Однак у магазині канцтоварів їх спіткало розчарування. За стійкою, замість усміхненої мами Бартека, стояв серйозний пан. Друзі завмерли у дверях і гарячково міркували, що робити далі. Здається, їхній геніальний план провалився.
– Ти ба! Кого ми тут бачимо? – почувся веселий голос.
Біля полиці з кольоровим папером стояли старшачки Адамус і Агата.
– Щось останнім часом ми постійно зустрічаємося, – звернулася Агата до Каєтана.
Ну зустрічаємося, то зустрічаємося. У коридорі, у роздягальні, навіть… у туалеті. Ну то й що? Каєтан знизав плечима, але посміхнувся. Йому подобається Агата. Вона часто сміється. Адамус також нормальний хлопець, хоча трохи похмурий. Він живе в будинку на четвертому поверсі, і коли надворі стає тепло, відчиняє навстіж вікна. Тоді вся вулиця чує, як він грає на електрогітарі. Та не всім це подобається, є такі, що дуже нарікають. Одного разу пан Трепек навіть подзвонив у поліцію. Поліцейські приїхали, і Каєтан страшенно переживав, що Адамуса посадять до в’язниці. Було б дуже прикро, бо ті його гучні концерти справді дуже гарні. На щастя, вони не заарештували Адамуса, тільки попросили, щоб репетирував тихіше і не включав підсилювачів звуку після двадцять першої години. А один поліцейський навіть показав Адамусові новий акорд.
Ох… Як Каєтан хвилювався.
На щастя, панові Трепеку не вдався план утихомирення артиста. Напевно, тому він був такий злий. Після візиту поліцейських він ходив і говорив, яка ті босота живе в будинку. Каєтан згадував, що Майка дуже потішалась, бо потрібно говорити: «то босота», а не «ті босота», але Каєтанові було зовсім не до сміху. Він вважав, що Адамус не заслуговує на такі прізвиська. Може, і репетирує голосно, але завжди говорить «Доброго ранку» і в дверях пропускає старших уперед… Пан Трепек не повинен так говорити про нього. Цікаво, як би почувався пан Трепек, якби то його хтось обзивав. Наприклад, «Крикун» або «Трепек-шрепек». Ну що ж, Каєтан уже давно переконався, що дорослі іноді чинять дуже несправедливо, і деякі навіть дозволяють собі робити негарні вчинки, які дітям забороняють… Наприклад, прокльони. Скільки разів він чув різні страшні слова. Навіть у батька може іноді вихопитися. На щастя, він тоді почувається незручно й одразу вибачається.
Та повернімось до гітари – дорослі зовсім не розуміють, про що її звуки. А вони про свободу. Про вільний політ до зірок. Коли маєш так багато проблем у голові, коли постійно хтось на тебе кричить, чогось від тебе хоче – тоді можна або плакати, або кидатися на інших з кулаками, або грати! Каєтан це знає і підтримує Адамуса. Бо він теж колись стане гітаристом. Треба тільки попросити батьків купити йому гітару. Тільки яку? Зараз він запитає Адамуса.
Однак він не запитав, тому що його зупинив шепіт Толека:
– Вони мають бути зараз у школі. Але, напевно, прогулюють.
Прогулюють?.. Так, прогулюють! Треба це використати.
Каєтанові знову стрельнула в голову хороша ідея.
– Привіт, – звернувся він до старшачків. – Ви повинні нам допомогти.
Адамус здивовано поглянув на Каєтана:
– Чи не забагато ти собі дозволяєш, малий?
Ой, може, він занадто рішуче почав? Кароль, мабуть, теж так подумав, бо копнув Каєтана в ногу і запитав:
– Що ти робиш? Вони ж старшачки. Можуть нас набити.
Але Каєтан і не думав відступати від свого наміру й тихо заспокоїв друга:
– Я знаю, що роблю. – Потім голосно пояснив: – Ви бачите цих людей на лавці? Тільки погляньте обережно! Щоб вас не помітили!
Агата й Адамус підійшли до вікна і, вдаючи, що роздивляються товар, виглянули на вулицю. На лавці за кілька метрів від магазину сиділи двоє людей. Вони сховалися за газетами, так що видно було тільки взуття і головні убори: лижну та льотну шапочки.
– Ви маєте на увазі тих двох пані, що виглядають як таємні агенти з мультфільму?
Каєтан не мав ані часу, ані бажання з’ясовувати, що означає, якщо хтось виглядає як таємний агент з мультфільму. Він мусить здійснити цей план.
– Це моя бабуся.
– І моя мама, – додав Толек.
– О Боже! – вигукнув Адамус.
Каєтан продовжував пояснювати:
– Вони стежать за нами.
– Ой, рятуйте! – знову вигукнув Адамус.
Та Каєтан не звертав на нього уваги.
– Нам треба втекти від них, – вів він далі спокійно. – Чи не позичите ви нам свій одяг, мені й Толекові? Ми вийдемо з магазину переодягнені і сховаємося за рогом. Моя бабуся недобачає, а мама Толека, напевно, теж не зметикує. Вони сидітимуть на лавці й чекатимуть. А нас уже й слід прохолоне.
– А я? – запитав Кароль.
– Ти маєш залишитися. Але через деякий час вийдеш. Вони за тобою не підуть, бо навіщо? Їм потрібні ми. Ти повернеш в інший бік, а потім приєднаєшся до нас за смітниками.
Агата засміялася:
– Твоя ідея чудова! Але вибачай, малий, ми в цьому участі не беремо.
– Тоді я скажу твоїй мамі, що ти прогулюєш уроки! – випалив Каєтан.
Агаті це геть не сподобалося. Вона насупилася і сердито запитала:
– То ось як ти заспівав? Шантажуєш?
Каєтанові від страху пересохло в роті. Мабуть, він переборщив. На допомогу прийшов Толек:
– Це не шантаж, а просто бізнес. Ми забудемо про ваші прогули, а ви позичите нам одяг, добре?
– О, далеко зайдеш, – сміючись, похвалив Адамус. – Ти подобаєшся мені, хлопче. І витівка з одягом мені до вподоби. Агато, давай допоможемо малявкам. Що ми втрачаємо?
І Агата погодилася.
Каєтан вдягнув піджак Адамуса. Він хотів також взути його туфлі, та Адамус відмовив.
Але з Толеком вийшла проблема. Він не хотів надягати рожевий светр, в якому була Агата.
– Іншого в мене немає. Краще бери, поки я не передумала. Бо я зовсім не маю бажання бігати з короткими рукавами.
– Толеку, – попросив Каєтан, – виручай! Це тільки кілька метрів. За рогом знову переодягнемося. Кароль також підстрахує і залишиться в магазині. Крім того, цей светр зовсім не аж так рожевий. Він навіть… майже нерожевий.
– Добре, – погодився Толек. Він надягнув светр і підсумував: – Гірше не буває.
– Ну що ти, чудово! – заперечив Кароль. Він уже не міг дочекатися початку оборудки.
– Ми вийдемо всі четверо, – сказав Каєтан. – Бабуся подумає, що це група старшачків. Тільки треба якось перенести рюкзаки.
– Не хвилюйтесь. Ми впораємося, – запевнив Адамус. – Покладіть куртки в рюкзаки, – звелів він, а потім обережно зиркнув через відчинене вікно. Бабуся Каєтана і мама Толека досі сиділи на лавці. Вони ховалися за газетами. Час від часу вистромляли голови, щоб знову швидко заховати їх за паперовим маскуванням. – О, твоя мама зробила дірку в газеті і тепер крізь неї спостерігає за магазином, – зауважив Адамус.
Це його дуже розсмішило. Каєтан також подумав, що пані Емілія виглядає кумедно. Особливо, коли встромляє ніс у газету. Либонь, вона думає, що дуже хитра і ніхто не зрозуміє, що насправді відбувається. Але навіть здалека було видно, що вона спостерігає за вулицею… Ох, ці дорослі бувають як діти! Що вони ще придумають, аби контролювати дітей?
– То ми йдемо? – спитав Толек.
– Думаю, що так, – кивнула Агата. – Адамусе, іди вперед, малявки за тобою, а я в кінці. Ми утворимо щільну групу. Ти, Каролю, порахуй до десяти і також виходь, але пам’ятай: біжи не за нами, а в протилежному напрямку. Потім біля пекарні повернеш в інший бік і приєднаєшся до хлопців. Вони чекатимуть на тебе. Нас уже там не буде. Ну, бувай!
Вони зробили так, як запланувала Агата. Усе пройшло бездоганно. Ні бабуся, ні мама Толека не зорієнтувалися, що Каєтан і Толек уже вийшли. Вони терпляче сиділи на лавці й дивилися на двері магазину. На мить занепокоїлись, коли звідти вийшов Кароль. Пані Емілія хотіла піти за ним, але швидко передумала, бо з ним не було Толека. Тому Кароль без перешкод приєднався до друзів. Вони дуже зраділи, коли приятель з’явився в призначеному місці. Тепер усі троє вирушили в напрямку лавки.
Спочатку вони перебігли біля смітника, а потім уздовж огорожі. Їм залишилося подолати лише невеликий відрізок, але найгірший, бо треба було іти уже через відкритий простір. Кароль запропонував рушати, коли проїжджатиме машина. (Ох уже цей Кароль! Він таки має голову на плечах. Шум двигуна заглушить їхні кроки. Мудре рішення.) Каєтан також мав непогану пропозицію. Він придумав, що, коли вони вже будуть за спинами бабусі й мами Толека, дасть знак рукою і вони вискочать із криком: «Руки вгору!» Ідея усім сподобалась. Друзі нетерпляче чекали на машину, яка, як на лихо, не з’являлась… Але з’явилася пані з двома малюками. Вони зчинили такий гармидер, що хлопці вирішили стартувати.
– Зараз! – скомандував Каєтан.
Швидко і тихо, як коти, вони підкралися до лавки.
Хлопці присіли навпочіпки і боялися навіть дихнути. Згодом почули бабусю:
– Що вони там роблять?
– Я не знаю… – зітхнула пані Емілія. – У цьому магазині так багато паперу. Знаєте, а він же всякий буває. Може, деякий навіть із цвіллю, бо лежить у шафах. І, звичайно, там багато пилу. Як подумаю про кліщів та мікроби… І люди там чхають! Моя перукарка розповідала, що її двоюрідний брат заразився астмою в книгарні… А вони там сидять і сидять. І все це вдихають… Тільки один Кароль виявився мудрим і вийшов звідти. Може, ми зайдемо всередину? Знаєте, так ніби ми випадково зустрілися.
– Почекаймо ще хвилину, – попросила бабуся. – Я б не хотіла, щоб Каєтан мене побачив…
– Так-так. Напевно, ви маєте рацію, – погодилася Толекова мама. – Ох уже ці діти! Ох-х-х! Справжній клопіт!
Друзі прикрили роти, аби не розсміятися. Каєтан відчув, що саме час показатися. Він дав умовний знак рукою, і троє бешкетників вискочили з-за лавки й зарепетували:
– Руки вгору!
Обидві жінки зірвалися на рівні ноги. Бабуся зойкнула, а мама Толека впустила газету і підняла руки вгору так високо, як тільки змогла.
Коли вони побачили хлопчиків, то попадали знов на лавку.
– Боже мій милий! – скрикнула бабуся. – Ох ви ж і налякали нас! Людоньки добрі!
– Я мало не збожеволіла! – до криків бабусі приєдналася пані Емілія. – Чи ви зовсім подуріли?! Так можна й інфаркт дістати! Якісь дурні жарти у вашій голові! Толеку, звідки ти тут взявся? Хіба ти не в магазині? Як так сталося? Адже…
– Тс-с-с, – перервала її бабуся. Вона не хотіла, аби відкрилося, що вони стежили за хлопцями.
Толек, Кароль і Каєтан аж падали зо сміху.
– Бабусю, – сказав Каєтан, – ми знаємо, що ви стежили за нами від самого початку. Я помітив тебе ще в школі.
Бабуся дуже здивувалася. Якусь хвилю вона міркувала, що сказати.
– І зовсім ми за вами не стежили, – заперечила пані Емілія. – Це тільки… для гарантії.
Бабуся махнула рукою.
– Це вже не має значення, пані Еміліє. Краще признаймося. Ці хлопчаки нас викрили. Ох і розумні ж вони, шибеники. Браво!.. А ми дали себе упіймати, як дошкільнята… Спритники. Ой спритники! Пані Еміліє, ми маємо тільки радіти, що в нас такі розумні хлопчаки.
Бабуся почала сміятися. Пані Емілія кілька разів зітхнула і теж розсміялася. А потім бабуся запросила всіх на домашній яблучний пиріг. Пані Емілія відмовилась, але хлопці пішли.