Коли Каєтан прокинувся, Майка й Оркан сиділи в кімнаті, як і обіцяли. Потім прийшли батьки, і Оркан поговорив із ними ще якийсь час, а потім пішов додому. Звичайно, він попрощався з Каєтаном і виразно підтвердив:
– Побачимося в школі.
Каєтан уже не міг дочекатися наступного тижня. Він старанно вживав усі ліки і не ходив по квартирі босоніж. Адже йому треба було швидко видужати!
Наступного дня Каєтан почувався значно краще й негайно схопився за телефон. Він хотів похвалитися хлопцям, що Оркан його відвідав і прийде до нього в школу. Але Кароля і Бартека не було вдома, у Даміана розрядився телефон, в Іджі був зайнятий номер, а Толек (тільки до нього додзвонився) спочатку дуже зрадів, а потім почав говорити, що Каєтан, напевно, все вигадує.
Коли після хвороби Каєтан з’явився в школі, Толек іще дужче сердився. Він не вірив Каєтанові та знай повторював: «Ага, я вже його бачу» або «Ось побачиш, він напевно не прийде». Добре, хоч Кароль поводився інакше.
Він весь час вигукував: «Супер!» Радів, що познайомиться з Орканом. Інші хлопці також раділи.
Каєтан став тепер дуже поважним, і кожен хотів із ним гратися. Бартек навіть віддав йому свій бутерброд. І це був не звичайний бутерброд. Батько Бартека зробив його з шоколадним кремом. Смакота. Іджі також хотів щось подарувати Каєтанові, але, на жаль, у нього не було нічого цікавого. Проте Каєтан сказав, щоб він не переймався, і пообіцяв хлопцям, що дістане для них автографи.
Він почувався фантастично. Ходив по школі, і його розпирало від гордощів. Оркан має прийти в четвер. Четвер уже завтра. Завтра! Ох, яке чудове життя!
Після уроків Каєтан не затримувався, як звичайно, а швидко побіг до роздягальні.
А там була ВОНА. Амелія.
Вона сиділа на лавці й зав’язувала шнурки на черевиках, в її волоссі виблискували блакитні шпильки. Гарні блакитні шпильки були закріплені в красивому довгому волоссі… У Каєтана неначе поцілила блискавка. Він наодинці з найгарнішою дівчиною в класі… Його серце калатало як навіжене, і від хвилювання він немов проковтнув язика. Що говорять у такі хвилини? Єдине, що спало йому на думку, було: «Ой, я тебе…» Але він не міг цього сказати, тому що виглядав би як дурень. Тому він ледве промовив:
– Привіт.
Амелія поворушила ротом, ніби відриваючи цукерку від зубів, і видула з жувальної гумки велику кулю. Каєтан був вражений, бо він не вмів зробити навіть маленького пухирця.
Раптом куля луснула, і жуйка обліпила її обличчя.
– Ой, – зойкнула Амелія і засміялася. Вона витерла зі щоки залишки жуйки і, виходячи з роздягальні, кинула:
– Привіт!
Каєтан аж здригнувся.
Це було найгарніше «привіт», яке він коли-небудь чув. Це звучало як… він не міг знайти підхожого порівняння. Двигун? Ні-і-і. Йому подобався звук двигуна, але тут він не підходив. Може, брязкіт мечів? Теж ні. Пташки? Справді, важко щось придумати. Тато колись говорив, що космос сповнений звуків, тільки їх не чути, тому що там немає повітря. Подібні звуки видають летючі комети, метеори, Чумацький Шлях… та інші.
Каєтан ніколи не чув музики космосу, але був переконаний, що вона чарівна… О, так! Каєтан уже знає. «Привіт» Амелії звучало як зоряна музика.
Він повертався зі школи, наче мав у взутті пружинки. Усю дорогу підстрибував. Та, на жаль, гарний настрій тривав недовго.
Коли він зайшов до будинку, Майка базікала по телефону. Каєтан зрозумів, що вона розмовляла про нього, бо зиркала в його бік і бурмотала:
– Звичайно, жаль… Не хвилюйся… Не докоряй собі… Переживе… Каєтане, Оркан тебе просить!
Його? Хіба світ не прекрасний?!
– Алло, – сказав він тремтячим голосом. Його серце калатало від хвилювання.
– Привіт, пацан, – почув він у телефоні. – Як справи?
– Добре.
– Чудово. Я дзвоню, тому що завтра не зможу прийти до школи. У мене важливі справи.
Ні!
Це, напевно, якийсь сон! Страшний, моторошний, кошмарний сон!
Він не зміг нічого відповісти. Навіть не попрощався з Орканом. Просто поклав слухавку і побіг до своєї кімнати. Скочив на ліжко, зіщулився і заплющив очі. Вони були сухими, але він відчував, що, як тільки ворухнеться, потечуть сльози.
– Каєтане, – озвалася Майка, – не хвилюйся. Габріель відвідає тебе в школі іншим разом. Нічого страшного не трапилося…
Нічого? Для неї, може, і нічого. Але для нього це кінець світу. Він стане посміховиськом, і Толек скаже: «Хіба я вам не казав?»
Світ не був прекрасний.
Світ – великий кошмар.
Каєтан хотів заплакати, але хлопці не плачуть…
Він сидів на ліжку й не хотів ні з ким говорити. Навіть із татом, хоча з ним завжди цікаво розмовляти. Але тато тепер відпочиває на дивані. Здається, навіть задрімав, бо Каєтан чує ведмеже хропіння, хоча вдома немає ведмедів. Навесні бувають мухи. Іноді їх відвідують якийсь жук або мураха.
Ну, і ще сусідський собака. А торік до батьків приїхав знайомий із двома білими щурами! А от ведмідь ніколи в них не гостював.
З роботи повернулася мама. Вона одразу помітила, що щось не так. Майка розповіла, що сталося, і мама присіла біля Каєтана.
– Хочеш поговорити? – тихо запитала вона.
Каєтан нічого не відповів, але поставив ногу так, щоб п’яткою обережно торкатися мами. Проте так йому було незручно.
Нарешті він не витримав.
Притулився до мами й вибухнув плачем.
– Я цього не переживу!
– Я знаю, як тобі важко, – прошепотіла мама й міцно обняла його.
– Це трагедія! – захлипав він. – Я в розпачі.
– Я бачу, любий. Бачу. Знаю, як тобі погано.
Авжеж, мама його розуміє. Каєтан почувається жахливо. Добре, що він може їй про це розповісти.
– Я не піду завтра до школи.
– Каєтусю, навіть якщо ти дуже розчарований, це не привід залишатися вдома.
– Але хлопці подумають, що я їх обдурив.
– Вони так не подумають. Зрозуміють.
– Толек і так уже говорив, що Оркан не прийде.
– Що ж… – Мама погладила Каєтана. – Цього разу він мав рацію. Але ж це не твоя провина. І не Габріеля. Іноді трапляється щось несподіване і треба змінити плани.
Каєтан знав, що таке буває, але чому це трапилося саме з ним?
Він витер рукавом носа. (Коли хтось сумний, то в нього є певні привілеї, йому не обов’язково використовувати носовички.)
– Габріель обіцяв, – сказала мама, – що він прийде до тебе якнайшвидше, як тільки зможе. Ще цього місяця. Поглянь на календар, до кінця залишилося два тижні.
Він швидко порахував. Тиждень має сім днів. Два тижні мають… Добре. Можна почекати ті чотирнадцять днів. Йому трохи полегшало. Хлопці будуть розчаровані, але Кароль напевно не подумає, що Каєтан його обдурив. Він трохи заспокоївся.
– Уже краще? – запитала мама.
– Так, – зізнався він, – але сьогодні я пережив найжахливіший день у своєму житті.
Мама кивнула.
– І нічого доброго в тебе не трапилося? Усе було так жахливо?
Каєтан пригадав зустріч у роздягальні. Перед його очима постала Амелія з жувальною гумкою, що прилипла до носа.
– Я говорив з Амелією, – прошепотів він.
– Це твоя однокласниця?
– Так. Вона має довге волосся. І шпильки кольору неба.
– Ох-ох. З того, що ти говориш, я зрозуміла, що вона дуже гарна.
– Вона найгарніша! – закричав Каєтан і навіть сам злякався. – Ой, вибач.
Мама здивувалась:
– Але за що?
– Бо це ти найгарніша, – виправив він себе.
Йому знову стало дуже важко. Як він міг забути про маму? Насправді це мама найкрасивіша і взагалі…
– Ти не образилась? – запитав він.
– Звичайно, що ні! – запевнила вона. – Я рада! Це добре, що тобі подобається Амелія… Мені також подобається дядько Кшись. Але це не означає, що мені не подобається твій тато.
– Але я сказав, що вона найгарніша.
– Напевно, серед твоїх подружок Амелія – найкрасивіша.
Каєтан на мить задумався.
Справді, немає кращої дівчини в школі. Але як щодо мами? Кароль також має гарну маму. Вона завжди ходить у туфлях, що дзвінко цокають, а Толекова мама має червоні губи.
Він глянув на свою маму. У неї такі м’якенькі щоки.
– Ти найкрасивіша мама у світі! – крикнув він і зразу додав: – А Майка – сестра. Найкраща. Але тільки тоді, коли вона до мене привітна, бо як мені докучає, то бридка, як потвора.
Мама посміхнулася.
– Поцілуєш мене? – запитала вона.
Їй не довелося чекати. Відразу ж почалися поцілунки. Каєтан цьомкав її лице, щоки, ніс, очі, вуха, лоб, волосся. Мама сміялася і також його цілувала.
І це було чудово.