Хочуть це визнавати батьки або ні, але діти є їхньою калькою. Але, принаймні, не точним відображенням. Хоча від цього багатьом батькам не легше, адже калька їхнього характеру, чеснот і, на жаль, вад, може набувати у власних дітях таких химерних форм, що деякі дорослі навіть не вірять, що їхні діти є відображенням їх самих, вважаючи все негативне, що притаманне їх чадам, стало наслідком поганого впливу друзів, школи, рідні, загалом всього оточення, окрім… них самих. А якщо батьки не визнають за собою поганого впливу на власних дітей, то і виправлення небажаних рис з їх боку теж не відбувається, як не відбувається зміна кальки, яку їхні діти продукують з них.
Приємного мало, а ще менше приємного від усвідомлення, що в подальшому діти чи закріплюватимуть у власному характері батьківські вади, або ж з плином часу відкинуть їх разом… з батьківським авторитетом. Ну, а що ви хотіли: щоб діти переймали від нас тільки добре, а погане залишали осторонь? Таке буває лише в книжках-бестселерах з порадами з царини психології, які продаються величезними тиражами. От лише сенсу від них не так вже багато. Адже книжки-бестселери пишуться для того, щоб казати людям приємні речі (через те їх і купують), а не гірку правду. Правда, як відомо, мало кому потрібна, тим більше, коли за неї просять гроші, куди краще жити в ілюзорному світі, в якому численні житейські проблеми вирішуються або ж чудодійними пігулками або низкою загальних порад, які попри те, що мало чим і мало кому допомагають, проте звучать досить розумно, можна навіть сказати, науково, і, що головне, вселяють надію.
Якщо ж ці поради (пігулки) не спрацюють, не біда – можна пошукати інші, на щастя, у Мережі багато “порадників”, та й психологи за помірну плату завжди зголосяться допомогти. От лише діти ростуть, кращими не стають (певно, це наслідки поганого впливу друзів, школи, рідні, загалом оточення) і ще нас, батьків, зневажають… Так думає і живе багато хто. Але хіба у всьому винні батьки? Звісно, ні. Проте батьки в перші роки життя дитини є для неї абсолютними авторитетами, які вказують для неї життєві орієнтири-цінності: що є добрим і що є поганим у моральному плані для самої дитини. І горе тим батькам, які не скориставшись цим авторитетом, не прищеплять своїй дитині цієї системи життєвих цінностей (звісно, якщо вони самі визначили її для себе).
Якщо ж цього не відбулося, дитина черпатиме цю систему цінностей з різних джерел: у тих самих друзів, у школі, у рідні, у перехожих на вулиці, одним словом, будь-де, окрім власної сім’ї. І тоді буде вже пізно на все це нарікати: час минув і його не повернути. І тут вже не допоможуть книжки з психології. Навіть, якщо це будуть книжки-бестселери.
Автор: Михайло Лукін