Добре мати приятелів у школі. Каєтан завжди так вважав, а відколи Толек примирився з Каролем, то стало ще краще. Толек і Кароль – його найкращі друзяки. Раніше бувало так, що коли Каєтан бавився з Каролем, то Толек їм заважав, а коли з Толеком – то Кароль ішов гратися з іншими: найчастіше з Даміаном або з Іджі й Бартеком. А якщо іноді вони робили щось гуртом, то це завжди закінчувалося великою бійкою. На щастя, хлопці вже порозумілися і зараз немає жодних проблем. Від завтра вони будуть разом повертатися зі школи. Без батьків. Так-так!
Мама домовилася з матусями Толека і Кароля. Вони дійшли висновку, що хлопці вже великі й самі дадуть собі раду. Звичайно, Каєтана розпирало від гордощів. Тому, коли до них приїхала бабуся й тільки-но відчинила двері, він замість привітання вигукнув:
– Завтра я повертатимуся зі школи з Каролем і Толеком!
– Отакої! Мама мусить узяти з собою свисток, аби втихомирювати вас дорогою, – пожартувала бабуся.
– А дзуськи! Мами з нами не буде!
– Як це не буде? А хто ж вас супроводжуватиме? Чия ж це мама така хоробра? – запитала бабуся.
– Бабусю, – Каєтан глянув бабусі прямо в очі й серйозно сказав: – Ми повертатимемося самі.
– Що-що? – остовпіла бабуся. – Ти, напевно, жартуєш? – запитала вона й одразу звернулася до мами: – Ти не вважаєш, що це трохи зарано?
Мама знизала плечима і з оптимізмом сказала:
– Вони вже великі хлопці. Школа поряд, не треба переходити через вулиці із жвавим рухом. Ти ж не проводжала мене. Я сама ходила вже з першого класу.
Бабуся обурилася.
– Ну знаєш! Тоді були інші часи. Я працювала з ранку до вечора. Ніхто не допомагав мені.
– Ага, а я працюю тільки в суботу! – буркнула мама.
Каєтан дуже здивувався.
– Матусю, ти ж працюєш щодня! – скрикнув він.
– Авжеж, авжеж, – швидко мовила бабуся. – Мама багато працює, то вона так пожартувала.
Каєтан не зрозумів жарту, але втямив щось інше: бабуся думає, що він іще малюк, а мама ставиться до нього як до дорослого. Каєтан був дуже вдячний своїй мамі, особливо, коли вона почала заспокоювати бабусю.
– Ти не хвилюйся. Це дійсно розумні хлопці. Вони знають, що треба робити, і добре знають дорогу.
Бабуся зітхнула.
– А хто ж буде вдома? Адже ви працюєте.
– Звісно, він може залишатися в групі продовженого дня, крім того в Майки двічі на тиждень заняття закінчуються досить рано.
– Але не завтра! – втрутився Каєтан. – Завтра Майка йде до стоматолога, а ти дозволила мені самому повернутися додому, хоч її там не буде.
Мама спопелила Каєтана поглядом, а бабуся аж гикнула з переляку:
– Сам?! Ти маєш сидіти вдома сам?! Тоді я неодмінно прийду. Приготую обід і чекатиму з гарячим супом. Зрештою, я можу навіть піти по тебе до школи.
– Ні, бабусю! – запротестував Каєтан. – Я повернуся з хлопцями.
– Так! Він повернеться з хлопцями, – підтвердила мама.
– Ну, то погодься хоча б на обід… Я приготую котлети і можу спекти пиріг із яблуками, – з надією в голосі запропонувала бабуся.
Каєтан насупив лоба – видно, над чимось міркував.
– Ну добре, – сказав він через хвилину. – Пиріг може бути. Але з цукровою пудрою. І ще я хочу желе.
– О! То я зроблю вишневе! – зраділа його бабуся.
Вона трохи заспокоїлася, і розмова тихо полилася на зовсім іншу тему.
Наступного дня в школі хлопчаки не могли дочекатися кінця уроків. Вони так хвилювалися через своє перше самостійне повернення додому, що ні разу не посварилися, а Толек жодного разу не сказав «гірше не буває» або «гидота», хоча це були його улюблені слова. Зате Кароль своє улюблене слово повторював щохвилини: «Чудово, чудово!» Тому вчителька польської зробила йому зауваження, що він заважає. Але вона поняття не мала, чому Кароль так говорить. Можливо, якби знала, то інакше поглянула б на цю ситуацію? На щастя, Кароль не дуже перейнявся зауваженням. Бо тоді він мав би поганий настрій, а це зовсім не добре мати поганий настрій. Самостійне повернення додому повинно відбуватися в хорошому настрої. Так усе і сталося.
Коли пролунав дзвінок на перерву, вони вибігли з класу. До роздягальні залетіли зі швидкістю реактивного літака, перевдягнулись зі швидкістю ракети, а потім, пихаті, як пуделі на конкурсі собачої краси, поважно вийшли зі школи. Вони навіть не попрощалися з Іджі, Бартеком і Даміаном. А то ж приятелі з їхньої компанії.
Повертаючись додому, хлопці говорили без упину. Вони саме планували створення секретного клубу, коли Каєтан раптом помітив тінь, яка майнула серед дерев. Він сповільнив ходу, аби краще роздивитися, але тінь зникла. Каєтан подумав, що, можливо, йому примарилося. Але з цієї миті він уважно озирався навколо. Та не встиг він ступити і п’ять кроків, коли знову щось викликало його підозру. Він присів і вдав, ніби зав’язує шнурки на черевиках. А тоді непомітно озирнувся і… Не може бути! Бабуся! Так. БАБУСЯ. Вона ішла за ними назирці! Крім того, була в лижній шапочці і з газетою, якою закривала своє обличчя. Виглядала ой як кумедно!
Каєтан дуже розсердився і вже хотів зарепетувати: «Я бачу тебе», коли раптом бабуся сховалася за кіоском з овочами, а з-за дерев навпроти вистромилась голова в льотній шапочці. Хоча голова швидко зникла, Каєтан встиг помітити світлі пасма волосся, що вибилися з-під шапки. А ще побачив носаки червоних туфель, що стирчали з-за стовбура. Слід зауважити, що туфлі були жіночими.
«Що відбувається? Хто це?.. Туфлі, туфлі… Звідки я знаю ці туфлі? І це світле волосся. Невже Толекова мама?.. У льотній шапочці? Ні-і-і. Це на неї не схоже… Пані Емілія ніколи не наділа б таку. Вона ж так дбає про свій гарний вигляд, а особливо про волосся. Напевно, вона щодня відвідує перукарню. Толек говорить, що його тато любить, коли мама виглядає елегантно». Каєтан ще раз подивився на туфлі. Без сумніву, це туфлі пані Емілії. Тільки вона носить червоні лаковані туфлі. «Отакої!» – раптом він все зрозумів.
Тепер він знав, що відбувається і що треба робити. Йому в голову стрельнула блискуча ідея, якою він одразу ж вирішив поділитися з хлопцями.
– Я вам зараз щось скажу. Тільки не озирайтесь і поводьтеся так, ніби нічого не сталося!
Толека і Кароля дуже цікавило, що відбувається. Вони пообіцяли, що й оком не кліпнуть, коли почують те, що Каєтан хоче їм розповісти.
– Хтось за нами стежить, – прошепотів він.
Толек аж підстрибнув.
– Я ж попереджав, щоб ви поводилися природно, прошипів Каєтан.
– Добре, добре, – заспокоївся Толек. – Говори. Хто? Як?
– А стежать за нами твоя мама і моя бабуся.
– Що?! – закричав Толек на цілу вулицю. Але Кароль одразу затулив йому рота і не дозволив уже більше нічого сказати.
Каєтан вдячно поглянув на друга і попросив:
– Толеку, тихіше. Іди спокійно. Не озирайся. Тепер слухайте… Моя бабуся ховається за кіоском з овочами. На голові має лижну шапочку. Твоя мама стоїть за деревом. У льотній шапочці. Напевно, вони надягнули їх для маскування, бо стежать за нами. Від самої школи.
– Не жартуй так! – цього разу Толек намагався не підвищувати голосу. – О рятуйте! Гірше не буває…
– Ми мусимо від них відірватися, – сказав Каєтан і хитренько зиркнув. – Зробимо їм несподіванку.
Хлопці, роззявивши роти, дивилися на Каєтана.
Каєтан почав пояснювати:
– Ми зайдемо до магазину канцтоварів. Там працює мама Бартека. Ми попросимо її випустити нас через запасний вихід і станемо позаду бабусі і твоєї мами. Спіймаємо їх на гарячому. Вони ж зачаїлися під магазином. А ми як закричимо: «Ку-ку!»
– Круто! – Хлопцям план Каєтана дуже сподобався.
Хихикаючи, вони зайшли до магазину канцтоварів.