Ось і зима настала. Подув холодний північний вітер. Небо затягло сірими хмарами. А одного дня пішов лапатий сніг. Великі пухнасті пластівці кружляли в повітрі та м’яко спадали на землю.
Плюх ніколи ще не бачив снігу. Тому він увесь вечір сидів при вікні і з цікавістю дивився надвір.
– Що воно таке – сніг? – запитав Плюх у старенького Їжака, який зайшов до хатки пацят обігрітися.
– Це пух снігових гусей, – відповів дідусь Їжак. – Сивокоса баба Зима обскубує їх на небі, а пух скидає додолу.
«От би побачити зблизька хоч одного з цих дивовижних гусей!» – подумав Плюх. Він довго вдивлявся в шибку, і врешті йому насправді здалося, що серед темних хмар махають крилами великі білі птахи.
Коли наступного дня пацята прокинулися, вони побачили, що поле, і ліс, і всі стежки довкола засипані снігом. Закутавшись тепліше, пацята дістали з комірки санчата, які дядечко Борсук сплів з вербового пруття.
Плюх витягнув санчата на найвищу та найкрутішу гірку, сів у них і, замруживши очі, стрімголов полетів униз. Санчата розігналися так сильно, що в’їхали в глибокий яр, де сиділа лисиця Цапа.
– Привіт, Цапо! – весело закричав Плюх. – Гарна пора зима, еге ж? Сніг, та анітрохи не холодно!
– Терпіти не можу зиму, – буркнула лисиця у відповідь. – Миші й зайці поховалися до нір, а гусей і слід пропав. Хотіла б я знати, де вони зараз?
– Гаразд, я скажу тобі, де вони, – таємничо зашепотів Плюх. – Гуси високо в небі, їх там обскубує стара Зима. А це їхній пух. – Пацятко підкинуло вгору жменю снігу й помчало – далі кататися на санчатах.
За кілька днів сестричка Хрю надумала спекти пиріг і послала Плюха в село по яйця. Біля входу в курник пацятку зустрівся пес Дозор.
– Кури взимку погано несуться, – сказав він, дізнавшись, в якій справі прийшов Плюх. – А проте глянь, може, і набереш десяточок!
А за кучугурою неподалік давно вже причаїлася лисиця Цапа. Пес Дозор чуйно охороняв вхід, і вона ніяк не могла пробратися в курник.
Почувши розмову пацяти і пса Дозора, лисиця усміхнулась і щодуху помчала до лісу.
Плюх довго нишпорив у темному курнику, вибираючи із соломи по яєчку. Наповнивши нарешті кошик, він пішов додому.
А на дорозі на нього вже чекала лисичка.
– Здоров, Плюху! – заусміхалася Цапа. – Ти знаєш, що сталося? Стара Зима впустила одну снігову гуску прямісінько до мене у двір! І ця гуска щодня несеться! Тож я просто не встигаю робити омлети, яєчні та ґоґоль-моґоль!
У Плюха аж дух перехопило від почутого. «Я ж давно мрію побачити снігових гусей», – хвилюючись, подумав він. Проте вголос сказав:
– Ти, мабуть, знову хочеш мене обдурити, Цапо! Дядечко Борсук говорить, що тобі не можна довіряти!
Лисиця вдала, що образилася:
– Що ж, тим гірше для тебе: так ти ніколи й не побачиш снігових гусей! – І вона вдала, що збирається піти.
Плюх не витримав:
– Цапо, а чи не можна мені тільки одним очком поглянути на снігову гуску?
– Що ти, що ти! – замахала лапою лисиця. – Гуска дуже полохлива. Вона звикла тільки до мене. А ось яйця, які знесла вона сьогодні вранці, я тобі покажу.
Лисиця привела Плюха на подвір’я свого дому. Там, під великим дубом, пацятко побачило гніздо в снігу, а в ньому великі білосніжні яйця.
Плюх поторкав одне з них:
– Ой, воно холодне, як лід!
– Що тут дивного, – засміялася Цапа, – адже його знесла снігова гуска!
Зазирнувши в кошик Плюха, лисиця сказала:
– Викинь-но ти оцю дрібноту, а я подарую тобі цілий кошик дивовижних снігових яєць. Одним яйцем ти нагодуєш сьогодні всю вашу родину.
З цими словами Цапа виклала курячі яйця на сніг, а натомість наповнила Плюхів кошик білосніжними грудочками.
– Ні, ні, Цапо, – прошепотів Плюх, – я не варитиму їх накруто і не робитиму з них яєчню! Я покладу яйця в тепле місце та чекатиму, коли з них виведуться чарівні гусенята! Вони житимуть у нас у хатці, а влітку я попрошу в них трохи пуху, щоб покататися на санчатах!
І, схопивши кошик, Плюх заквапився додому. Коли він зник за поворотом, лисиця хитро усміхнулася:
– Яйця снігової гуски, звичайно, гарні, але курячі мені більше смакують! – І понесла здобич до комори.
– Дивіться! – радісно крикнув Плюх на порозі своєї хижки. – Ви навіть не уявляєте, що я з собою приніс!
Пацята зазирнули в кошик, понюхали, лизнули білі грудочки й зіщулилися від холоду. Потім здивовано запитали:
– А що це таке?
– Яйця снігової гуски! – гордо випнувши груди, відповів Плюх.
– Що за снігова гуска? – здивувався дядечко Борсук.
– Ну як же! Снігові гуси живуть на небі, а сніг – це їхній пух, – пояснив Плюх.
Дядечко Борсук засміявся.
– Сніг узимку – все одно що дощ улітку, – сказав він. – Просто взимку дуже холодно, крапельки дощу, не встигнувши долетіти до землі, замерзають і перетворюються на сніжинки.
Борсук піднявся з фотеля, узяв одну грудку і стиснув її лапами. З грудки закапала вода, й на підлозі утворилася калюжка.
– Оце так снігова гуска! – похитав головою дядечко Борсук.
Не вірячи своїм очам, сумно дивився Плюх на калюжку й на кошик: з нього також текли струмочки! Скоро кошик спорожнів.
– Це звичайнісінькі сніжки! – сказав дядечко Борсук. – Що, знову тебе піддурила лисиця Цапа?
Плюх лише мовчки похнюпив голову.
– Ну гаразд, не журися! – усміхнувся дядечко Борсук. – Ми щось придумаємо.
Наступного ранку пацята повставали раніше й заходилися ліпити на подвір’ї снігового гусака. З морквини йому зробили дзьоба, з ягід горобини – двоє очей, а з дубових листочків – лапи. Гусак вдався майже як справжній.
Дядечко Борсук відніс його на середину вкритого льодом ставка й залишив біля ополонки.
У сутінках, коли голодна лисиця вертала додому, вона помітила гусака.
– Оце таланить! – зраділа вона. – Гусак! Справжній, живий гусак! Буде мені на вечерю печеня!
Лисиця підкралася й накинулась на гусака… та він розсипався, а Цапа шубовснула в ополонку. Сніг заліпив їй очі й пащу, від страху вона замолотила лапами по воді й насилу вибралася на лід.
Потому Цапа довго випльовувала грудочки снігу й викушувала бурульки з шерсті. А сороки поглядали на неї з високих ялин і гучно реготали на увесь ліс:
– Лисиця з’їла снігового гусака! Лисиця з’їла снігового гусака!