Якось Плюх примчав додому з радісною звісткою:
– У селі свято, всі танцюють, а один чоловік тримає якусь штуковину з довгою ручкою, водить по ній хмизиною, і виходить така прегарна музика!
– Це скрипка, – усміхнувся дядечко Борсук. – Скрипаль водить по струнах смичком, тому вони і звучать.
– Ой, як я хочу мати таку скрипку! – зітхнув Плюх. – Я б пішов до лісовичків, коли в них концерт, і грав би разом із ними!
– Такий ледащо, як ти, – засміялася сестричка Хрю, – ніколи не навчиться грати!
А Топ докинув:
– Ти такий товстий, що й скрипку не втримаєш!
– Я схудну! – вигукнув Плюх. – Я ще більше бігатиму та стану геть худющим!
– Ти й так бігаєш цілими днями без пуття, тільки штанці дереш, – заперечив дядечко Борсук. – А скрипку треба заслужити. Допоможи старшим братикам працювати на городі, то я й подарую тобі скрипку.
– Ура-а! – аж застрибав на радощах Плюх. – Я згоден!
І він помчав на город.
Там Шльоп копав грядки, щоб садити картоплю.
– Ось тобі два кошики, – сказав він Плюхові, – один із них для камінців, а другий – для бур’янців.
Плюху страшенно кортіло мати скрипку, тож він старався щосили. До обіду брати скопали всі грядки й посадили картоплю.
– Ну як, чи заслужив я скрипку? – запитав Плюх за обідом.
– Щось я не помітила, щоб ти схуд, – сказала сестричка Хрю, насипаючи йому в миску борщу, – хоча Шльоп і каже, що ти потрудився на славу.
– Літо тільки починається, – втрутився дядечко Борсук, – і роботи в нас ще багато!
Відтепер Плюх щодня працював на городі. Він зібрав так багато камінців, що побудував із них ошатний будиночок для старенького самотнього Їжака.
Їжак вельми зрадів і пообіцяв і собі попросити дядечка Борсука, щоб той хутчіше подарував Плюхові скрипку.
А бур’янців Плюх нарвав так багато, що їх довелося тачкою возити до хліву, корові Чорнушці.
– Дякую тобі, Плюху! Ти ніби знав, що я полюбляю молоду суріпицю, – сказала корова. – Я також попрошу дядечка Борсука, щоб він поквапився з подарунком.
І ось одного разу надвечір дядечко Борсук повернувся додому з повною торбиною: він приніс пацяткам цукерки, смажену кукурудзу та смачні медяники, а Плюхові – маленьку скрипочку.
Плюх зараз же схопив смичка та провів ним по струнах. Пролунав жахливий скрегіт, і всі засміялися. Тоді Плюх провів по струнах вдруге, але почулися такі верескливі звуки, що сестричка Хрю затулила вуха.
– Чому ж мені нічого не вдається? – розгубився Плюх.
– Грати на скрипці не так-то просто, – сказав йому дядечко Борсук, – для цього необхідно довго навчатися. Я й сам замолоду пробував, та тільки терпіння забракло!
Наступного ранку Плюх побіг до села й заходився розпитувати в усіх своїх друзів і знайомих, чи не вміють вони часом грати на скрипці. Та ні кінь Дрімко, ні корова Чорнушка, ні пес Дозор не знали, як це робиться.
– Навчи мене грати на скрипці, – попросив Плюх півня Горланя, який сидів на огорожі й чистив свої шпори.
– Та нащо тобі та скрипка? – запитав півень. – Вчися краще кукурікати. Ось так: – Ку-ку-рі-ку! Ку-ку-рі-ку! Це найкраща пісня на світі.
– Може, це й найкраща пісня, та я хочу грати на скрипці, – зітхнув Плюх і побрів додому.
На лісовій стежці він зустрів Білочку й показав їй скрипку, але та не наважилася навіть потримати скрипку в лапах і тільки перелякано прошепотіла:
– Гадаю, лише Мудра Сова знає, як на ній грають!
Плюх розшукав старий дуб, у дуплі якого мешкала Мудра Сова, і смикнув за дзвіночок над дверима її хатки.
– Хто цей нечема, котрий не знає, що вдень я сплю? – позіхаючи, пробурчала Сова.
– Вибачайте, тітонько, що потурбував! Але я так хочу навчитися грати на скрипці! – боязко сказало пацятко.
Сова начепила окуляри, довго розглядала скрипку і врешті оголосила:
– У мене, здається, десь валявся старий підручник із музики.
Вона довго порпалася в коморі, повнісінькій різних книжок, і нарешті повернулася з товстою, пошарпаною книгою. Сова здмухнула з неї пил і розгорнула на першій сторінці.
– «Щоб грати на скрипці, потрібно вивчити ноти», – прочитала вона.
– Що таке но-ти? – не зрозумів Плюх.
– Не перебивай мене, – суворо перепинила його Сова й читала далі: – «А також слід знати, що таке скрипковий ключ…»
– Ключ? – здивувався Плюх. – Я знаю тільки ключ, яким ми замикаємо двері. Та ще той, що ним дядечко Борсук заводив дзиґарі, поки я їх не…
Але Сова вже читала далі, скоромовкою й нерозбірливо. Нарешті вона закрила книгу та запитала:
– Тепер тобі все ясно?
– Так, – тихенько зітхнувши, відказав Плюх, хоча насправді він нічого не зрозумів.
До вечора зажурений Плюх сумовито блукав лісом, а коли стемніло, він раптом почув у кущах біля струмка таку дивовижну пісню, що забув про все на світі.
«Та це ж Соловей!» – здогадався він.
Коли Соловей на мить затих, щоб перепочити, Плюх розповів йому про свою біду.
– Грати на скрипці – річ вельми складна, – протьохкав Соловей, – але я беруся навчити тебе цього, якщо ти, звичайно, не лінуватимешся.
Відтоді Плюх щовечора втікав з дому. Але ніхто не знав, куди він зникає.
– Де це твоя скрипка, Плюху? – якось за обідом запитав його дядечко Борсук.
– Він, мабуть, давно закинув її на горище, – пирснула сестричка Хрю.
– Я так і знав, що він просто хвалько! – докинув Топ.
Плюх мовчки підвівся з-за столу, дістав заховану в кутку скрипку і заграв, пританцьовуючи:
- Два півники, два півники
- Горох молотили,
- Дві курочки-чубарочки
- До млина носили…
Пацята завмерли здивовані, а дядечко Борсук обійняв Плюха та сказав:
– Приємно, коли добрий інструмент – у вправних руках!
Незабаром усі тваринки довідалися про те, що Плюх навчився грати на скрипці, і цікаві мешканці лісу юрмою посунули до хижки пацяток.
Сестричка Хрю з братиком Топом заходилися пекти пироги, варити компоти й накривати святковий стіл.
На галявинці перед хижкою пацяток до пізнього вечора танцювали зайці, білочки з їжачками, висвистували й тьохкали пташки, кумкали жаби, а невтомний Плюх усе виводив своїм смичком, наспівуючи та пританцьовуючи:
- Цап меле, цап меле,
- Коза засипає,
- А маленьке поросятко
- На скрипочці грає…
