Вистава

Ми живемо в час диктатур. Принаймні так вважає Каєтан. За його словами, у нас диктатура раннього вставання (заняття починаються о восьмій ранку), диктатура футболу (всі хлопчаки грають) і диктатура пані Улі Полянки. Ось так. Учителька задумала, щоб клас підготував виставу про здорове харчування, і кожен учень має сказати щонайменше одне речення.

Каєтану це зовсім не сподобалося, і в своєму наріканні він майже досягнув майстерності Толека. Хоч, якщо бути точним, то Каєтан на нього перетворився, бо це Каєтан тепер постійно повторював: «Гірше не буває», а от Толек був у захваті. Він отримав роль шеф-кухаря, а його мама купила йому великий пластмасовий ніж, що виглядав як справжній. Толек ходив із тим ножем по школі й постійно повторював свої слова:

– Чик-чик-чик! У каструльку – гоп. Буде суп для нас.

– У каструльку – враз, а не «у каструльку – гоп», – виправляв його Каєтан. – «Враз» і «нас», ти що, не відчуваєш риму? Чик-чик-чик! У каструльку – враз. Буде суп для нас.

Каєтан швидко вивчив роль Толека, а от свою якось ні. Він мав бути огірком. ОГІРКОМ! Ви знаєте, як почувається людина, коли отримує роль огірка? І немає різниці, чи це квашений огірок, свіжий чи солоний. Така людина все одно почувається йолопом!

Хоча, з іншого боку, це краще, ніж банан. Цю роль витягнув собі Іджі, але він підійшов до справи холоднокровно.

Іджі не розумів, що там страшного в тому, щоб бути бананом чи огірком. Пані Уля Полянка також не розуміла. Вона не хотіла чути аргументи Каєтана про те, що він не підходить для сцени. Вона вперлася – і все.

– Усі підходять! Усі повинні виступити. От побачите, після вистави ви всі будете задоволені, що все пройшло так успішно.

Виходу не було. Каєтану довелося бути огірком. І якщо вже на те пішло, він вирішив вивчити свою роль на всі сто.

Каєтан ходив удома по кімнаті й декламував: «Я – солоний огірок, вітамінний дуже. Ну, скуштуй хоча б шматок. На здоров’я, друже!» Оце й усі слова. Здавалося б, прості, але, погодьтеся, не якісь особливі. Коли Каєтан декламував, слова плуталися йому в роті, тому він часто помилявся і повторював:

– Я – солоний огірок, вітамінний дуже. Ну, скуштуй хоча б шматок…

– І зроби калюжу! – вставила свої п’ять копійок Майка.

– Припини! – розсердився Каєтан. Він був і так занадто нервовий через роль, щоб іще вислуховувати, як Майка дражниться. – Ну, скуштуй хоча б шматок…

– І зроби калюжу! – Майка зовсім не переймалася через нерви Каєтана.

– Ану тихо!

– Калюжу…

– Мамо! Майка мене дражнить! Мамо!

Але ні мама, ні тато не відреагували на крик Каєтана.

Каєтан почувався так, наче батьки його зрадили, тому він вирішив звернути увагу на свою образу іншим способом.

Він схопив перший-ліпший        зошит – і запустив ним у свою сестру. І – влучив.

– А-а-а-а! – запищала Майка, а потім схопилася на ноги і вдарила Каєтана нижче спини. Каєтан у боргу перед сестрою не залишився і штовхнув її в гомілку. Майка застогнала і хотіла схопити його за руку, але Каєтан уперше застосував прийом, якого навчив його тато. Майка цього не очікувала – і приземлилася на підлогу.

– Ах ти малий шалапут! – вигукнула вона. – Хочеш битися? Ну, то я тобі покажу.

Ще б пак. Майка могла показати Каєтанові багато чого, бо протягом кількох років вона ходила на заняття із дзюдо. Вона була дуже спортивна і могла збити з ніг навіть старших хлопчаків.

Каєтан не хотів серйозно битися з Майкою, тому він почав верещати. Це відразу ж заманило в кімнату тата.

– Чи ви подуріли?! – сердито гукнув він. – Ви хочете себе повбивати? – тато передихнув, мабуть, вигадуючи якесь жахливе покарання, коли раптом усі почули радісний голос:

– Доброго дня, мої рідненькі. Що у вас тут за такий гармидер?!

– Бабуся! – і Каєтан, і Майка кинулися бабусі на шию.

Тато забурчав, але передумав і посміхнувся.

– Привіт, мамо, – сказав він, цілуючи бабусю в щоку. Мама теж встала з-за столу, щоб привітатися, і цей день міг закінчитися чудово, якби не подарунок бабусі – увага! – КОСТЮМ ОГІРКА! Бабуся (як виявилося, на прохання мами) пошила його власноруч.

Коли Каєтан побачив зелене вбрання, він хотів втекти з дому. А коли він приміряв його, то відчув себе ще гірше. Він виглядав як бовдур.

Як на лихо, і батьки, і бабуся вважали, що він виглядає абсолютно фантастично.

– Завтра на виставі він виглядатиме дуже професійно! Шкода, що виступ тільки для учнів і нас не буде, – сказала мама і цьомкнула Каєтана в щоку.

Наступного дня Каєтан плентався до школи, як на каторгу. Він був переконаний, що після виступу всі забудуть його ім’я і називатимуть тільки: огірок, огіратор, солоняк чи ще якось так.

У роздягальні ж виявилося, що перевдягався не тільки Каєтан.

Іджі був у дурнуватому жовтому капелюсі з написом «банан», Даміан був пофарбований у червоний колір і надягнув шаровари (йому дісталася роль буряка), а Кароль у ролі зеленої цибульки походжав у зелених рейтузах і дуже тісній зеленій кофтинці. Навколо юрмилися інші діти, але Каєтан перестав звертати на них увагу, бо перед ним з’явилася Амелія – симпатична, рожева і запашна. У ролі полунички.

– Привіт! – привіталася вона з Каєтаном. – Не допоможеш мені зав’язати комір?

– Е-е-е-е… так! Звісно?! – у Каєтана від шоку почали тремтіти руки. Амелія повернулася до нього спиною і підняла волосся вгору, щоб легше було зав’язати на шиї бантик. Каєтан ледве тримав руками стрічки, до яких були прикріплені зелені листочки.

– Спасибі! – сказала Амелія, коли він нарешті виконав завдання.

Ох-х-х-х-х.

Виступ почався в тренажерному залі – все за планом. Спершу пані директорка привітала учнів, а потім наказала їм затихнути. Тоді ж із динаміків залунали перші такти пісеньки, яку вони вже два тижні вчили на кожному уроці…

Упс! Уточнення: пісенька не залунала з динаміків, а заревла, ніби всі були глухі. Цей гул ледве не розвалив стіни будинку, вже не кажучи про барабанні перетинки у вухах тих, хто був у залі.

Учні перших класів почали неспокійно крутитися і затуляти вуха, а старшенькі – почали говорити голосніше. От тільки жоден учитель цим не переймався. Ба, навпаки, вчитель фізкультури, відповідальний за звук, зробив ще гучніше. Шум був страшенний. Гул стояв немилосердний. Шум, ричання, виття, серед якого іноді можна було виловити: «Вітамінки! Вітамінки! Віта-а-а-а-а… мі-і-і-і– ін… ки-и-и-и-и-и!»

На щастя, пісня закінчилася. Стало тихо. Клас почав виступати.

Все було навіть дуже добре. У всіх ролі від зубів відскакували, і Каєтан спокійно чекав своєї черги. Він мав сказати свої слова одразу після слів Полуниці. Тому він спокійно чекав і дивився на Амелію, яка виглядала казково. А коли вона заговорила, Каєтан відчув, що її голос – мов бальзам для його втомлених вух. Такий приємний, тихий, сором’язливий… Каєтан заслухався.

Раптом він відчув удар.

– Огірок, – почув він шепіт Кароля. – Тепер – вихід Огірка.

– Ой! – Каєтан отямився і голосно продекламував:

– Я – солоний огірок, вітамінний дуже. Ну, скуштуй хоча б шматок. І зроби калюжу.

Усі учні розреготалися. Кароль сміявся аж до сліз.

Що сталося? Чому всі сміються? Каєтан роззирнувся по залу. Мовою жестів він запитав Толека, але Толек не зміг вимовити ані слова. Ну що ж таке… Він що, чогось не помітив? Хтось зробив щось смішне?.. І тільки похмурий вираз обличчя пані Полянки змусив його зрозуміти, що приводом до вибуху сміху був не хтось інший, а саме він. Він і… віршик, який йому вбила в голову Майка. Несподівано до нього дійшло, що він бовкнув: «Я – солоний огірок, вітамінний дуже. Ну, скуштуй хоча б шматок. І зроби калюжу».

Ой…

– З тобою ми поговоримо після вистави, – сказала вчителька Каєтану, і її голос не віщував милої розмови.

А потім пані Полянка обернулася до решти учнів.

– Тихенько, діти, продовжуємо наш виступ! Заспокоєння дітей забрало трохи часу. Але якось це вдалося, і виступ дійшов до завершення.

Каєтан стривожено спостерігав за вчителькою. Зараз вона його викличе на килим, а потім – батьків. А далі? Все може бути.

Раптом хтось обережно доторкнувся до його плеча. Каєтан повернувся і побачив Амелію, яка сяяла.

– Ти такий відважний! – промовила вона щиро. – Я теж хотіла змінити свій текст про полуницю, але побоялася. А ти – крутий. Усі дівчата так кажуть. Найкрутіший з усього класу.

Це був шок!

Чого-чого, але такого Каєтан не очікував.

В одну мить уся тривога, пов’язана з килимом пані Улі, випарувалася. А замість неї з’явилося приємне задоволення. Його розпирало від гордості.

– Та що там… – сказав він і щиро посміхнувся на всі зуби, навіть на ті, які в нього ще не виросли.