Чи треба мамі і татові грати з дитиною?
Ні для кого не секрет, що маленькі діти дуже люблять грати. У будь-які ігри, у рухливі, настільні, логічні і комп’ютерні ігри. Коли ми були дітьми, ми теж любили грати. Але зараз у нас вже з’явилися свої діти, вони також обожнюють ігри.
А ми вже часто ловимо себе на думці, що “я не хочу грати з дітьми” або “я не умію грати з дитиною”. Не хочемо, а дитина дуже хоче. У цій статті якраз і обговоримо, чи треба батькам, і мамі, і татові грати з дитиною?
Якщо чоловік не грає з дитиною
Наведу в приклад один реальний випадок. Дев’ятирічний Рома дуже любив футбольні матчі. Якщо в місті проходили матчі, він всіляко намагався туди потрапити. І одного прекрасного дня Рома не прийшов додому у відповідний час. Батьки, природно, були сильно схвильовані. І коли тато підняв слухавку, щоб зателефонувати в поліцію, то в цей момент Рома, як ні в чому не бувало, явився додому.
Звичайно, тато відразу ж став кричати на сина. Але Рома лише спокійно попросив його вислухати і сказав наступне: “Тато, я так хочу сходити разом з тобою на футбол, але ти завжди зайнятий”. Для батьків це стало несподіванкою. А усе тому, що раніше вони не сприймали Ромині прохання. Але, після цього випадку, вони змінилися, стали усією сім’єю відвідувати футбольні матчі. І це настільки сильно їм сподобалося, що стало їх сімейною традицією.
Увага батька і спільне відвідування футбольних матчів – це усе, що треба було хлопчикові. Для нього це цінніше, ніж нові іграшки або кілограм цукерок. Це яскравий приклад, що показує, як велика роль батька у вихованні дитини. Хоча і роль матері в сім’ї і вихованні дітей теж переоцінити складно.
Чому батьки не хочуть грати з дітьми?
Насправді, чому? Можливо, тому, що “не дозволяє статус”. Мовляв, мені 35 років, а я зараз у пісочку сидітиму, колупатимуся. А можливо лінь. Адже дорослішаючи, ми стаємо дуже ледачими і зайвий раз свою п’яту точку від крісла не відірвемо. Не усі звісно, але більшість з нас.
Хоча ми можемо посилатися на свою “надмірну зайнятість”. Ні, є, звичайно, ділові люди сильно завантажені справами. Вони вибрали для себе такий рід діяльності і часу вільного в них насправді небагато. Але погодьтеся, таких людей серед нас меншість. Лінь – от головна причина. Ми готові займатися чим завгодно – переглядом новин про те як у Колумбії пропав вертоліт або в Сомалі упіймали піратів. Або ж різних сумнівних телешоу.
Ми можемо грати в онлайн-ігри, сидіти в Інтернеті, спілкуватися в соц. мережах, але не знайдемо часу пограти з дитиною. Виходить, у нас підмінені істинні цінності. Ну що нам дадуть ці телешоу або сомалійські пірати? А нічого. А от зв’язок з дитиною ми тим часом втрачаємо. І віддаляємося, поступово, один від одного. І мине час, коли вже дорослий син або дочка нам повідомлять: “Мамо, я пішов (-ла)”. Ми, як завжди, запитаємо: “Надовго” і почуємо у відповідь: “Назавжди”. До проблем підліткового віку батьки виявилися не готовими.
Тоді батьки не розуміють, як так, усе життя віддали дитині. А вона нам так “віддячила”. От і виходить парадокс, усе життя проводимо в гонитві за тим, як забезпечити себе і своїх дітей усім необхідним, а в результаті, найпотрібнішим, а саме, своєю увагою, своїм спілкуванням, своїми особистими прикладами забезпечити не змогли.
У що, в які ігри можна грати з дітьми?
Сімейні ігри – це, свого роду, сімейна традиція. Якщо у вас немає ще такої традиції в сім’ї, то створіть собі її. Як у прикладі про маленького Рому, про який йшлося раніше. Ходити на футбольні матчі – стало своєрідною сімейною традицією для Роми і його батьків.
Грати можна в що завгодно. Усе залежить від інтересів членів сім’ї. Це можуть бути рухливі ігри з м’ячем та інші. Це можуть бути настільні ігри або ігри логічні. Спільна сімейна діяльність не обов’язково може бути грою, як така. Це може бути і колекціонування чогось. Це можуть бути спільні походи усією сім’єю. Чи поїздки на велосипедах (влітку) і лижах (взимку). Це можуть бути такі заняття, як спів караоке 1-2 рази на тиждень усією сім’єю. Чи спільне малювання чогось.
Загалом, варіантів тут незліченна кількість. Багато що залежатиме від самої дитини, якщо у вас повільна дитина, то для неї будуть цікаві настільні або логічні ігри або колекціонування чогось. Якщо ж у вас гіперактивна дитина, то в неї інтерес викличуть інші заняття. Головне, що для кожної сім’ї знайдеться певне заняття, яке згуртує її.
Чому потрібні сімейні ігри з дітьми?
Ну, по-перше, гра – це завжди спілкування. Граючи, люди багато спілкуються між собою. А сімейне спілкування – це один із секретів сімейного щастя.
По-друге, спільні ігри грають величезну роль у вихованні дітей у сім’ї. І відбувається це через те, що авторитет батьків, які постійно грають з дітьми, набагато вищий, ніж у тих батьків, хто з дітьми проводить мало часу.
Посудіть самі – якщо нас з якимсь нашим знайомим тісно зв’язує спільна діяльність, то ми, природно, починаємо з ним більше спілкуватися. У нас з’являються спільні інтереси, оскільки ми пов’язані з ним спільною справою і спільною метою. Ми працюємо на один результат. Ми починаємо довіряти один одному і від цього стаємо ще дружнішими з цією людиною.
І якщо в цей момент прибрати спільну справу, яка нас зв’язувала, то ми все одно залишимося в хороших стосунках з цією людиною. Те ж саме відбувається, коли ми граємо з дітьми. Спільна гра, або інше заняття, грає роль тієї спільної справи, яка нас пов’язує разом і робить нашу сім’ю щасливою.
Крім того, гра може прищепити дитині певні позитивні риси. Наприклад, діти люблять завжди вигравати в будь-якій грі. І, програвши, дитина буває агресивною. А в сімейній грі вона зрозуміє, що перемога – це не головне. У сімейній грі перемога несе лише умовне значення. У сімейній грі усі рівні і немає першого серед рівних. Є лише один колектив, одна команда.
По-третє, діти, як відомо, щасливіші, ніж дорослі люди. Ігри – це основне і улюблене їх заняття у вільний час. Діти тому щасливі, що живуть граючи. А дорослі, навпаки, грають у життя, точніше намагаються щосили. Вони втратили здатність грати. Ту здатність, що робить щасливими їх дітей. Ту здатність, яка може зробити щасливою усю сім’ю.
Автор: Оксана Волкова