, йдеться саме про них! – крикнув він.
Пан Артур Гвінейський кивнув.
– Особисто папуасів я не знаю, але я читав книгу про їхні звичаї.
Каєтан засмутився. І Кароль засмутився. І навіть Толек засмутився.
Каєтан подумав, що це несправедливо. Він ще навіть не познайомився добре із новим учителем, а вже мусить із ним розпрощатися. Хоча… Може, мама Толека передумає й вирішить, що дегенерат усе-таки може залишитися в школі? У нього ж така елегантна сорочка!
І хоча пан Артур розповідав після того різні кумедні речі (наприклад, про те, як він їв колись червону солодку вату і весь нею замурзався, тому, коли мама його побачила, то страшенно налякалася), проте хороший настрій до Каєтана не повернувся.
Повернувся він зі школи не «в шоколаді».
– І як там новий учитель? – запитала мама.
– Добре…
– Оце й усе? – здивувалася мама. – Хоча, звісно, ти його ще замало знаєш, аби щось сказати.
– Ага… – Каєтанові зовсім не хотілося пояснювати. Тому він швидко запитав: – А коли хтось італієць, як-от дядько Філіп, то хіба він може не знати жодного італійця?
– Гм-м… – замислилася мама. – Думаю, що ні. Можна не знати італійську мову, можна не жити в Італії, але, взагалі-то, людина ж знає принаймні маму чи тата.
– Не обов’язково. А якщо дитину всиновили? – втрутилася Майка.
– Ти маєш рацію…
– Всиновили? А що це таке? – зацікавився Каєтан. У пана Артура Гвінейського з’явився шанс.
Майка, жуючи жуйку, пояснила:
– Це коли твої батьки тебе кидають, а чужі батьки тебе підбирають.
– Майко! Що ти таке кажеш! – вигукнула мама. – Не мороч братові голову. Знаєш, Каєтанчику, іноді трапляється таке, що батьки не можуть виховувати власних дітей. Дуже хочуть, але не можуть. Тоді вони йдуть до такого спеціального будинку і кажуть: «Будь ласка, знайдіть для моєї дитинки найкращу маму і найкращого тата». І там швидко знаходять нових батьків.
Ці нові батьки тоді дуже щасливі, бо давно чекали на такий чудовий подарунок. Вони забирають дитинку додому, турбуються про неї і дуже її люблять. Це називається «усиновлення».
– А чому батьки не можуть виховувати своїх дітей?
– З різних причин…
– Іноді вони помирають, – бовкнула Майка.
Каєтан дуже засмутився. Невже і його батьки можуть померти? Йому захотілося плакати.
– Я не хочу, щоб ви помирали!
Мама подивилася на Майку з докором і обійняла Каєтана.
– Ми зовсім не плануємо помирати! Ні тато, ні я. Ти тільки подивися! – мама скорчила смішну міну і зробила свій коронний номер – качиний пірует. Вона виглядала дуже смішно. Каєтан завжди з цього сміявся, особливо коли мама по-качиному хитала дупцею. Цього разу його це теж розсмішило.
Розреготалася навіть Майка, яка взагалі-то завжди вважала, що дорослі не повинні робити з себе посміховиськ. Але іноді вона про це забуває і дозволяє мамі поблазнювати.
Майка підійшла до братика і погладила його по голові.
– Не бійся, малий, – прошепотіла вона. – Тато й мама нас страшенно обожнюють і житимуть вічно.
Каєтанові цього було досить. Він знову почав думати про пана Артура.
– А що б ти вдіяла, якби я зробив собі татуювання? – запитав він у мами.
– Але ж у тебе вже було татуювання на канікулах, – зауважила вона.
– Це була наклейка, а я маю на увазі справжнє.
– Таким малявкам не роблять, – сказала Майка.
Мама кивнула.
– Майя має рацію, – додала вона. – У нашій культурі малим дітям татуювання робити не прийнято. Та й дорослі рідко його роблять.
– Я собі зроблю, – заявила Майка.
Каєтан злякався. Мама точно зараз на неї кричатиме. Але мама тільки скривилася.
– Коли ти виростеш, – звернулася вона до Каєтана, – і якщо дійсно захочеш зробити татуювання, то я тобі цього не забороню. Хоча я вважаю, що татуювання краще не робити.
– Чому?
– Татуювання – це малюнок на все життя, а людина ж змінюється. Твій тато, коли був маленьким, збирав слайди з Віннету, вождем індіанського племені апачі, а його ім’я писав собі чорнилом на руках. Якби він тоді зробив собі татуювання з портретом індіанця, то тепер мав би робити з ним усе – їсти, гуляти і спати. А як думаєш, чи зручно це було б?.. Значно краще приклеювати собі татуювання чи робити його фарбами, що змиваються. Ти завжди можеш його позбутися.
– Про що ви тут говорите? – запитав тато, який щойно зайшов до кухні.
– Каєтан розпитує про татуювання, – відповіла мама.
– Прикольно, – сказав тато.
Мама смішно закотила вгору очі. Каєтан здивувався. Тобто тато не вважає, що татуювання – щось погане. А може, він вважає, що дегенерати – круті? Треба дізнатися.
– Мені здавалося, що татуювання мають лише дегенерати, – сказав він.
– Дегенерати? Звідки в тебе в голові таке слово? – здивувалася мама.
– Від Толека. Його мама каже, що татуювання буває тільки в дегенератів.
– Що за нісенітниця! – жахнулася Майка. – Татуювання мають різні люди: зірки кіно і навіть міністри.
– А папуаси? – запитав Каєтан.
– Про папуасів не знаю, можна перевірити в книзі або краще в Інтернеті, – мовив тато. – Але, звісно, татуювання відоме вже сотні років. Наприклад, воно було поширене в Полінезії.
– Це – факт! – втрутилася мама. – Пам’ятаєш того свого друга? Як його звали?
Тато кивнув.
– Марек. Ми з ним ще в молодшій школі дружили. А потім Марек поїхав у французьку Полінезію, прожив там багато років, зробив собі геометричне татуювання на животі. Таке, як у багатьох полінезійців. Зараз Марек живе в Парижі й викладає в Сорбонні.
– О, то це точно як про нашого вчителя, – радісно вигукнув Каєтан.
– Про якого вчителя? – запитала з цікавістю мама.
– Учителя англійської. У нього є татуювання!
І мама, і тато зробили здивовані міни.
– Та-а-ак?
– Ага! – гордо відповів Каєтан.
– Ну що ж… – буркнула мама. – Якщо воно гарне…
– Дракон. На шиї за вухом.
– От класно! – гукнула Майка, а тато хмикнув.
Мама не знала, що й сказати.
– Зрештою, це його справа… – буркнула вона.
– Тобто це означає, що він – дегенерат.
– Що за нісенітниця?! – перепитав тато. – А ти взагалі знаєш, хто такий дегенерат?
Каєтан задумався. Раптом він зрозумів, що не знає. І тато почав йому пояснювати.
– Так кажуть про людей, які поводяться негідно й ненормально. Я не думаю, що ваша директорка узяла б на роботу до школи якогось ненормального.
Каєтан теж так не думав. Без сумніву, директорка точно такого б не вчинила. Та він усе одно хотів переконатися.
– Мама Толека каже, що хлопець із татуюванням не повинен працювати в школі. Вона збирається писати заяву директорці.
Тато застогнав. Він промовисто подивився на маму. Мама зітхнула.
– Іноді дорослі помиляються, – сказала вона Каєтану. – Я думаю, що, коли мама Толека дізнається більше про вашого вчителя англійської мови, вона змінить свою думку.
– Вона мусить змінити! – вигукнув Каєтан. – Бо вчитель – класний.
– З того, що ти кажеш, він дійсно прикольний, – вставила Майка. – Бо наша – страшенно нудна.
Пан Артур Гвінейський каргою не був. Каєтан теж зрадів, що батьки не вважають нового вчителя дегенератом. Заспокоївшись, хлопчик випив склянку соку і пішов бавитися конструктором.
