Кароль був у захваті від корабля. Зрештою, не тільки він, а й інші теж, бо Каєтан показав фото ще Даміану, Іджі та Бартеку. В їдальні під час обіду вони всі хотіли гратися в космічні війни, звісно ж, кораблями з котлет. Але ніхто не наважився бігати між столами, тому вирішили взяти котлети на стадіон.
І тут зчинилася бійка.
Пані кухарка розізлилася не на жарт. Хоч і не відразу. Спершу вона навіть зраділа, що всім так сподобалися котлети. Але коли Іджі втретє пішов по добавку, вона зацікавилася. І вийшла вона з кухні саме тієї миті, коли Іджі пакував котлету в кишеню.
– Іджі! – здивовано вигукнула вона. – Що ти робиш?
Іджі злякався.
– Е-е-е-е… – пробурмотів він.
– Що це? – запитала кухарка.
– Ну, це…
«Оце халепа», – подумав Каєтан.
Він почав міркувати, що має зробити. І хоч, на щастя, це не його кухарка зловила на запиханні котлет у кишеню, та він все одно дуже перейнявся.
Як врятувати Іджі?
Може, він вдасть, що в нього болить живіт? Точно. Він впаде додолу і почне голосно вити.
Каєтан ковтнув слину. Мабуть, йому таки не вистачить сміливості це зробити.
Пані кухарка тим часом нахилилася над Іджі й тихо прошепотіла:
– Ну що там? У тебе якісь проблеми? Ти можеш мені розповісти? Ми точно щось придумаємо.
– Е-е-е… – Іджі не на жарт розгубився. Він зробив таку міну, ніби от-от розплачеться.
Пані кухарка погладила його по голівці.
– Не плач, – утішала його кухарка. Вона хотіла ще щось додати, коли раптом почула гиготіння Толека.
– Як ти можеш сміятися! – обурено зауважила пані кухарка і буквально спопелила його поглядом. – Ти думаєш, це смішно?
Толек не мав поняття, що сказати. Тому він ледве вицідив із себе:
– Ну, мабуть, це гірше не буває!
– Гірше не буває? – вигукнула кухарка і схопилася за голову.
– А що сталося? – запитав Толек. – Чому ви так кричите?
– Чому?!
Каєтан подумав, що звідси краще тікати. Його кишені були напхані котлетами, і він вважав, що буде краще, якщо пані кухарка про це не довідається. Тому він подав знак Каролю.
– Змиваємося звідси, – прошепотів він на вухо Каролю.
Той довго не думав. За мить вони вже були біля дверей.
На лихо, вони наштовхнулися на пані Улю Полянку.
– А ви куди? – запитала вона.
– У туалет, – відповів Кароль.
– І ти теж у туалет? – запитала вона Каєтана.
Каєтан кивнув. Він якраз відчув, що йому неодмінно треба до туалету.
– І я теж! – загукав Бартек.
– Ага! – заскиглив Даміан, стискаючи ноги. – І мені треба в туалет.
Пані Уля зиркнула на них з недовірою.
Цієї миті до неї підійшла кухарка і почала щось шепотіти. Хлопці вирішили, що це слушний час покинути їдальню, але вчителька їх зупинила.
– Зачекайте хвильку! – гукнула вона і повернулася до кухарки, яка весь час про щось серйозно розповідала. При цьому вона зиркала то на Іджі, то на Толека.
Пані Полянка уважно слухала.
– Так, так… – погодилася вона. – Ми маємо це перевірити.
Каєтану стало душно. Що треба перевірити?
Котлети почали йому якось дивно заважати. Він уже не був упевнений, чи було це правильно – виносити їх на стадіон. З одного боку, йому здавалося, що все гаразд, хоча з іншого…
Зрештою, котлет він не крав. Він отримав їх від кухарки. І, що дуже важливо, він нікого не обманював, бо ніхто не питав, навіщо вони йому потрібні…
Але все одно почувався він ніяково. Він пригадав слова бабусі про те, що гратися їжею не можна. Тоді він засунув руку в кишеню і міцно-преміцно стиснув пальцями котлету, яка відразу ж розповзлася.
Каєтан звернув увагу, що хлопці також тримають руки в штанях.
– Хлопчаки, – нагадала пані Уля, – під час розмови з дорослими негарно тримати руки в кишенях.
Та хлопці не відреагували.
– Вийміть руки, – сказала вона і з подивом побачила у всіх на штанях великі жирні плями.
– А це ще що таке? – запитала вона.
Оце попалися!
– Де, що? – запитав Кароль.
– А ось що, – пані Уля показала на пляму.
Кароль зробив найбезневинніший вираз обличчя, який тільки міг.
– Я нічого не бачу, – відповів він.
– Нічого? – пані Уля насупилася.
Кароль зробив глибокий вдих, а тоді подивився на штани.
– О! – вигукнув він. – Пляма!
– Ой-йой! Пляма, – підтвердив Даміан і наблизив зацікавлене обличчя до штанів Кароля.
Інші хлопці також зацікавилися.
Вони оточили Кароля і з великою увагою стали придивлятися до плями. Хлопчаки прицмокували від подиву і коментували пляму, що змінювала форму. Якоїсь миті Каєтан сказав:
– Величенька.
– Ага, – погодився Бартек.
– Твоя теж величенька, – додала пані Уля.
Бартек здивовано роззявив рота.
– Моя? – запитав він, а тоді здивовано додав: – О, і в мене така є!
– І в мене! – вигукнув Каєтан. – Оце так несподіванка, у мене є пляма! Це цікаво…
– Дуже цікаво, – погодився Кароль. – Звідки вони взялися?
Бартек похитав головою.
– Якась таємнича річ.
Пані Уля Полянка слухала і нарешті вирішила припинити цю захопливу розмову.
– Хлопці, я вас прошу вийняти руки з кишень.
Каєтан ковтнув слину. Щось усередині підказувало йому, що викрутитися не вдасться. Він обережно озирнувся, щоб побачити, що зроблять його друзі. Але ті навіть не поворухнулися. Всі стояли, наче закам’яніли (а ще мить тому вони крутилися на всі боки). Ну що ж… Виходу не було – він вирішив узяти справу в свої руки і хвацько, мов фокусник, виконав наказ пані Полянки.
Він ослабив пальці, що стискали котлету, і витягнув руку з кишені.
Ой! Вона виглядала не найкраще. Рука була жирна і брудна. Він одразу ж заховав її за спину і спробував витерти об штани.
За Каєтаном почали робити те саме й інші.
Уся шістка сховала свої руки, і всі, без винятку, почали їх витирати. Виглядало це так, ніби в них усіх свербіло нижче спини. Хлопчики крутилися, тупцялися і витирали руки об сідниці. І тут пані кухарка здогадалася.
– То це ж вони… А покажи-но, що в тебе в кишені, – сказала вона грізно Даміану, який стояв поруч з нею. – Ану, швиденько показуй!
Даміан слухняно витяг із кишені щось таке, що ще зовсім недавно було котлетою.
– Це просто той-во… ну… той… тобто… – пробурмотів він.
– Ха! – вигукнула пані кухарка. – Котлетка! Моя котлетка!
– Бо це я сховав на потім, – пропищав Даміан. – Бо вона смачнюча… Ми спалюємо багато каролів. Так тато каже. Тому що ми ростемо.
Каєтан не знав, що таке каролі, але він подумав, що це має переконати пані кухарку. А може, навіть їхню вчительку. Дорослі постійно повторюють, що діти повинні їсти багато, щоб рости. Саме тому Толек не ділиться шоколадними батончиками, які приносить на другий сніданок. Він каже, що його мама сказала йому набрати вагу, а всі ж знають, що найкраще поправляються від печива й цукерок.
На жаль, пані кухарка анітрішки не подобрішала.
– Ти мені тут не вигадуй! – пригрозила вона пальцем. – Навіщо вам ці котлети?
У хлопців не було ніякого бажання пояснювати. Вони відчували, що ні пані Уля Полянка, ні пані кухарка не зрозуміють, що з котлет можна зробити багато фантастичних речей. Дорослі дуже часто нічого не розуміють. Дорослі щасливі тільки тоді, коли діти їдять і сидять тихенько.
Про всяк випадок вони навіть не поворухнулися. Тільки Даміан нервово пирхнув, бо не знав, що робити з котлетою на долоні.
Пані кухарка дуже розлютилася.
– От бачите! – вигукнула вона.
– Я поговорю з ними, – заспокоїла її пані Уля і звернулася до винуватців: – Ну, хлопці, я б хотіла почути пояснення. .. Чи, може, мені треба зустрітися з вашими батьками?
О ні, тільки не це. Оце точно була б халепа.
– Пані Улю, – прошепотів Каєтан. – Це була моя ідея…
– З котлетами?
– Ми хотіли зробити космічні кораблі.
– Що-що?! – здивована вчителька мало не крикнула.
Каєтан сміливо повторив:
– Це мали бути космічні кораблі.
Пані Уля Полянка подивилася на долоню Даміана і кінчиками пальців вхопила те, що на ній лежало. Вона підняла це догори. Виглядало воно дуже дивно. Це не нагадувало ні котлету, ні тим паче космічний корабель. Воно більше нагадувало якусь чавучку.
Вона помахала цим перед хлопчиками і підстрибнула, бо чавучка відірвалася і впала на підлогу.
Каєтан, може навіть засміявся б, але ситуація була дійсно серйозною. Він похитав головою і зі щирістю справжнього героя сказав:
– Ага.
– Я правильно зрозуміла? – перепитала пані Уля. – Ви хотіли зробити космічні кораблі з котлет?!
– Ага.
Коли це почула кухарка, то ледве не завила від розпачу.
– Я зараз упаду! Мої котлети!
Каєтан кинувся до пані кухарки. Він не хотів, щоб вона впала.
– Тільки не падайте! – драматично вигукнув він.
Він хотів її підтримати, та кухарка його відігнала.
– Ану геть!
– Каєтане, – зітхнула пані Уля. – Що це тобі стукнуло в голову?
– Це не йому, – втрутився Кароль. – Це була моя ідея.
Каєтан задрижав.
Кароль неймовірний! Він такий відважний! Справжній друг, який не покине в біді… Ні. Він не може дозволити Каролю відповідати за космічні кораблі. Він теж буде відважний і зізнається, що вся провина лежить на ньому.
– Ні-ні! – вигукнув він. – Це моя ідея.
– Неправда, моя! – заперечував Кароль.
– Взагалі-то моя! – втрутився Іджі, який до цього часу боявся навіть озватися.
– Заспокойтеся! – пані Уля змусила їх замовкнути. – Ми не будемо перевіряти, чия це була ідея. Скажіть мені краще, чи була це мудра ідея.
– Гірше не буває, – заявив Толек. – Гірше точно не буває.
Він витягнув із кишені залишки котлети і простогнав:
– Гидота. Але на смак, може, й нічого.
– Фе! – вигукнув Кароль і відразу ж обурено додав: – А ти казав, що супер! Сам же хотів війну світів.
– Я?!
– Ти!
Інші хлопці підтвердили, тому Толек не міг викрутитися.
– Ну, то й що з того? – вигукнув він. – Я жартував. Я знав, що це – гірше не буває.
Пані Уля багатозначно подивилася на винуватців. Вона не зважала на сварку і запитала:
– А ця ідея – просто гірше не буває?
– Ну, вона нерозумна, – відказав тоді сором’язливо Каєтан.
– Так… – кивнула вчителька і жестом заохотила до дальших роздумів.
Каєтан пригадав усе, що казала бабуся. Про те, що в юності вона була дуже бідна і їла тільки суп із рослин, зібраних на полі. Він також пригадав одного чоловіка, який вишукував у смітнику різні речі, коли минулого тижня вони разом із Толеком і його мамою поверталися з басейну. Тоді мама Толека сказала, що це – безпритульний, який не має що їсти. Вона навіть віддала йому шинку, яку щойно купила в магазині.
– Для гри є іграшки, – сказав Каєтан. – їжа існує для того, щоб її їсти, і їжу треба поважати, бо в декого їжі нема, хоча вони дуже б хотіли поїсти і вони дуже класні. От моя бабуся дуже класна.
– Дуже добре, – сказала пані Уля.
А Каєтан додав:
– І пані кухарка так старалася.
Пані кухарка вражено скрикнула:
– О!
– Дуже добре, що ти так думаєш, – похвалила пані Уля.
Раптом у розмову втрутився Толек. Він проторохкотів це так, наче на нього найшло просвітлення.
– Якщо ви викидаєте їжу, то викидаєте гроші… Краще її комусь віддати!
– Це правильно, – підтвердила пані Уля. – Я рада, що ви це осмислили. Гм… Що ж іще з вами зробити? Справа серйозна…
Ой-йой-йой. Що там ще вигадає їхня вчителька?
Накаже кинути їх на поталу собакам!
Чи, може, все ж таки пробачить їм?.. Ох, аби тільки вибачила!
– Пані Уршуло, у мене є пропозиція, – сказала кухарка.
– З радістю послухаю.
– Я думаю, що хлопці повинні побачити, скільки доводиться працювати на кухні. Може, завтра вони могли б допомогти мені поприбирати після обіду?
– Чудова ідея, – зраділа вчителька. – Їм такий урок буде корисний… Почули? Завтра замість клеєння роботів із картону ви допоможете в їдальні.
Даміан застогнав. Каєтан теж. Картонні роботи – це класно.
Але, зрештою, вони полегшено зітхнули. Ніхто не збирався кидати їх собакам, і обійшлося без виклику батьків.