Котлети

У школі Каєтан одразу розповів хлопцям про візит Оркана. Новина справила на них неабияке враження, і якийсь час Каєтан ходив бундючно, мов павич. На щастя, незабаром він зрозумів, що величатися з цього приводу нерозумно, і почав гратися зі своїми друзяками, як завжди. Було класно. Вони майже не сварилися. Тільки одного разу виникла невелика суперечка з Даміаном, але жодної – із Толеком! Того дня Толек був на диво несварливим. Він почастував Каєтана цукерками і весь час смішив друзів, тому Каєтан запросив його додому.

Шкода лишень, що Толек не любить Кароля. І тому вони не можуть гратися втрьох, а це – проблема. Толек із Каролем постійно чубляться, тому коли Каєтан запрошує додому Толека, то не запрошує Кароля, а коли запрошує Кароля, то не запрошує Толека… Каєтану це вже набридло. Більше він засмучується через поведінку Толека, бо це він перший чіплявся до Кароля. Та й самого Каєтана Толек теж часто дражнить, тому Каєтан взагалі іноді дивується, чому він з ним і далі приятелює. Толек зазвичай хоче бавитися тільки в те, що він сам вигадав, а коли Каєтан щось пропонує, то він каже, що це нудно…

Однак частенько Толек має класні ідеї і багато енергії, тобто він любить бігати, стрибати і грати в космічні війни. Каєтан також любить космічні війни, а особливо битви зорельотів. Вони воюють на подвір’ї чи вдома. Удома навіть краще, бо міжгалактичні кораблі можна будувати з конструктора.

Каєтан любить гратися конструктором. Толек теж. У нього сила-силенна справді класних наборів. Літаки, ракети, міста, зорельоти. Спершу Толек складає такий конструктор, а потім каже, що він нудний, тому мама купує йому новий. А старий Толек запаковує назад в оригінальну коробку і ставить у спеціальну шафу, що виглядає, мов полиця в магазині. Каєтан теж би так хотів, от тільки йому ніхто стільки конструкторів не купує, а ті, що в нього є, геть перемішані й валяються десь в ящику з іграшками. А в такому ящику, звісно, спробуй хоч щось знайти.

Та це нічого, Каєтан із цим справляється. Недавно він збудував Храм Снігу з частини поліцейського літака і конструктора, що дістався йому від Майки.

Сьогодні Каєтан будуватиме Храм Вогню. А допоможе йому Толек, який обіцяв принести Вогняного Лорда Самсона з найновішого набору. Толек має прийти через годину. Дивно, що година іноді буває коротка, а іноді – довга. Коли Каєтан грається зі своїми друзями, година минає дуже швидко, а тепер вона тягнеться цілу вічність!

– Бабусю, а скільки часу триває година? – запитав Каєтан.

– Зовсім трішки. От з’їж котлетку – і вона мине, – відповіла бабуся.

– Я не голодний! – запротестував Каєтан. – Я щойно з’їв суп, а ще – булочку з сиром. Мене цікавить тільки час. Я хочу знати, коли прийде Толек.

– Через годинку.

– Бабусю, я знаю, що через годинку! Мені цікаво знати, як довго триває ця годинка.

Бабуся здивувалася.

– Тобто – як довго? – вона запитала і відразу ж сама собі відповіла: – Година – це година… Якби ти з’їв, Кайтусю, тобі не було б нудно.

О ні! Каєтану не сподобалася бабусина відповідь. Він згоряв із нетерплячки. Каєтан дуже любить бабусю, але іноді вона нічого не розуміє.

– Бабусю, а скільки в годині хвилин?

– Шістдесят.

Цілих шістдесят хвилин! Каєтан подумав, що це страшенно довго. Як на лихо, він знав, що секунд буде ще більше. Може, сто тисяч або мільйон.

– А скільки секунд? – таки не втерпів і запитав він.

– Я не знаю… Почекай, давай порахуємо. Шістдесят помножити на шістдесят… Три тисячі шістсот.

– Я не витримаю, – промовив Каєтан.

Шістдесят хвилин ще б якось витримав, але з тими секундами – точно перебір. Це вже занадто. Це не для нервів Каєтана. Але бабуся думала інакше.

– Витримаєш, – відказала вона. – Якщо ти зараз не хочеш котлетку, то я тобі почищу яблучко. Побачиш – у тебе відразу з’явиться апетит.

– Ну, добре… – погодився Каєтан.

Він подумав, що якщо він їстиме яблуко, то час мине швидше. На жаль, не минув.

– Коли він прийде? – запитав Каєтан, занудившись.

– А ти не голодний?

– Бабусю, ну що ти!

Бабуся похитала головою.

– Не злись.

А як тут не злитися! Він же кілька разів сказав, що він не голодний, а бабуся знову і знову одне й те саме. От він щойно з’їв яблуко, а Толека досі немає! І тут нарешті задзвонив домофон.

Каєтан радісно схопився. Бабуся відчинила двері.

– Доброго дня! – привітався Толек і відразу ж побіг до Каєтана.

Хлопці обійнялися.

– Черевики і куртка! – нагадала Толекова мама, яка привела його. (Вона мала на увазі, що Толек має роздягнутися.)

Бабуся запросила її всередину.

– Будь ласка, заходьте. Хочете чаю?

– Ні-ні! Я мушу бігти. Сьогодні препаскудна погода, їздити неможливо. Затори на дорогах та ще й цей дощ!

Бабуся визирнула у вікно. Світило сонце, а на небі з’явилася пречудова веселка.

– Та дощ ніби скінчився.

– Ну так, але, знаєте, калюжі залишилися. Дороги вибоїсті. Страшно їздити.

– Добре, що ремонт на Ягеллонській вулиці завершується, – продовжила бабуся. – Наступного тижня вона там буде чудова.

Мама Толека вважала інакше.

– Ой, яка там чудова! Ви бачили той острівець? Його засадили травою! Навіщо? Тепер буде або гнити, або сохнути. Хто за нею доглядатиме? І навіть якщо хтось і буде, то замість трави вони могли б посадити там квіти! І то вже давно. Якби вони зробили це раніше, то такого безладу не було б.

– Може, й так… Якби не бомба часів війни, яку довелося відкопувати, то ремонт би просувався швидше, – погодилася бабуся.

Каєтан, почувши слово «бомба», одразу зацікавився.

– Бомба? Яка бомба, де?

– А ти не чув? Копали траншею для труб і знайшли міну, – пояснив Толек. – Нам сказали вийти з дому, а тоді приїхала поліція і сапери. Вони перегородили вулицю, а потім приїхав ще величезний тягач. – Толек із гордістю розповідав історію про «невибух».

– От класно тобі було, – захопився Каєтан. – Може, пограємося в саперів і розкопування вулиць?

– Круто! – погодився Толек.

Пані Емілія подивилася на хлопчаків і посміхнулася. Здавалося, вони були задоволені зустріччю.

– Ну, тоді я побігла, – сказала Толекова мама. – Я приїду по Толека о п’ятій.

– Можете не поспішати. Нехай хлопчаки собі натішаться. Мені вони не заважають, – відповіла бабуся.

– Але Толек їв тільки суп…

Очі бабусі загорілися.

– У мене є котлети, – сказала вона. – Голодувати хлопці не будуть.

– Дуже мило з вашого боку. Тоді до зустрічі. Бувай, Толеку!

Толек навіть не чув, що мама виходить.

Хлопці вже сиділи на килимі й будували міст із конструктора. На щастя, сьогодні Майка мала повернутися пізно ввечері, тому вся кімната була в їхньому повному розпорядженні.

Бабуся поклала на тарілку печиво, а Толек пригостив Каєтана батончиком.

– Лорд Самсон буде начальником поліції, – закомандував Толек.

– Добре, – погодився Каєтан. – А я збудую робота-сапера. У нього буде велика рука, як у тягача.

– Тоді я збудую хмарочос.

– Ми ж мали будувати Храм Вогню, – нагадав Толеку Каєтан.

– Але ж ми граємося в саперів.

Каєтан на мить замислився, а потім сказав, що Толек має рацію. Храм Вогню вони можуть збудувати й наступного разу.

Гралися вони чудово. Толек був начальником поліції, бо ж це в нього був Лорд Самсон, який тепер називався «шеф».

Каєтан збудував робота з рухомою головою і двома довгими плечима. Плечі також рухалися. Їх можна було встановити в різних позиціях, бо на них у кількох місцях були петлі й завіси.

Вони саме мали викопувати бомбу з-під мосту, коли бабуся загукала:

– Хлопці! На обід!

– Ні! – гукнув Каєтан.

Він жахливо почувався через переїдання – щойно доїв цілу шоколадку.

– Але треба щось з’їсти, – наполягала бабуся. – Твій друг, мабуть, зголоднів.

– А що є? – зацікавився Толек.

– Котлети, – відповіла бабуся.

– Мелені чи по-київськи? Мелені я терпіти не можу.

– По-київськи, – відповіла бабуся.

– Супер! По-київськи я люблю.

Бабуся аж засяяла.

– От бачиш, Кайтусю? Толек охоче поїсть.

Каєтан був готовий розтрощити Толека. Він не міг повірити, що друг так його підставить. Врешті-решт, він здався і сів за стіл. Він вдивлявся в жирну шкірку котлети і думав, що ось-ось розплачеться.

– Ну їж, їж, – заохочувала бабуся. – Подивись-но, як Толек наминає.

А Толек наминав так, що аж за вухами лящало. І де в нього це все поміщалося? Він же щойно з’їв шоколадний батончик… Каєтан зціпив зуби. Він цього не подужає. Атож, не подужає.

– Ну, Каєтане! Коли ви з’їсте, то в мене є для вас смачне морозиво з цукерні «Під вишенькою».

От морозиво Каєтан би ще подужав, особливо з цукерні мами Кароля, але котлета – навіть не обговорюється. Проте він не хотів засмутити бабусю. Він же так її любить. Вона розповідає найкращі історії. До того ж із бабусею класно будувати міжгалактичні міста. А ще – бавитися в злодіїв! Бабуся – найкращий «злодій». Ну, тобто такий «ніби-злодій»!

Коли вони граються, вона говорить грубим голосом:

– Хо, хо, хо! Я вкрав чудові коштовності. Продам їх – і куплю собі багато цибулі.

Адже бабуся – злодій, який любить цибулю. А потім Каєтан ловить бабусю, ну нібито ловить. Бо він поліцейський і вистежує бабусю по запаху.

Каєтан каже так:

– Я чую цибулю. Цибульковий злодій десь поруч. Ха! – вигукує він. – Попався! Віддавай коштовності!

Ой, ці ігри з бабусею неймовірно веселі. А ще – бабуся пече смачнючу шарлотку і завжди дає йому желейки. Мама злиться, а бабуся потім зітхає і каже, що мама має рацію, після чого знову дає йому желейки. Тому на бабусю завжди можна розраховувати, коли йдеться про ласощі.

Каєтан подумав, що він би з радістю зробив для неї якийсь приємний сюрприз. Що б це могло бути? Точно, котлети! Адже для бабусі котлети так само важливі, як для нього – конструктор. От тільки Каєтан дійсно вже не міг ту котлету з’їсти!

Він почав колупатися виделкою в салаті з моркви. Салат йому навіть смакував. Бабуся натерла моркву з яблуком, як він любив.

Та раптом пролунав телефонний дзвінок. Бабуся вийшла з кухні.

– Якщо хочеш, я можу з’їсти твою котлету, – запропонував Толек.

– Справді?! – зрадів Каєтан і віддав Толеку свою порцію.

Толек швидко її з’їв. Коли прийшла бабуся, то захоплено подивилася на абсолютно порожні тарілки.

– О! – вигукнула вона. – Які чудові тарілки! Чемні хлопці.

Каєтан дуже зрадів, що бабуся не запитала, чи то він сам усе з’їв. Йому зовсім не хотілося її обманювати. Та навіть якби він її обдурив, правда все одно б відкрилася. Тому що бабуся каже, що коли хтось обманює, то в нього йде дим із носа.

Одного разу з Каєтаном навіть таке трапилося. І було страшенно неприємно. Він відчував, як йому ставало гаряче… Він не хотів обманювати. Він пригадав, як колись бешкетував. А потім захотів приховати це від батьків, а коли все-таки зізнався, то відчув справжнє полегшення! Людині точно легше, коли вона не обманює.

– Ви їстимете морозиво зараз чи за двадцять хвилин? – запитала бабуся.

Ох, яка ж класна бабуся! У Каєтана з’явилася блискуча ідея.

– А можна мені ще одну котлету? – запитав він.

Бабуся широко посміхнулася.

– Звісно!

– Тільки я хотів би взяти її в кімнату.

Удома зазвичай усі їли за кухонним столом. Та бабуся була така щаслива, що погодилася на виняток із правил. Вона побігла до сковорідки і поклала котлету на тарілку.

– Ходімо в кімнату, – сказав Каєтан до Толека. – Морозиво з’їмо пізніше.

Толек не протестував. Він був ситий і міг почекати десерт. Каєтан сів за стіл.

– Допоможеш мені зробити космічний корабель для бабусі? – запитав він.

– Ну, я не знаю… – промовив Толек.

Каєтан перейшов на шепіт і, піднявши палець догори, по-змовницькому сказав:

– З котлети.

Це було неймовірно! Толеку ідея дуже сподобалася. І хлопці взялися до роботи. Зробити космічний корабель із котлети – справа не з легких. Котлета була жирна і розпадалася, та ще й до неї нічого не хотіло клеїтися. Каєтан вирішив поєднати конструктор, мотузку і скотч. Результат вийшов на диво добрий. Котлета виглядала таємничо, а якщо трішки пофантазувати, то нагадувала дивовижний космічний корабель.

– Це буде подарунок. Я поставлю корабель у коробку і прикрашу стрічкою.

– Оце ти класно вигадав, – похвалив Толек. – Я вдома теж таке зроблю.

Раніше Толек вважав, що найкраще будувати із готових наборів, але космічний корабель із котлети справив на нього неабияке враження.

«Цікаво, чи сподобається бабусі подарунок?» – роздумував Каєтан.

– Навіть не сумнівайся, – відказав Толек, а Каєтан звернув увагу, що його друг давно не говорив, як зазвичай, «гірше не буває».

– То що, хлопчаки, – загукала бабуся, – морозиво?

– Так!!! – відповіли вони і, спохопившись, швидко помчали на кухню.

На столі стояли дві креманки з морозивом. Виглядали вони ой як апетитно.

– А в нас для тебе є сюрприз, – урочисто мовив Каєтан.

– Та невже? – у голосі бабусі було чути цікавість.

– Такий собі подарунок для коханої бабусі.

– А з якого приводу? – запитала здивована бабуся.

– З приводу «бабусиності». Бо ти – просто неймовірна! Найкраща!

– А ще ви робите смачнючі котлети. Навіть смачніші, ніж мама, – похвалив Толек. Котлети йому дуже припали до смаку.

Бабусі стало дуже приємно. І Каєтан вручив їй подарунок. Бабуся обережно розплутала стрічку і відкрила. На вершечку лежала картка з написом: КОТЛЕТНИЙ КОСМІЧНИЙ КОРАБЕЛЬ. А під карткою лежала котлета, щільно загорнута скотчем, з фарами із конструктора, що висіли прив’язані до мотузочок, і пропелером, вирізаним із картону.

– Ой, матінко! – застогнала бабуся.

Каєтан підвів голову і з гордістю промовив:

– Ми самі зробили його спеціально для тебе! Ти ж так любиш котлети. Тобі подобається?

Бабуся подивилася на Каєтана. Їй подумалося, що в її онучка таке миле обличчя.

– Ну… так… дуже оригінально, – сказала вона. – Ой, матінко… – повторила вона і відразу ж додала: – Тільки знаєш… з їжі не треба робити космічні кораблі. Хіба що такі, які можна відразу з’їсти.

– О, то ви зараз можете його з’їсти! – вигукнув Толек.

– Так, – підтвердив Каєтан. – Бабусю, ти можеш робити з ним усе, що завгодно. Він твій!

– Кайтусю, хлопчаки… Ви такі милі… – Бабуся збентежено посміхнулася. – Як би вам це сказати… Це не зовсім можна їсти.

Каєтан насупився. Ну так, бабуся мала рацію. Котлета вже холодна.

– Тоді ти можеш поставити корабель на полицю поруч із моїм фото, – запропонував він.

Бабуся зітхнула.

– Уже завтра ваш корабель перестане гарно виглядати, за кілька днів він почне смердіти, ще за кілька днів він покриється цвіллю, і хтозна, може, на ньому з’являться навіть личинки мух.

Личинки мух? Це цікаво. Здається, Каєтан ніколи не бачив справжніх личинок.

– А як вони виглядають?

– Потворно, – відказав Толек. – Вони білі й рухаються. Бридота!

Бабуся кивнула.

– Це – правда, – підтвердила вона. – Огидно. А ще через них можна захворіти.

Каєтан засмутився. З одного боку, його дуже цікавило, як виглядають рухливі личинки мух. Він навіть був готовий присвятити свій час і провести науковий дослід. Йому спало на думку залишити корабель у кімнаті на підвіконні й розпочати кількаденне спостереження. Він міг би навіть використовувати лупу! Хоч Майка, мабуть, не погодиться…

З іншого боку, йому зовсім не хотілося хворіти. Ну і, звісно ж, він розраховував на те, що зробить бабусі приємний сюрприз, а виявилося, що все пішло не так, як треба.

– А знаєш що, – запропонувала бабуся. – Оскільки ваш котлетний космічний корабель справді дуже цікавий, ми його сфотографуємо на згадку. А потім ми його розберемо і рештки котлети віддамо котам у дворі. Бо, знаєте, їжею гратися не можна. Що скажете?

Ідея всім сподобалася. Каєтан допоміг бабусі зробити фото телефоном, а бабуся допомогла відділити котлету від решти. Потім вони разом винесли ту котлету надвір.

– А тепер – морозиво! – вигукнув Каєтан, коли вони повернулися додому.

Хлопчаки радісно схопили креманки.

– Моє виглядає, мов вулкан, – звернув увагу Каєтан.

– Моє – також. А ще воно смачнюче, – сказав Толек і облизнувся. При цьому він скорчив таку міну, яку робить Кароль, коли йому щось подобається.

Каєтан засумував за Каролем. Шкода, що його тут немає. Завтра він покаже приятелю фото котлетного корабля. Йому точно сподобається.